22 Грудня 2019

Кідрук: Після команди, яка зараз при владі, навряд чи хтось захоче йти в політику

Його називають українським Стівеном Кінгом, хоча йому це порівняння зовсім не подобається. Він – один з небагатьох українських письменників, для якого письмо є роботою. Причім роботою не лише за письменницьким столом, а й у турах та спілкуванні з письменниками і читачами, а також з численними презентаціями містами України. Сьогодні у нас у гостях письменник Максим Кідрук. Вітаю вас.

Привіт!

На початку розмови – бліц опитування.

Короткі запитання – короткі відповіді. На роздуми – 10 секунд. Отже, що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням у житті?

Те, що я займаюся тією єдиною справою, якою я все життя мріяв займатися.

Що ви вважаєте своєю найбільшою поразкою?

Глобальних поразок поки що немає.

Вам колись було соромно за свої вчинки? Якщо так, то за які?

Звісно так. За чимало вчинків. Є мої власні книги, за які мені соромно.

Кого ви вважаєте своїм хрещеним батьком у літературі?

Міг би назвати Майкла Крайтона, бо це той, хто мені імпонував, коли я починав свою кар’єру. Але, напевно, не назву. Тому що на сьогодні романи Крайтона не зовсім мені подобаються. Зараз є автор, на якого я хотів би бути схожим стилістично. Це – Девід Мітчел, який може бути знайомий українським читачам за екранізацією його роману "Хмарний атлас".

Я всіх наших гостей питаю про корупцію. Чи стикалися ви у своєму житті з корупцією?

Так.

З побутовою, чи збільш глобальною? Доводилося вам давати хабаря?

Ні. Сам я ніколи не давав. Але стикався, ще в університеті. Ну і опосередковано, скажімо, не так я, як члени моєї родини, в лікарнях. Але я твердо заявляю, що ніколи хабаря не давав.

Ви пам’ятаєте розмір свого першого гонорару? За що він був?

Так. це була книга "Мексиканські хроніки". Перший наклад у тисячу примірників продався за півроку. На той час, це був 2009 рік, видавець був цим задоволений, і я крім авансу отримав ще півтори тисячі гривень за півріччя. Це навіть тоді були смішні гроші, але це був мій перший гонорар.

Шевченківська премія чи Нобелівська?

Ні та, ні друга. Я більше за Пулітцерівську. Я читаю майже всіх авторів-лауреатів Пулітцера, тому що є автори, які, отримуючи Нобеля, дискредитували для мене цю премію. Скажімо, Боб Ділан. За всієї поваги до нього як до музиканта, коли є купа авторів, гідних цієї премії, давати йому за поезію – ні. Тобто, є низка авторів, які мені геть не імпонують. А Шевченківська – це без коментарів.

Хто з шести президентів України був вам найближчий?

Найближчий у якому сенсі?

Ну, за філософією, психологією…

Однозначно – Петро Порошенко.

Що для вас політика?

Це сфера, куди я мав необережність вступити і куди я, особливо за нинішньої ситуації, повертатися не маю наміру і не хочу. 

Тобто, запитання, чи мрієте ви стати президентом України – воно риторичне.

Неактуальне.

А які амбіції у письменника Кідрука?

Це питання мене завжди конфузить. Тому що амбіції – це означає якусь точку, до якої я маю дійти, і все. От я її досяг – і закриваємо контору. Ні. Для мене щастя, мої досягнення – це процес. Я щасливий усвідомлювати себе в русі, в постійному зростанні. Амбіції, очевидно, мати якомога більше читачів, як в Україні, так і за кордоном.

Ким ви б хотіли себе бачити за десять років?

Якщо все буде добре в країні, я переконаний, що буду таким самим автором, так само писатиму книжки і так само отримуватиму кайф від написанні і від презентування.

Дякую за бліц-опитування. Далі в нас основна частина нашої програми. Розпочнемо з того, як математик Кідрук став письменником Кідруком. Ви вчились у фізико-математичному класі, потім – на механіко-енергетичному факультеті, потім за кордоном, у двох аспірантурах… Коли Максиму Кідруку стало зрозуміло, що він не буде науковцем, а буде письменником?

