Персони

13 Серпня 2018
Приходько: Я знаю, що повинен робити політик. Він повинен допомагати людям
Анастасія Приходько у програмі “Досьє” Сергія Руденка

(Продовження)

Початок:

Приходько: В Росії ніяк не можуть змиритися, що нас неможливо поставити на коліна

 

У серпні 2014 року Ви написали: “Мені від Росії нічого більше не потрібно. А всі недоброзичливці нехай ідуть самі знаєте, куди”. Відповідно, і реакція була Росії, але будемо вважати, що тоді Ви поставили велику крапку на Росії як на країні, куди Ви їздили, з якою у Вас був пов’язаний певний період життя. За ці 4 роки, які минули відтоді, наскільки Ваше життя змінилося?

На 100 відсотків. По-перше, як кажуть, я “отеплилася”, я вдома. Мені вдома дуже добре. Я хочу сказати, що в порівнянні з концертами - так, їх стало на 70 відсотків менше. Але коли є концерти, і ти співаєш своїм так, як удома, - це інше. Вам же подобається, коли до Вас додому приходять гості і Ви співаєте… От у мене так само. І змінився світогляд, я стала більш емоційною, більш відвертою з людьми, дуже люблю допомагати людям. Мені було тяжко, 7 років, коли я була в Росії, там мені ніхто не допомагав. То не та нація, яка буде витягувати один одного, вони ще й потоплять. І мені так не вистачало допомоги, і я розумію це відчуття, коли тобі погано. І коли  я бачу, що, приміром, ті просять такої допомоги, ті – також, і мені хочеться постійно віддавати все, що в мене є. Мені є де жити, є що їсти, мої діти здорові. А дуже важливо, як ти проживеш своє життя, що ти залишиш після себе. Я не хочу бути рослиною, яка просто споживає їжу, живе, кайфує, заводить яхти, як там ще живуть зірки. Я хочу бути людиною, для мене головне залишитися людиною. 

У Вас залишилися друзі в Росії? Ви з ними спілкуєтеся?
Друзів нема, жодного. 

Людей, з якими Ви раніше активно спілкувалися. 

Залишилася одна людина. Це моя подруга, яка ще з 2007 року повністю на моєму боці, я її привозила на Майдан, вона бачила це все. У нас не було розбіжностей у цьому, вона все розуміє, що відбувається. І дуже приємно, що я її не втратила, бо в Україні я ще не знайшла найкращу подругу чи людину, з якою можу відверто поспілкуватися. Вона зі мною дуже багато пройшла і залишилася такою.

Ви доволі часто зараз їздите на фронт. Як узагалі фронтовики сприймають те, що зараз відбувається у державі?

А як Ви думаєте?
Мені цікаво почути це від Вас, бо Ви чуєте від них це. 

Погано, бо вони кажуть, що так не можна воювати, коли ми стоїмо, у нас зав’язані руки, ми не можемо відстрілюватися через Мінські домовленості. А щодня гинуть люди – або двохсоті, або трьохсоті, і для них це дуже болісно. Якщо б їм дали можливість, вони б відвоювали ці землі, але як є, так є. Їм дуже це не подобається. 

Даруйте, знову згадаю про Ляшка. У вересні 2015 року він публічно запропонував Вам вступити в Радикальну партію Олега Ляшка. Чому Олег Ляшко запропонував Вам прийти в політику? Чому не Андрій Садовий, не Віталій Кличко, ні хтось інший?

То, напевне, треба в нього спитати, бо я не запитувала. 

Тобто він ініціював зустрічі?

Так, ми зустрілися, говорили-обговорювали. Мали у 2015 році йти на вибори до Київради, але в мене був тиждень для того, щоб обдумати цю пропозицію. Я відмовилася, тому що щось мені боязко. Я не знаю, як відповідати  за вчинки людей, до яких я не маю ніякого відношення. А якщо я буду в партії, то мені треба буде відповідати за вчинки партії. Я вмію відповідати сама за себе. Якщо я щось скажу – вибачусь, щось не те зроблю – виправлюся. А коли партія щось набакопорить, що я буду робити? Тому ні.

Тим паче, що в нас партії – радянського типу, де є централізм, де є лідер і де все підкорено йому.  

З приводу цього так, є певні хвилювання, бо в мене є моя честь, совість і гідність. І я це не хочу віддавати нікому. 


