Російський шпигун Лашкул. Перша спроба анексії Криму. Заколот Мєшкова. 1994

«Слава», – широко посміхаючись, протягує мені правицю для знайомства чоловік середнього зросту.

Він застебнутий на всі ґудзики. Костюм, сорочка, краватка. У підтягнутому чоловікові відчувалася армійська виправка. Дисонує лише білий поліетиленовий пакет у руках. Із нього Слава дістає дві пляшки горілки й коньяк.

Мій тодішній шеф Іван Лепша киває на Славу і плескає його долонею по плечу: «Це – мій однокурсник. Разом училися на журфаці в Московському університеті імені Ломоносова. Слава працював власкором «Ізвєстій» за кордоном. Проїхав усі «гарячі точки».

Мені – 23 роки. Я – редактор відділу в журналі «Військо України», що видається при Нацгвардії України.

Слава для мене – немов космонавт, який на кілька днів висадився з Москви до Києва. Я вивчаю його обличчя, жести, манеру спілкування. Рідке сиве волосся зачесане назад. Пробиваються залисини. Він схожий на колишнього компартійного працівника. Легкий у розмові. У кожному звертанні до співрозмовника повторює ім’я, що на підсвідомому рівні викликає до нього довіру.

За пів години застілля Слава –  цілком свій хлопець. Алкоголь, жарти і його тости зробили свою справу. Згодом він кличе мене вбік. 

«Я тут на кілька днів. Збираю матеріал для РІА «Новості» про майбутнє Криму. Допоможеш? Хочу взяти інтерв’ю про майбутнє Криму у спікера парламенту Олександра Мороза». «Та я лише акредитований у Раді. Не знаю, чи зможу допомогти», – стенаю плечима. Лашкул посміхається: «Та хоча б проведи мені екскурсію в Раді, все інше я зроблю сам».

Наступного дня Слава все з тим же незмінними білим поліетиленовим пакетом стоїть біля Верховної Ради. У його кишені – одноразова перепустка до парламенту. Він у гарному настрої. «Мені пообіцяли розмову з Морозом», – задоволено ділиться зі мною. 

Ми стоїмо в черзі на вхід до парламенту, де співробітники державної охорони перевіряють кишені та торби відвідувачів. Раптом Лашкул проходить повз рамку металошукача. Його ніхто не зупиняє. Він жестами показує мені, що має бігти далі. Я стою в черзі з роззявленим ротом.

Увечері – інтерв’ю голови Верховної Ради вже в кишені Слави. Жодних подробиць, про що він говорив із Олександром Морозом. Лашкул обмежився лише тим, що в парламенті мав ще кілька корисних розмов про Крим. «Маю ще зустріч із ліванцем, разом переживали непрості часи в Бейруті. Він зараз живе в Києві». Лашкул, задоволений собою, зникає з мого життя так само, як і з’явився.

Вже по від’їзді колишнього однокурсника Іван Лепша зізнається: «Слава – розвідник. Будь із ним, будь ласка, обережний». Зі Славою я зустрінуся ще один раз – в офісі РІА «Новості» під час мого перебування в Москві в середині 90-их. Коротка бесіда: «Привіт» – «Бувай».

Виявилося, що за плечами цього усміхненого чоловіка тоді вже були 23 роки роботи в зовнішній розвідці СРСР. Він пройшов війни в Анголі та Лівані. Понад двадцять років мотався по всіх «гарячих точках» світу. Там, де Радянський Союз мав свої інтереси. А інтереси він мав практично всюди.

Народжений 4 серпня 1939-го на Донбасі, Лашкул вільно володів іспанською мовою – поруч із ними жили дітлахи, евакуйовані Радянським Союзом у тридцяті з охопленої війною Іспанії. До служби на Тихоокеанському флоті Слава працював на шахті 4/21 тресту «Петровськвугілля». Далі –вступив на журфак Московського університету. Здібного юнака помітили в КДБ. Після роботи в одній із газет Донбасу його забрали в Інститут Комітету держбезпеки. Журналістика для радянського розвідника Лашкула з 1971-го стала «дахом». Як зрештою і для більшості його колег, які від радянських «Ізвєстій» та «АПН» (згодом – РІА «Новості») працювали за кордоном.