Може відповідь прозвучить дивно, але ще в той самий момент, коли я приїхав до Швеції, я збагнув, що я не захищатимуся. Чому дивно? Тому що для багатьох моїх друзів, колег, отримання такого солідного гранта – два роки фінансування, проживання у Швеції – це рай для науковців. Але вже тоді я зрозумів, що це не те, чим я хочу займатись у своєму житті. Ів цьому контексті я завжди повторюю, що коли тобі щось добре вдається, зовсім не означає, що це справ твого життя. Мені надзвичайно легко давалися точні науки. Але вже коли я закінчував школу, я розумів, що хочу писати. Можливо, ця думка ще небула чітко оформленою, але я усвідомлював, що хочу бути професійним автором. Але якби я тоді сказав про це батькам, ніхто не поставився до цього серйозно, це б сприйняли як жарт. Тому я пішов на цей факультет, і мені теж все легко давалося. І так тягнулося аж до двох аспірантур, поки я не приїхав до Швеції. Я розумів, що це ідеальні умови для розвитку як науковця, і в перший же день зрозумів, що це не моє, і врешті-решт це покинув

Просто в перший день?

Так.

Але ж у вас батько письменник і журналіст. Очевидно, гени спрацювали і ви стали письменником, але перед цим ви були програмістом. Чи втратила Кремнієва долина талановитого програмера Максима Кідрука? Ви не шкодуєте, що саме так все склалось у вас у житті?

Ні секунди не шкодую взагалі. А стосовно програмування не шкодую, бо це важка праця. В тому сенсі, що є певні проблеми, над якими ти можеш товктися тижнями і не можеш їх програмно реалізувати. Це призводило до певної фрустрації, до гнітючого стану. Як у будь-якій сфері, ти маєш бути одержимий тим, що ти робиш. Я не був аж так одержимий програмуванням, щоб хоч на мить задуматися, що це може бути моєю професією на все життя.

Ваша перша книжка – "Мексиканські хроніки" – з’явилася після вашої мандрівки Мексикою. Мексика – це ж було хобі. Ви ж не думали, що от зараз поїду в Мексику, напишу книжку і подам на "Коронацію слова". Як з’явилася ідея написати цю книжку? Хоча, ви ж до того писали технічні книжки, які виходили в російських видавництвах.

Не лише технічні. Є два художні тексти, написані ще до "Хронік", але вони жахливі і ніколи не будуть видані. Мандрівка до Мексики була чудовою авантюрою. Я пройшов усю країну – від Тихого до Атлантичного океану – і коли повернувся, то розказував про свої пригоди друзям. Тоді хтось з них прямим текстом сказав: "Максе, про це непогано було б написати книгу". Я завжди жартую, що за написання цієї книжки мені заплатив шведський інститут. Тому що за умовами стипендії, яку я отримував у Швеції, я не мусив давати якихось підсумкових звітів. Тому в останній семестр перебування у Швеції я взяв лише один курс, мав лише одну пару на тиждень, а решту часу писав "Мексиканські хроніки". Рукопис я відіслав до шести на той час найбільших українських видавництв. Усі шість успішно відмовили. Одне взялося – видавництво "Факт", – яке через місяць успішно збанкрутувало. Потім моя подруга порадила подати на "Коронацію слова". Я не дуже вірив, тому що роман не дуже форматний до того, що вигравало на "Коронації", тож був здивований, коли отримав другу премію. Від того все і закрутилося.

Ви дебютували в літературі тоді, коли письменництво не було прибутковим заняттям. Та й зараз воно для багатьох письменників не є прибутковим – це просто хобі чи самореалізація людини, яка перебуває в літературі. Для вас письменництво – це робота. Чи відчуваєте ви себе впевнено в житті за рахунок письменницької роботи?

Сьогодні – абсолютно точно так, якщо це стосується фінансового стану. Сьогодні я вже можу з абсолютною впевненістю говорити, що письменництво може бути професією в Україні. Але за певних умов. Ти маєш ставитися до цього, як професіонал і маєш бути одержимий тим, що ти робиш.
Коли я починав, чи не найпершою, хто почала заробляти собі відносно притомні гроші, була Люко Дашвар. І тоді я почав говорити зі своїми видавцями, на той час їх було двоє, що я готовий робити що завгодно, працюватиму вдень і вночі, але ви маєте мені допомогти, я хочу стати професійним автором. І вони в доволі м’якій, але скептичній формі відмовили. Це було неприємно, але я не опускав рук. І відтоді кожного дня я думаю, що я маю зробити, щоб стати кращим автором, ніж я був вчора. І от за вісім-десять років я вже став професійним автором, який не займається нічим, крім літератури.

