09 Травня 2026

Хто такий Макс Левін?

Все – про вбитого під Києвом росіянами відомого українського фотокора

— Ви — головний редактор «Газети 24»? — без зайвих церемоній запитав мене чужий голос у слухавці з незнайомого номера.

— Саме так.

— А ви знаєте, хто такий Макс Левін?

— Знаю. Це наш фотокореспондент. Що з ним сталося?

— Нічого особливого. Приїздіть на метро «Вокзальна» у відділок міліції, будемо розбиратися.

За пів години я був вже на місці.

У крихітній кімнатці, схожій більше на камеру попереднього затримання (а, може, це вона і була?), сидів Левін.

Навпроти нього за столом — два міліціонери. Перед ними лежав наплічник нашого фотокореспондента та його журналістське посвідчення. Я назвав себе.

— Ми затримали вашого журналіста за непокору. Попросили показати нам уміст його наплічника. Він нас послав. Довелося примусом привести сюди.

Буквально за п’ять хвилин я дізнався, що причин для затримання Левіна не було. Просто в середині 2000-х вокзальні менти в Києві любили на гоп-стоп розкручувати приїжджих. Але з нашим журналістом вони помилилися. Утім, мене вразили тоді не менти, а сам Левін, який категорично відмовився показувати їм уміст наплічника. Хоча, здавалося б: відкрий торбу, прогнись під міліціонерів, та й усе — будеш вільний. Але це було не для нього.

Цей епізод спекотного літа 2007-го я не раз згадуватиму впродовж останніх 19 років.

Зовсім скоро наші шляхи з Левіним розійдуться. Він працюватиме у проєкті Lb.ua. Я керуватиму групою сайтів «Главред». Утім, під час зустрічі ми завжди тепло віталися й жартували про ту «кутузку» на «Вокзальній».

Восени 2013-го Левін став одним із тих фотокореспондентів, очима яких світ спершу побачив Євромайдан, за тим — і на Революцію Гідності. Кілька разів я зустрічав його на вулиці Грушевського, де точилися справжні бої між протестувальниками й тими, хто захищав режим Януковича. Утомлений, але усміхнений, Левін був неперевершеним хронікером того буремного часу.

З початком російської інтервенції до України навесні 2014-го Левін почав їздити на Донбас. Він був справжнім фанатом своєї справи. Його не потрібно було вмовляти чи просити. Макс був завжди перший. Навіть тоді, коли цього від нього ніхто й не вимагав. Наприклад, як в Іловайську в серпні 2014-го. Там Левін разом із колегами та українськими військовими потрапив в оточення. Якби не журналісти, ми, певно, ніколи не побачили б останніх фотографій тих, кого під час виходу з нього розстріляли російські війська. Пообіцявши зелений коридор, путінська армія влаштувала масову бійню для українських вояків. У цьому коридорі опинився й Макс Левін зі своїми трьома колегами-репортерами. Лише завдяки диву й Божій помочі їм вдалося на Infiniti буквально вилетіти з того пекла. У мене й досі перед очима фото цієї четвірки сміливців і розтрощеного кулями заднього скла автомобіля.

«Потрапивши під перший обстріл і в засаду, ми вирвалися трохи вперед. Потрапили ще в дві засади, перед нами підбили наш танк — кароч, ми сьогодні другий раз народилися. Відбулися незначним пораненням водія (мене), розбитим вікном — втрапило десь три кулі. Одна пролетіла через весь салон. Чудом не втрапило в нас декілька ракет (чи з гранатомета).

Дякуючи нашому везінню, чи Богу (хто вірить) і нашому рішенню в якийсь момент вирватися вперед колони.

Наші побратими з Донбасу, Дніпра, військові досі там б’ються.

Ми молимося, щоб побільше їх вийшло з того пекла. У колони немає жодної підтримки! Факфакфак», — написав 29 серпня 2014 року на своїй сторінці у фейсбуці Левін.

Два тижні по тому я запросив Левіна до себе в ефір телеканалу ТВі. Однак тоді він відмовився. «Дякую, ні», — відписав Макс тоді у месенджері. Без жодних пояснень. Мені так і не вдалося витягнути його на розмову.

У грудні 2017-го на прохання Левіна ми зустрілися на каві в центрі Києва. Макс розповідав про фотоальбом After Ilovaisk, який він хотів видати, про своїх синів і ще багато про що.

Це була моя остання зустріч з ним.

Двадцять третього лютого 2022-го, за день до початку великої війни, Макс Левін публічно звернувся до Міноборони та його очільника Олексія Резнікова з проханням дозволити йому знімати на фронті. «Коли військові кажуть “нам тут не до вас”, я уявляю себе маленьким хлопчиком, від якого відмахуються дорослі», — написав він на сторінці у фейсбуці.

Вісім років на східному фронті. Хронікер Іловайської трагедії. Співпраця з агентствами Reuters, BBC, TRT World, Associated Press. Левін міг і хотів бути на передньому краї.

«Не потрібно говорити, що там обстріли і це небезпечно чи ви не можете нам гарантувати безпеку. Так, це не пресцентр у затишному Краматорську. Ми всі дорослі люди, і це наша відповідальність і вибір. Сорі, це все не ок, коли на порозі велика війна. Просто дозвольте нам робити нашу роботу», — просив Левін.