До речі, до Вас у Верховну Раду України і Святослав Вакарчук ходив, і ходила Руслана,  і Злата Огнєвіч була в списку Радикальної партії Олега Ляшка. Ви, коли думаєте про політику, чи знаєте Ви, чим Ви будете відрізнятися від тих людей, яким не вдалося? Тому що і Вакарчуку, І Огнєвіч, і Руслані не вдалося в українській політиці.

Скажу відверто – я не буду співати. Бо не можна бути, вибачте, на двох стільцях. Політик має бути політиком, чітко робити свою справу. По-перше, як це можна поєднати? Тут ти виходиш одні справи, тут ти виходиш співати? Так не можу би. Або я співаю, або я в політиці. 

Політика вже цього року торкнулася Вас. Ви опинилися в прикрій історії, коли Вас зняли в рекламному ролику, сказали, що це соціальна реклама, а виявилося, що це – передвиборчий ролик Петра Порошенка. Ви не давали згоду на зйомки в цьому ролику і подали на суд на творців цього ролика. Чи були спроби Адміністрації президента залагодити цю ситуацію? Усі живі люди, всі могли помилитися, всі могли вибачитися з приводу того, що ролик насправді виявився передвиборчим, а не соціальним. 

Знаєте, що прикро? Коли робиш усе для того, щоб держава розквітала, допомагаєш, робиш добрі справи, а тебе беруть і використовують. Я не очікувала, чесно кажучи. Можна було б хоча б телефонній розмові вибачитися, якщо соромно це робити привселюдно і зізнаватися у своїх помилках. Якщо я знаю, що я неправа, я вийду привселюдно і вибачуся, я вмію це робити, я вмію визнавати свої помилки. Але я не знаю, чому пан Цапенко, Горковенко та Порошенко, Нищук – люди, які замішані в цій історії, не принесли мені вибачення. Я ж багато не прошу, навіть грошей не прошу, я прошу 1 гривню. І так не прийти на перше слухання. Що, гривні шкода? Чи що? Але я відстоюю права людей, бо це може відбутися з кожним з нас. Я це роблю, щоб бути прикладом, що не треба хвилюватися, відстоюючи свої права. А я дуже багато чую – та що там, нічого не буде… Та навіщо, тільки час витрачати! Та нехай! Я розумію, що це складно, але треба  ж поставити в цьому крапку. До чого це дійде? Я хочу все робити по закону. По закону мені належать грошові стягнення. Я хочу, щоб мене не використовували, хочу, щоб було підписано. Як таке може бути? Як телеканали взяли цей ролик без мого дозволу? Жоден канал не працює без підпису, що я даю право, щоб цей ролик чи передача вийшла в ефір. А тут – нехай іде! Добре, ви так зробили, але не на ту натрапили, бо я людина, яка відстоює свої права, честь і гідність, я ще раз на цьому наголошую.

І, судячи з Ваших слів, Ви зовсім іншою хочете бачити українську політику, принаймні відвертою, порядною і чесною. 

Так, Це по-перше. 

А по-друге? Яка ще має бути політика в Україні?

Мені здається, що треба розпустити парламент, це, по-перше. А по-друге. Треба просто набрати молодих, а тим, які вже по 30-40 років сидять у парламенті, сказати: “Дорогі друзі, ви вже попрацювали, дайте дорогу молодим”. Напевне, так. Бо держава повинна разом з молоддю розвиватися, а в нас чомусь так відбувається, що ми ще іноді живемо за радянськими законами.

Не так багато від радянського періоду часу минуло, є люди, які були в керівництві при радянській владі, вони лишаються й зараз.

Так. Просто хочеться, щоб держава розвивалася з молоддю. А старим політикам дуже дякую, можете йти відпочивати, ви зробили все можливе. 

Майбутнє нашої держава буде залежати не лише від нових українських політиків, а й від ситуації, яка нині складається на сході України і на півдні України. Ви, перебуваючи на сході і знаючи там ситуацію, як думаєте, надовго ця ситуація?

Війна?

Так. 

Так.

Наскільки надовго? Наші діти, наші онуки ще будуть у цій війні?