2017 року, на одній з зустрічей, вас запитали про зроблене в Африці фото з гепардом. Цитую вашу відповідь: "Я багато чого у своєму житті пробував, включаючи просто враження, включаючи різноманітні речовини. Але нічого не зрівняється з відчуттям, коли ти відчуваєш під рукою ось цю чудову граційну тварину". Хочу запитати. Якщо ця цитата дослівна, то про які "різноманітні речовини" ви згадували? Алкоголь, секс, наркотики? Який потрібен допінг для написання книжок?

Зараз спробую викрутитись з-під цього запитання.

Але ж цитата дослівна?

Так. Цитата дослівна. Стосовно допінгу – ні. Тобто, якщо ти хочеш бути професіоналом, хочеш зробити письменництво своєю професією, ти маєш до цього ставитися як професіонал. Ніякого допінгу. Твереза голова, максимум зусиль: пишеш, редагуєш, продумуєш презентацію, виступаєш. Стосовно речовин… Я не думаю, що все зможу зараз озвучити в ефірі. Давайте обмежимось алкоголем.

Вас доволі часто називають українським Стівеном Кінгом. Ви говорите, що вам це не дуже подобається. А чому?

Не дуже подобається – це ще дуже м’яке формулювання. Це теж дуже давня історія. А почалася вона якраз з виходу трилера "Бот". Мій видавець мав звичку порівнювати в анотації не дуже відомого автора з кимось. Очевидно, що автор-початківець так чи так у своїх ранніх романах пише в стилі тих авторів, які йому подобаються. Мова не йде про наслідування. Ти лише вчишся, і ти хочеш зробити щось подібне до того, що тебе самого вразило. Якщо йдеться про раннього Кідрука, то це були двоє авторів – Майкл Крайтон і Ден Сімонс. Але хто в Україні знає про них аж так багато? Тому видавці подумали: окей, давайте порівняємо його з Кінгом. Якби я знав, у що це виллється через роки, я б був категорично проти. Але я, собі на лихо, це пропустив. Відтоді фанати Кінга в Україні на мене озлобилися, і я розумію, що мають нате підстави. Є автори, на яких я стилістично хотів би бути схожий, але серед них абсолютно точно немає Кінга.

Ви чи не єдиний український автор, за винятком хіба що Жадана, який активно презентується в регіонах. Який читач у регіонах? Він вибагливий? 

Добре, якщо він там просто є. Щойно завершився великий тур по Україні. Ми влаштовуємо вже третій рік поспіль такі тури, коли заїжджаємо до майже сотні міст та містечок України з презентаціями книжок. Цей останній був надзвичайно успішним в усіх сенсах. Маємо рекорди по всіх містах і за кількістю людей, і за кількістю проданих книг. І ми згадували перший тур, 2017 року з книжкою "Не озирайся і мовчи", який був дуже важким. Тож добре, що читач просто є. Коли ми починали великі тури, я був вдячний за будь-якого читача, за якого можна було поборотися і спробувати зробити його лояльним.

В Україні останні десять років активно обговорюють, як зробити книжковий ринок успішним, щоб українські автори продавалися мільйонними тиражами, як повернутись до тих часів, коли в кожному селі була книжкова крамниця, в якій можна було знайти будь-яку книжку. Чи можна поширити ваш досвід на інших авторів і зробити, умовно кажучи, сто Кідруків. Чи міг би цей досвід дати зростання ринку?

Дуже хотілося б вірити, що мій досвід, моя модель допоможе розвитку книжкового ринку. Вже є молоді автори, які активно роблять те, що і я робив на початку кар’єри. Це Анастасія Нікуліна, Павло Дерев’янко, Юрій Даценко, який зі своїм дебютним романом виступав на розігріві в моєму турі, перед моїми виступами. Ми намагаємося це робити. Але література – надзвичайно суб’єктивна сфера, і тут інструменти, які працюють у журналістиці чи в науці, не завжди спрацьовують. Мене запитують про рецепт успіху, а його не знаю. Ми з командою робимо купу речей, робимо буктрейлери, презентації, і ти не знаєш, що буде останньою краплею, яка підштовхне людину придбати твою книжку, що спрацює.

Ви згадали про буктрейлери – невеличкі ролики під час виходу книжки. Це вже маленьке кіно від Макса Кідрука. Коли ми побачимо велике кіно?

Є зацікавлення. Є цікавість щодо роману "Зазирни в мої сни". На презентації роману "Доки світло не згасне назавжди" ми обговорювали початок роботи над сценарієм. Але все впирається в фінансування, тому я доволі скептичний до цього. Упродовж п’яти років нічого не зняли, тож я маю сумніви, що щось буде знято впродовж наступних п’яти років, зважаючи на ситуацію в країні. Але тим не переймаюся, тому що я – людина книг, я не вважаю, що наявність екранізації додає вартості історії.

