Ким був Віктор Черномирдін?

Певен, цю історію про російського посла в Україні Віктора Черномирдіна, якого ледь не оголосили персоною нон-грата, знають не всі. Виклик міністром Огризком Черномирдіна на «килим» у МЗС продемонстрував силу українських дипломатів і неприховану роздратованість Москви. 

Сивочолий чоловік середнього зросту важко виліз із посольського «Мерседеса» перед будівлею МЗС України – колишнім центральним офісом українського комсомолу.   

Зовні він нагадував партійного працівника часів СРСР. Чоловік поправив своє пальто та краватку. За звичкою долонею провів по своєму рідкому волоссю й важко рушив до центрального входу будівлі. Обличчя його було червоним і роздратованим. Вперше в новітній історії україно-російських відносин посла РФ Віктора Черномирдіна викликав до себе міністр закордонних справ України Володимир Огризко.   

Кілька днів тому російський посол дозволив собі недипломатичні висловлювання на адресу керівництва української держави. В інтерв’ю газеті «Комсомольская правда в Украине» від 11 лютого 2009-го Чорномирдін нешанобливо відгукнувся про президента Ющенка.  

«На вигляд-то ніби нормальний мужик, – сказав російський посол. –  Він такого складу – малює, черепки збирає. Він може навколо якогось пенька години три ходити, розглядати його, фантазувати. Вдома він там таке позбирав – млини, жорна, і величезні! Вітряних млинів в Києві наставив ...».

Окрім того, Черномирдін не приховував свого здивування незлагодженістю роботи керівництва України:

«Так, собачаться між собою, криють одне одного ... У відкриту, по телебаченню! Ось, будь ласка –  вона (Тимошенко) підписала потрібний же для України (газовий договір), а він (Ющенко) зараз прискіпується: де гроші, Зін?»

Скажіть, кому такий тон посла сподобається, навіть якщо це посол сусідньої й начебто дружньої держави?

Тому розмова Огризка з Чорномирдіним була короткою.  

Міністр сухо й без зайвих реверансів попередив російського посла: якщо той і далі вдаватиметься до недипломатичних заяв, його оголосять персоною нон-грата.  

Черномирдіну від розмови з Огризком аж забракло повітря. Кого оголошувати персоною нон-грата? Його, Віктора? Черномирдіна? Людину, яка якщо й не друга, то, як мінімум, третя в Росії? Того, хто десятиліттями забезпечував Україну російським газом і підтримкою на найвищому рівні? Того, хто був на «ти» практично з усіма українськими політиками?   

Здавалося, обуренню Черномирдіна не було меж.

Він буквально вилетів із кабінету Огризка.

Не мине й кількох тижнів, як Кремль через своїх проксі-депутатів і членів команди прем’єра Юлії Тимошенко інспірує у Верховній Раді відставку Огризка з посади міністра.  

Для того, аби той знав, як треба поводитися з російськими послами. Показова розправа над главою МЗС мала стати попередженням для тих, хто хотів іти тим самим шляхом. Хоча та ж Тимошенко стверджувала, що Огризка звільнили через його некомпетентність. Цей аргумент видавався, м’яко кажучи, дивним, зважаючи на досвід відставленого міністра. Хоча, якщо зважати на те, що саме Огризко як міністр виконав рішення РНБО – повідомив депешами іноземні посольства про ганебну поведінку прем’єр-міністра Юлії Тимошенко й непрофесійну політику її уряду, дії її соратників не були такими вже алогічними.

Черномирдін, на відміну від інших іноземних колег, дуже легко знаходив спільну мову практично з усіма українськими політиками.  

З більшістю він був на «ти»: брав із ними участь у заміських полюваннях, пив по чарці, вдало лобіював інтереси російських бізнесменів etc. Він був послом, для якого не існувало кордонів та дипломатичного етикету. Він мав особливий статус в Україні.    

Призначення Черномирдіна у травні 2001-го послом в Україні було сприйняте в Москві як політичне заслання. Для того, аби ця гірка кадрова пігулка від Путіна сприймалася як заспокійливе, екс-прем’єрові надали ще й статус спеціального представника президента РФ із розвитку торговельно-економічних відносин із Україною.  

За президентства Єльцина, кажуть, Росією здебільшого керував саме Черномирдін, а не Борис Миколайович.  

Саме ЧВС (абревіатура прізвища, імені та по-батькові Черномирдіна), як його називали в політичних кулуарах Росії, вважали одним із можливих наступників Єльцина. У час, коли Путін ще навчався в Червонозоряному інституті КДБ СРСР імені Ю. Андропова, Черномирдін уже працював заступником міністра газової промисловості Радянського Союзу. Далі був міністром.  

За часів президента Єльцина він вісім років керував російським урядом і один день (коли Єльцину робили операцію на серці) виконував обов’язки президента РФ.

Проте наступником Єльцина Черномирдін не став. У цій боротьбі він програв олігархам і ФСБ, які просували на посаду президента Путіна. 

Практично одразу після приходу Путіна до влади ЧВС вирушив до України.   

У такий спосіб Путін позбавив Віктора Степановича необхідності пристосовуватися до нової влади. У Кремлі розпочалася нова гра, місця в якій Чорномирдіну не було. Точніше – його досвіду й умінню. КДБіст Путін не терпів тих, хто вважав себе розумнішим за інших.  

Ще за часів СРСР у Черномирдіна склалися гарні стосунки з Кучмою.  