Зараз у нас ССО. Я думаю, що років 3-5, мабуть. Бо якось Ви не бачите, що ми на місці стоїмо в плані війни? Так, хлопці там завойовують, потроху, по міліметру, відвойовують по сантиметру, кілометру. Але ж всі стоять по позиціях. Я не знаю, що там у головнокомандувачів у голові, які у них плани. Оскільки я проста людина і не тямлю у військовій ситуації, просто як людина бачу, що років 3-5. От рік промайнув знову, Ви можете мені сказати, що у нас змінилося на фронті?

Нічого не змінилося. Позиції лишаються ті ж, Мінські угоди не виконуються, Нормандська четвірка давно вже не вирішує нічого, США також зараз не вирішують…

І це вже п’ятий рік…

Друга світова війна, за часом, маю на увазі. Ви розумієте, що те, що зараз відбувається між Україною та Росією, це – довге прощання з Росією. Тому що ми так довго намагалися відірватися від Росії…

Та ми з нею вже попрощалися. Це вона приклеїлася до дупи, і я не знаю, що з нею робити. 

Але прощання це довге, бо вони не хочуть відклеюватися. 

Бо вони не розуміють, що вони ніхто. Вони розуміють, що без українських земель вони ніхто, тому так і вчепилися, тому і хочуть забрати ці землі. Я, коли починаю про це замислюватися, співставляти деякі факти, я розумію, що вони так підкріплюють Білорусь чи Казахстан, і це ж людина з радянських часів, я розумію, як він прагне той Радянський Союз відновити. Це якесь божевілля. Але я розумію, що якби вони вже відчепилися від нас, я уявляю, якби ми розцвітали! Я не розумію, чому наше управління нічого для цього не робить. Вони, напевне, знають, що вони там роблять, це ми з Вами не знаємо. Якісь плани у них там є, а в мене нема відповіді, і це дуже прикро. Тому що я знаю, як ми повинні бути, як може це все бути, як це буде. Бо перемога за нами, і я це знаю.

Перемога дійсно буде за нами. І тут нема сумнівів. Єдине, що очікування: як би нам було, якби їх не було. Приблизно така була історія наприкінці Радянського Союзу, свідком закінчення цієї великої епохи Радянського Союзу я був. Не з точки зору величини, а часової епох. Тоді з’являлося дуже багато інформації, якою б Україна була, якби вона не була в Радянському Союзі. Були порівнянні з Францією, з Німеччиною, які там поля, які там землі, які там люди, яка промисловість. У нас тоді також було таке очікування. Що було б? Кожен раз ми проходимо через якісь певні революції, через якісь певні потрясіння. Ми щоразу приводимо до тями владу, а влада кожен раз, приходячи вже від нас до керівництва, наша влада, чомусь повторює ці кола, помилки своїх попередників. Як думаєте, чому? Спокуса грошей, влади?

Ні. Наприклад, якби ми з Вами прожили в одній кімнаті 10 років, думаю, що звички один одного ми 100-відсотково перейняли б. У нашій владі змінюються люди, які всі разом були, я навіть бачила Петра Олексійовича Порошенка ще з Віктором Андрійовичем Ющенком років 20 тому. То він міністр транспорту, то він міністр культури, то він прем’єр-міністр. А тут він президент. І вони як шахи між собою змінюються. Є п’ятірка, напевне, лідерів. 

Чоловік 20, можу сказати.

Напевне, так. І вони всі пов’язані між собою, тому знають, на що треба натиснути, щоб він повторив ті чи інші помилки і потім став іншим. “А ми знаємо, як ти це робив!”. Напевне, це  все – схематично, тому що ця політика незмінна. Петро Олексійович у нас ким був раніше? 

Міністром економічного розвитку, міністром закордонних справ, секретарем РНБО, головою Ради Нацбанку і 3 чи 4 рази народним депутатом України.

Ще декілька постів залишилося прийняти, і зараз – президент. Бачите, скільки всього? Про що може бути розмова? Тому, напевне, всі ці схеми використовуються.

Коли Ви говорите про свої політичні амбіції, Ви не боїтеся, що Ви будете розчаровані? Що, зайшовши в українську політику, побачите, що там відбувалося, і це буде такий же шок, коли Ви зайшли в російський шоу-бізнес і продивилися, що там за кулісами, і сказали: “Боже, що там відбувається!”. Ви не боїтеся, що Вам не буде чого робити в українській політиці, про яку Ви зараз сказали?