А буктрейлери на ютубі, у фейсбуці взагалі мають якийсь ефект без телебачення? Як вони працюють? Тому що Стівен Кінг здобував свою популярність через буктрейлери, які виходили на основних каналах Америки. У нас можливо зробити з буктрейлера книжку-подію, про яку будуть знати всі? 

Принаймні ми намагаємося. Ви бачили, що буктрейлери до романів "Не озирайся та мовчи" і "Де немає бога" –там по кількадесят тисяч переглядів. Це непогано в Україні навіть для кліпу якогось гурту. Звісно, з телебаченням булоб краще, але можливо вивести його на хорошу цифру і за допомогою фейсбуку. Але знову повертаюсь до того, що ти не знаєш, яка крапля є остання. Усе працює в комплексі.

А на яку аудиторію ви розраховуєте свої романи? Яким ви бачите свого читача?

Дуже широко. Ті, кому подобається література, читання, трилери, пригодницькі романи… Дуже розмиті теги.

Література є частиною великої політики. 2010-2014роки в Україні були дуже непростими. Президенство Януковича, Харківські угоди, Мовний майдан, Податковий майдан… Потім Євромайдан, Революція Гідності, початок російсько-української війни. 2015 року у вас вийшла книжка "Небратні". Як думаєте, чи довго українці та росіяни будуть небратніми?

Думаю, щонайменше на два покоління. Маю великий сумнів, що та частка українських громадян, які зараз агресивно налаштовані проти Росії, очевидно небезпідставно, якось забудуть, проковтнуть, толеруватимуть упродовж свого життя.

Тобто, 100 років?

Думаю, щонайменше 60.

Я хотів запитати, як ви потрапили в команду Кличка? Адже на парламентських виборах 2012 року від УДАРу ви балотувались у Кіровограді.

Кіровоград (зараз Кропивницький) – це моя друга батьківщина. Там познайомилися мої батьки, там жила бабуся, до якої я часто приїздив. А щодо УДАРу – це доволі банальна історія. У мене була презентація в Кіровограді. Організатори цієї презентації були молодіжним крилом УДАРу і на той час вони не мали кандидата-мажоритарника, якого могли б виставити на виборах-2012. Вони запропонували мені. Очевидно я відразу відмовився, але ми були в хороших стосунках, ми всі були однією командою безвідносно УДАРу, а вони продовжували тиснути. Врешті-решт їм вдалося мене переконати.

Але погодьтеся, що балотування в депутати – це гарний досвід. Тому що письменники в Україні завжди були рушійною силою. Згадати хоча б кінець 80-х і Народний рух. У нинішній Україні письменник для суспільства – це хто? 

Як на мене, сьогодні вплив письменника на суспільну думку – зникаючий голос. Ми маємо бути реалістами. Одиниці мають якийсь вплив на загал. Я взагалі не люблю теми месіанства письменників. я просто людина, яка заробляє собі на життя тим, що вигадує історії. Крапка. Я роблю те, що мені подобається. Я намагаюся це робити максимально якісно. Це дає задоволення мені і, на щастя, достатній кількості людей, які можуть зробити це моєю професією. Очевидно, у мене є своя позиція, яку я артикулюю на своїх сторінках у соцмережах. Чи вона на когось впливає, чи когось дратує, чи спричиняє зміну чиєїсь думки – чесно, ніколи про це не замислююсь.

2019 року ви активно підтримували Петра Порошенка. Але переміг інший кандидат, якого підтримувала інша Україна. Президентом став Зеленський. Як думаєте, чому команда колишнього коміка і художнього керівника "Кварталу’95" переграла Петра Порошенка?

Багато факторів. І якщо спробувати їх звести до чогось одного, то, як на мене, це відсутність критичного мислення, відсутність у великої частини громадян нашої країни здатності фільтрувати інформацію. Розуміти, де якісна інформація, аде – неперевірена, якій не можна і не потрібно довіряти. Крім того, є ще один фактор. Він пов’язаний з пострадянським спадком. У нас в усіх сферах до розпаду СРСР не було традицій, рольових моделей, які можна було наслідувати. Не було особистостей, які б показували, що лише наполеглива щоденна праця, одержимість і повна самовіддача – єдиний шлях до успіху. На противагу цьому було і лишилося вкорінене відчуття і розуміння того, що хтось щось має зробити за тебе, хтось має прийти і повирішувати, що зарплату можна підняти просто розчерком пера… Тобто, з одного боку неспроможність відрізнити фейк від правди, а з іншого – пострадянське бажання вірити, що економіку можна підняти просто обравши когось на якусь посаду.