Мені невідомо, яким шпигуном і журналістом був Лашкул за часів Радянського Союзу. Від свого колеги знаю лише історії про те, як Слава здобував інформацію, влаштовуючи галасливі вечірки для важливих і потрібних людей у країнах, де він працював, і те, як у пулі з іншими іноземними журналістами він намагався перетнути лінію фронту в Анголі. Працюючи над цією книжкою, я знайшов лише одне публічне свідчення учасника громадянської війни в Анголі 1975 року. На сайті «Союз ветеранів Анголи» чоловік на ім’я Ігор, який воював за Народний рух за визволення Анголи (його підтримував СРСР), згадав Славу: «Про Юліана Семенова в мене залишилися неприємні враження. Він не знав португальської, і наші перекладачі, які й так вимотувалися за день, увечері перекладали для нього статті з ангольської преси. Оганесян Левон Таджакович отримав наказ сприяти групі з Луанди. До групи входив офіцер спецслужб та журналіст Слава Лашкул, як я зрозумів пізніше, він був під прикриттям».

Про київську зустріч із підполковником ФСБ Лашкулом я згадав уже 2015-го. Того року за його авторства у французькому видавництві Macha Publishing, яке видає Пєлєвіна, Купріна й Достоєвського, вийшла його книжка «Братовбивча війна в Україні». Сама назва книжки дає чітку відповідь щодо змісту. Звісно ж, там є про «державний переворот» 2014-го, про українських «фашистів» і бандерівців та про вплив США на війну в Україні. Пізніше я прочитав ще гидкий нарис Слави про одного з лідерів фейкової ДНР Олександра Захарченка. У ньому автор співав оди терористу, якого українські спецслужби висадили в повітря в донецькому ресторані «Сєпар» 31 серпня 2018-го.

Лашкул, які і сотні російських (радянських) шпигунів, залишився вірним Системі. Як до слова, і Володимир Путін, який десь у ті ж роки служив у КДБ. Для них прихована участь у війні – чи то в Анголі, чи то в Лівані, чи то в Нагірному Карабасі, чи то в Україні – боротьба за збереження впливу й панування Системи, частиною якої вони були. Утім, за іронією долі, Слава, народжений на Донбасі, пройшовши всі «гарячі точки» світу, почав публічно виправдовувати Росію за знищення його малої батьківщини. Хто-хто, а Лашкул, який виріс на Донбасі серед багатонаціональної публіки – росіян, іспанців, українців, євреїв, точно знає, що розповіді про фашистів чи нацистів під синьо-жовтими стягами в Україні – повна маячня. Знає, але, як і частина Системи, тиражує її.

Тридцять років тому, коли відбулася наша перша зустріч із Лашкулом, я й уявити собі не міг, що його тодішня робота в Києві та зустріч із Морозом були частиною спецоперації Росії з анексії Криму. 1994-го, на третьому році української незалежності, росіяни продовжували активну боротьбу за анексію кримського півострова, а російські шпигуни активно зондували ґрунт, хто з представників тодішньої української еліти міг би їм допомогти.

Саме в ті роки Київ та Москва безуспішно ділили Чорноморський флот, який базувався на кримському півострові, та боролися за спадщину СРСР. Росіяни не приховували свого роздратування тим, що Крим, стратегічно важливий для Кремля в акваторії Чорного моря, став частиною України.

Валентин Наливайченко, дипломат, який розпочинав свою кар’єру в МЗС України 1994-го року, згадує, як тодішні російські дипломати були зосереджені на кількох важливих для Кремля питаннях: «Я приєднався до команди МЗС України з 1994 року. Ця молода команда була проукраїнська одразу. Спілкування з російськими дипломатами якщо і було, то вони завжди протискували продовження угоди про Чорноморський флот, відкриття додаткових консульств у Криму. І ми тоді відстоювали таку позицію, що ми не даємо згоди на відкриття, не потрібні додаткові російські установи на території України, і головне, що угода про Чорноморський флот не потрібна Україні. Такою була позиція МЗС України з кожного питання».

Практично з перших днів проголошення незалежності української держави Кремль робив усе для того, аби залишити за собою кримський півострів. Російські злочинні угрупування контролювали південний берег Криму, весь легальний та нелегальний бізнес. На початку 90-их кримінальні розбірки буквально залили кров’ю півострів. Мер Москви Юрій Лужков розгорнув у Севастополі будівництво житлових будинків для офіцерів Чорноморського флоту Росії. А кримський парламент 1992-го ухвалив Конституцію, відповідно до якої Автономна Республіка Крим проголошувалася самостійною державою, яка входить до складу України. Ще за рік на півострові з’являється нова посада – президента АРК. Все це, звісно ж, суперечило законам України. Утім, офіційний Київ не зміг одразу ж поставити на місце Сімферополь.    