Якщо мені не буде чого там робити, я вийду до людей, подякую і віддам мандат. Скажу: “Вибачте, я нічого зробити не зможу, я не буду сидіти тут за гроші”. По-друге, якщо я прийму таке рішення, то я закрию вуха, очі й рот. І буду робити свою справу. Я знаю, що повинен робити політик. Він повинен допомагати людям. Я можу говорити дитячі речі, але я дивлюся, коли їду, скільки у нас зруйнованих домів – у центрі Києва. І там нічого не робиться, не ведуться ніякі роботи, вони просто забиті, біля них безлад. Бачу, є якийсь район, і там сірі будинки 1853 року, він стоїть, облуплений… Чому не можна у районі навести лад? Я навіть згадала фільм, як королева бензоколонки говорила: “Поставте хоч одну гойдалку!”. Чому не можна зробити для людей щиро? Тоді і люди за тобою підуть. Коли ти просто з ними будеш не боятися, не їхати з цими кортежами, не брати 18 охоронників. Я коли зараз ішла до Печерського суду, стояли прості люди. Я не знаю їх. Але я підійшла, кожного обняла і подякувала за підтримку. Чому я повинна боятися свій народ? І коли сказали, що на 15 серпня ми приїдемо ще вдвічі більше, добровольці написали, що приїдуть, вони мене підтримують, я кожного обійму. І щоразу нас може бути більше і більше, і щось разом робити. Оце і є політика. Мені здається, що так, коли ти розвиваєш свою державу – від гойдалки, яку ти ставиш у дворі, а тоді потроху, з усіма, потім на рівних говорити з людьми… Може, для Вас це смішно, але мені б хотілося, щоб так було.

Я поділяю Вашу думку. Я завжди в політиків запитую: “А чому у Вас немає амбіції залишити після себе країну, яку не соромно було б лишити не лише своїм дітям і онукам, а всім українцям? Щоб сказати: я зробив місто, я зробив країну, я зробив село. І мені не соромно це лишати”?.  Я це завжди запитую. Не знаходжу на це відповіді, але я своїх гостей запитую і про те, яка Україна має бути. Яка Україна майбутнього в розумінні Анастасії Приходько? Що це за країна має бути?

Напевне, коли я її побачу з людьми, які посміхаються, які нікуди не спішать, розуміють, що в них усе в порядку, все є, вони заробляють стільки, що їм не потрібно ні за що хвилюватися, нікого обкрадати чи якісь хабарі давати, щоб вони могли заробити на квартиру, щоб могли її купити своїм дітям. Щоб кожен зміг взяти в кредит автівку і подарувати своїй дитині, щоб міський транспорт був безкоштовний, щоб у нас була така освіта, з якою люди могли б поїхати до будь-якої європейської держави і там працювати. Коли я бачу гасла нинішніх політиків, які кажуть: “Ми піднімемо зарплати і пенсії”, і це я вже чую 30 років, я не знаю, чому це працює, чому вони кажуть одне і те ж саме. Мені як мамі дуже хотілося б, щоб у нас була безпека для наших дітей. Щоб були певні міри для тих людей, які порушують закони, певні міри для тих людей, які намагаються щось у тебе незаконно забрати. І щоб усе це працювало. І тоді людина буде йти – і байдуже, у що вона вдягнена, їй байдуже, що вона сьогодні з’їсть, головне – щоб вона була вільною, а не трусилася, де знайти їжу, як прогодувати дітей, як вдягнутим дитину, щоб над нею не сміялися у школі. Як це відкласти, щоб поїхати на море, коли ти відкладаєш 5 років. Бо ти повинен зробити ремонт даху, який протік з останнього поверху, а ніхто це не ремонтує. Напевне, коли я побачу своїх людей спокійними і коли вони будуть посміхатися, значить, тоді в державі все добре.

Нові досьє

Насіров Роман. 10 фактів із життя

Прокопчук Олександр. 10 фактів із життя

Продан Мирослав. 10 фактів із життя

Гандзюк Катерина. 10 фактів із життя

Карижський Максим. ДОСЬЄ

Вакарчук: "Я готовий принести в жертву творчість"

Остап'юк Юрій. ДОСЬЄ

Маринович Ярослав. ДОСЬЄ

Довбенко Андрій. ДОСЬЄ

Поплавська Марина. 10 фактів із життя

Реклама

Партнери