Ви вже сказали, що політика вас не цікавить і ви не хочете стати президентом України. І все ж таки я розумію, що якісь пропозиції від політичних сил вам находять. Ви відкидаєте можливість того, що після цирку і клоунади треба буде йти у владу, щось робити, і ви можете бути одним з тих, хто так само наполегливо, як зараз ви працюєте в літературі, займатися політикою і розбудовою держави?

Як на мене, та команда, яка зараз при владі, настільки дискредитувала саму сутність цієї влади, що мені важко уявити, що хтось притомний навіть після того, як ця команда піде від влади, захоче йти в політику. Я розумію, що з мого боку, можливо, це не зовсім правильно, але ні. Я абсолютно точно не бачу себе в політиці.

Ви вже казали, що після туру Україною, який щойно завершився, ви сідаєте писати нову книжку. Очевидно, ви будете писати її довго, можливо кілька років. Що це за книжка?

Новий проект. Я навмисне кажу проект, а не книга, бо планую серію щонайменше з трьох книг під загальною назвою "Нові темні віки". Писатиму про колонізацію Марса, про екологічні та політичні проблеми на Землі в цей час, загалом про відносини Землі як домініону і Марса як колонії. І я одразу зазначаю, що це не буде фантастика. Очевидно, я описуватиму якісь технології, які зараз не існують, але я писатиму про той їх рівень, якого вони реально досягнуть за 150-200 років. Тобто, я хочу зробити щось на кшталт історичного роману навпаки. Історичний роман через долі простих людей зображує глобальні процеси, що сформували певний період у минулому. А я хочу зробити низку романів, у яких через долю простих людей покажу глобальні процеси, які сформують світ через 150-200 років. І зробити це максимально реалістично. Я хочу збагнути: чи стане реальність кращою, чи врешті-решт ненависть зведе усе на пси.

Тобто, ви думаєте так само, як Ілон Маск зараз. 

Так, але я багато в чому з ним не згоден. Я переконаний, що Марс ніколи, за жодних умов не стане другою Землею. Але я так само переконаний, що ми врешті-решт житимемо на Марсі. Власне, ця моя історія і буде про те, як я бачу максимально реалістично.

Перша книжка буде наступного року?

Ні. Проект дуже амбітний. Окрім власне прочитання книг за даною тематикою, обдумування і написання тексту, я хочу проробити всі рівні деталізації. Скажімо, хочу зробити 3D-моделі житла на Марсі, але не намальовані художником, а такі, якими, як я вважаю, вони мають бути. Щоб потім читач побачив їх у книзі на розвороті в розрізі, а в додатку міг поблукати і подивитися їх ззовні. Я хочу зробити 3D-моделі всієї інфраструктури на Марсі. Я хочу намалювати карти Землі з урахуванням підняття океану. Я хочу намалювати карти Землі з урахуванням зміни політичних кордонів на той час, про який я писатиму. Це все вимагає часу крім написання тексту. Тому, якщо все буде гаразд, то перша книга серії, яка матиме підзаголовок "Колонії" – "Нові темні віки. Колонії" – вийде друком восени 2021 року.

Я так розумію, що ця робота буде на рівні кандидатської. З 3D-малюнками, картами… Але давайте поговоримо про Україну. Традиційно наприкінці програми ми запитуємо наших гостей: якою є в їхньому розумінні ідеальна Україна. То яка ідеальна Україна в розумінні письменника Максима Кідрука?

Саме слово "ідеальна" означає, що ми говоримо про щось ефемерне, що не стане реальністю.

Ну, це не садок вишневий коло хати, як у Шевченка, але…

Так. нам не треба прагнути ідеального. Нам треба зважувати реальні обставини і завжди обирати найкращий варіант з усіх наявних. Навіть говорячи про минулі президентські вибори: очевидно, що ідеальних варіантів не було, але варіант, який обрала абсолютна більшість громадян України, я вважаю найгіршим, тому складно прогнозувати, що буде з нашою країною через рік. У мене в голові немає ідеальної картинки України. Але я вважаю, що певні важкі, але найкращі з можливих, кроки, які доведеться здійснювати, зрештою приведуть нас до європейської спільноти – не лише географічно, а ментально, політично і, сподіваюсь, економічно.