Як результат – у лютому 1994-го в Криму обрано першого й останнього президента Автономної Республіки Крим Юрія Мєшкова. Він балотувався від блоку «Росія» й бачив майбутнє Криму лише з Москвою. Мєшков отримав підтримку 73% кримчан і ініціював проведення на півострові референдуму. Формально це було опитування. Кримчанам запропонували дати відповідь на три запитання:

1.    Про розширення повноважень місцевих органів влади півострова;
2.    Про подвійне громадянство (Росії та України) постійним жителям Криму;
3.    Про надання указам президента Криму статусу законів. 

Відповідь кримчан, звісно ж, була позитивною щодо всіх трьох позицій. Це визначило й майбутній хід подій. Мєшков, контрольований ФСБ Росії, починає формувати місцевий уряд, де працювали росіяни на чолі з економістом Євгеном Сабуровим, підпорядковує собі Міністерство внутрішніх справ і призначає свого міністра, запроваджує у Криму «московський час» та обіцяє кримчанам запровадження другого громадянства – російського, та введення рубля. Він ще планував провести референдум щодо проголошення Криму незалежною державою й повернення півострова до складу Росії.

У травні 1994-го Мєшков готовий був до взяття Криму під свій повний контроль. Для цього йому потрібно було змінити керівництво кримського управління Служби безпеки України. Останнього в Києві не могли допустити. 19 травня спецназ СБУ «Альфа» і члени оперативної групи висадилися в Сімферополі. Частина офіцерів прибула потягами й автобусами, частина – гелікоптером і морем. Столичні СБУшники, діями яких керували голова СБУ Євген Марчук, його перший заступник – Валерій Маліков і керівник «Альфи» Василь Крутов, узяли під контроль кримське управління СБУ, адміністративні будівлі в Сімферополі й завадили Мєшкову довершити зміну всього силового блоку півострова на свою користь (читай – на користь Москви). Провести спецоперацію киянам допомагала 10-та бригада спеціального призначення Збройних сил України. Остання упереджувала можливі дії 810-ї бригади морської піхоти ЧФ РФ, яка базувалася на півострові, і криміналітету, який виступав разом із російськими «казаками».

СБУ, попри протести Мєшкова і його радників, більшість із яких були офіцерами ФСБ, блискавично провела спецоперацію в центрі Сімферополя. Де-факто 19 травня 1994-го Київ поставив крапку у повзучій анексії Криму. У той час Москва не наважилася на застосування своєї армії та флоту. Український спецназ, ЗСУ, кулемети на дахах Верховної Ради АРК та Держради виявилися вагомим аргументом для тих, хто намагався «відтиснути» кримський півострів.

Через рік – у березні 1995-го український парламент за вимогою президента Кучми скасував кримську Конституцію разом із посадою кримського президента. Мєшкова до Москви вивезли російські військові, де він і помер 2019-го. Тоді Україна відновила свій суверенітет на півострові. Утім, це не означало, що Росія позбулася своїх претензій на Крим. 

У 1994-1995 роках, як твердить політолог Андрій Піонтковський, Росія ще не готова була до війни з Україною. Єльцинська Росія готувалася поглинути Білорусь. Однак її очільник Олександр Лукашенко робив максимум для того, аби цього не сталося.

На словах Кремль, звісно ж, декларував визнання територіальної цілісності України, а на ділі створював передумови до м’якого переходу півострова під його контроль. Консульство РФ у Криму не криючись роздавало російські паспорти всім охочим, бізнес, наближений до Путіна, продовжував освоювати південний берег Криму, а Чорноморський флот РФ продовжував нарощувати свою присутність на півострові. У квітні 2010-го Росія й Україна уклали так звані Харківські угоди. Підписи під ними поставили тодішні президенти Янукович і Медведєв. Відповідно до них термін перебування Чорноморського флоту РФ у Криму було подовжено з 2017 до 2042 року з можливою пролонгацією угоди.

Паралельно з цим на кримському півострові були відновлені сепаратистські організації, заборонені у 2008-2009 роках. Екс-голова СБУ Валентин Наливайченко каже, що це сталося завдяки Януковичу, через якого Москва здійснювала безпосередній вплив на всю Україну.

На щастя, 1994-го тодішньому українському керівництву вистачило сил і мужності не дати Москві анексувати півострів. Продемонстровані офіційним Києвом сила й рішучість змусили росіян змінити свою стратегію щодо Криму. Однак історія 1994-го не допомогла упередити події Росії 2014-го.

Шпигун Лашкул – на жаль, не єдиний російський шпигун, які працювали на анексію Криму. Таких лашкулів, схоже, була тьма. А відтак дії Путіна 2014-го не були експромтом, як це подає сам господар Кремля і його оточення. До цього Москва йшла 23 роки з моменту відновлення Україною незалежності.