А втім, може, це не армійські чиновники, а Всевишній у такий спосіб намагався врятувати батька чотирьох неповнолітніх дітей. Але Левін не був би Левіним, якби 24 лютого спокійно сидів удома, очікуючи прес-карти. Уже під вечір першого дня війни він виклав на своїй сторінці фотографії вбитих росіян у Харкові. У наступні дні були Васильків, Буча, Ірпінь. На фото — розбита й понівечена техніка путінської армії, спалені житлові будинки, висаджені в повітря мости.

Першого березня, за 12 днів до загибелі від російської кулі, Макс Левін публічно звернеться до росіян. Тоді, схоже, він ще вірив, що зможе достукатися до окупантів:

Побачити Київ і померти?

В українців є дуже універсальний вираз —

«шоб шо?»

Шоб шо ця війна?

Ми зовсім інші.

Ці вісім років війни, а перед цим Майдану, змінили Україну та українців дуже сильно.

Ці шість днів війни — невідворотно.

Зрозуміти це, не проживши, майже неможливо.

Це відчуваєш шкірою.

Коли від слів українського гімну — перехоплює подих.

Шоб шо, Russia?

Вас уже ненавидить кожна травинка на березі річки Ірпінь. Не кажучи про цілий світ.

Спробуйте зрозуміти, прислухавшись до слів пісні «Никогда мы не будем братьями» Анастасії Дмитрук. Можливо, зрозумієте.

Побачити Київ?

Заради цього справді варто помирати?

На фото знищена техніка російської армії, а точніше спецназу міліції ОМОН м. Кемерово,

та тіла загиблих російських солдатів.

Які побачили на обрії Київ.

Але їх уже не побачать живими їхні родини.

місто Буча, Київська обл., 20 км до центру Києва.

Левін знімав знищену російськими літаками й ракетами Бородянку, Макарів, збитий поблизу житомирської траси російський військовий літак, евакуацію мирних жителів із Ірпеня та Червоного.

«Важко описати, що відчуває кожен із нас зараз до росіян та російської армії й особисто до Путіна.

Це вже давно особиста історія кожного з нас.

І так, нам немає куди тікати. Це наша земля», — написав він 9 березня у фейсбуці.

За чотири дні після того Левін опублікував останнє фото з Демидова, що на півночі Києва. Саме там під час Другої світової війни проходила лінія оборони української столиці. Саме там, у зруйнованих бункерах 80-річної давнини, ховалися нинішні захисники Києва від російської навали.

Після 13 березня зв’язок із Левіним зник. Разом з українським військовим Олексієм Чернишовим він поїхав шукати втрачений дрон. Однак пошуки завершилася трагічно — обох убили росіяни.

Лише 1 квітня, після відходу путінської армії з Київщини, тіла Левіна та Чернишова знайшли поблизу села Мощун Бучанського району. «Репортери без кордонів» дійшли висновку, що Левіна вбили впритул двома пострілами. Перед цим його допитували й катувати. Натомість Чернишова могли спалити живцем в автомобілі.

Тіло українського фоторепортера Макса Левіна, якого вбили росіяни, знайшли вже після відходу путінської армії з Київщини

Усе це просто не вкладається в голові.

Світлого й талановитого Левіна, батька чотирьох маленьких дітей, стратили російські окупанти.

Щоразу, коли згадую Макса, уявляю очі його синів. Макс був серед засновників Fathers Club, там він вигадав собі жартівливу посаду «головний із пригод». Це був чудовий тато, який намагався всім розказати, як важливо бути турботливим батьком. Його друг Влад Головін згадує, як вони разом із дітьми були в походах і сплавлялися по Дніпру.

«Коли почалася війна, перші фото Макса були біля Харкова — явно з передової. Тоді я пригадав ту історію з Іловайськом. І з’явилося якесь передчуття, — згадує Головін. — Макс, нахєр ти поперся на той клятий Мощун? Хоча що за питання. Ти ж завжди був там, де решта боялися. Ну що, чувак. У тебе тепер орден “За мужність”. Посмертно.

Ми так багато говорили про цю саму, сука, мужність. Про те, що значить бути чоловіком. Про маскулінність, її занепад у сучасному світі. Про те, як чоловіку знайти своє покликання.

У тебе все це було. Фіксувати правду війни. Показати людям цю правду. Це й була твоя місія, твоє покликання. І мужності в тебе було — овер дофіга», — написав після смерті Левіна його друг.

Знаю, що саме завдяки таким фотожурналістам, як Левін, ми й наші нащадки бачитимемо наслідки «братерської» любові росіян.

Саме завдяки таким, як Левін, виросте нове журналістське покоління України. Без страху й докору. І серед них, мені здається, будуть Максові сини.  

Посмертно Макса нагородили орденом «За мужність» III ступеня та премією імені Георгія Гонгадзе.

А одну з вулиць у Києві назвали на його честь.

…«А ви знаєте, хто такий Левін?» Сподіваюсь, наступні покоління вже не будуть ставити мені таких запитань.

Сергій Руденко