Тому в Києві Віктор Степанович відчув себе як удома. Тим паче, як розповідав сам російський посол, його дружина мала українські корені, хоч і народилася в Орську Оренбурзької області. Теща Черномирдіна розмовляла з ним лише українською мовою. А в його рідному селі – Отрог, що в Оренбурзькій області, як згадував Віктор, половина була українців, а половина – росіян. Щоправда, у який спосіб українці з Харківської області опинилися аж на Уралі, Черномирдін не уточнював. Хоча, певен, потрапили вони туди не зі своєї волі – і царська Росія, і радянська влада активно використовували українців для освоєння земель на Уралі та Далекому Сході.   

Уже в Києві спільні полювання та застілля з президентом Кучмою дозволяли Черномирдіну досить легко вирішувати більшість проблем у двосторонніх відносинах між державами, які, до речі, створювала сама ж Москва.  

Варто лише нагадати загострення на косі Тузла у вересні 2003-го, жорстку передвиборчу президентську кампанію між Ющенком і Януковичем, якого підтримував Кремль, численні газові й торговельні війни між двома державами etc.

Хоча за часів Ющенка, якого не любили в Москві, Черномирдін не втратив свого впливу. Принаймні на офіційних прийомах російського посла можна було побачити в компанії старшого брата Ющенка – Петра.  

Окрім дипломатичної місії Черномирдін виконував ще й місію посередника між українською владою та російським бізнесом, у якому у Віктора Степановича також був інтерес.  

Серед партнерів Черномирдіна називали Вадима Новинського, одного з власників «Смарт-холдингу», який тісно співпрацював із Ринатом Ахметовим. Того самого Новинського, який за часів президента Порошенка отримав українське громадянство й почав впливати на Українську православну церкву (Московський патріархат).

Я був учасником кількох зустрічей Черномирдіна з журналістами. Врізалося в пам'ять, як улітку 2003-го російський посол вихваляв Україну й казав, що почувається в ній, як у себе вдома. ЧВС повторював, що мовне питання в Україні це –  питання національної безпеки держави. «Україна повинна розвивати свою мову, як і Росія», – говорив він.  

За час своєї довготривалої (вісім років!) дипломатичної місії в Києві Черномирдін став справжнім гравцем української політики. У рейтингу одного з віт­чизняних видань російський посол навіть увійшов до числа найвпливовіших українців (!).  

ЧВС іноді дозволяв собі такі висловлювання, за які іншого посла давно б уже попросили з України. Стосувалися вони й газової війни між двома державами, і Голодомору, і української політики. Але Вікторові Степановичу з його безпосередністю пробачали все. Окрім історії з Ющенком. Бо, що б не говорив Черномирдін, для українського політикуму він залишався ментально ближчим, аніж той самий Путін чи Медведєв. У Віктора Степановича завжди було своє бачення того, що відбувається в двосторонніх відносинах. І він міг переконувати Кремль у правильності своїх думок і висновків.

Уже 2009-го було очевидно: Черномирдіну важко маневрувати між лідерами двох держав – Віктором Ющенком і Дмитром Медведєвим, які навіть не приховували неприязні одне до одного. 

«Безкраваткова» дипломатія, представником якої був ЧВС, втратила ефективність. 

І це, схоже, у Кремлі зрозуміли в серпні 2008-го – після війни проти Грузії. Тоді президент Ющенко підтримав Саакашвілі не лише словом, а й ділом –  Україна надала грузинам системи «Бук» та «Оса», бойові комплекти до кожної із систем. Завдяки цим системам ППО Грузія збила 12 російських бомбардувальників, зокрема стратегічний бомбардувальник ТУ-22, якого ніхто до цього не збивав. 

Після нападу Росії на Грузію керівництво України ухвалило рішення про посилення військових навчань у Криму. Упродовж тижня на півострів, за словами тодішнього міністра оборони Юрія Єханурова, були перекинуті військові підрозділи з різних куточків України. У Києві побоювалися, що після Кавказу росіяни можуть перекинутися на Крим.   

Було очевидним, що ера Черномирдіна добігає кінця. За час його перебування в Україні Медведєв змінив у президентському кріслі Путіна. Російська Федерація все більше перетворювалася на авторитарно-агресивну державу. Перетворюватися на кремлівського «яструба» ЧВС не хотів, та й не мав на те сил – у нього було онкологічне захворювання, восени 2008-го він пережив операцію.   

Москва потребувала в Києві посла, який зміг би чітко артикулювати українській владі претензії Кремля. Для цього ж не обов’язково було їздити на полювання з українськими президентами чи прем’єрами. Треба просто бути жорстким, чемним і слухняним виконавцем. Таким, яким не завжди був посол Черномирдін.

…Указ про відставку Віктора Черномирдіна з посади посла РФ в Україні оприлюднили за півгодини до урочистостей, присвячених Дню Росії.   

Стоячи на сцені Жовтневого палацу в Києві, колись могутній і всесильний ЧВС витирав сльози із очей: «Моє перебування тут закінчується, але я не жалкую за проведеними в Україні роками ... Спасибі вам за все!Моє головне надбання – люди, друзі та соратники».   

Проводжаючи Черномирдіна до Москви, Україна прощалася із залишками єльцинської Росії. І перший президент РФ, і перший керівник російського уряду були людьми, у яких ще зберігалися якість сентименти до українців. На зміну їм прийшли ті, хто топитиме Україну у крові, руйнуватиме українські міста та села, сіятиме ненависть між двома народами й назве українців «нацистами».

Сергій Руденко