Хто такий Астамур Гумба?

Липень 1989-го в Сухумі видався надзвичайно спекотним.

Замість відпочинку на спокійному чорноморському курорті туристи з усього Радянського Союзу потрапили в епіцентр бойових дій. Море, сонце, кипариси — цей рай на Землі за кілька днів перетворився на пекло.

За чотири місяці до цього у стародавній столиці абхазьких князів, Ліхні, відбулися тридцятитисячні збори абхазького народу. На зібранні вирішили, що Абхазія виходить зі складу Грузії й відновлює статус союзної республіки в СРСР. Тбілісі це не сподобалося. Після серії політичних заяв з одного та другого боку градус непорозумінь сягнув апогею 15 липня. У курортному Сухумі розгорілися справжні бойові дії між абхазцями та грузинами.

У цей час Наталія Гумба чекала на первістка. Родина переконувала її виїхати з міста й народжувати дитину в спокійнішому місці. «Ні, — категорично відповіла вона. — Нащадок древнього абхазького роду має народитися в Сухумі. Я нікуди не тікатиму».

Двадцять другого липня 89-го в перервах між стріляниною та комендантською годиною Наталія народила хлопчика, якому дали ім’я Астамур (що абхазькою означає «непереможний» і «залізо»).

Липневі сутички, у яких загинуло 16 осіб та 140 були поранені, стали прологом до великої абхазько-грузинської війни, у якій головну роль відіграла Росія. Того літа конфлікт вдалося залагодити. Однак уже за три роки він розгорівся з новою силою. Олію у вогонь уміло підливала Москва, яка, зрештою, зробила все, щоб відтяти Абхазію від Грузії.

Чотирнадцятого серпня 1992 року почалася абхазько-грузинська війна із застуванням важкої техніки, авіації та артилерії. В епіцентрі опинилися знову Сухумі. Наталії не залишилося вибору: треба було рятувати трирічного сина. Під палючим сухумським сонцем через лінію фронту, де точилися бої, під артилерійську канонаду та звук кулеметних черг жінка прибігла в дитячий садочок, забрала Астіка й вирішила їхати в Україну, звідки походила її родина.

У київських продуктових магазинах маленький Астік постійно просив маму купувати більше хліба, тож вона й дотепер не розуміє, як трирічний малюк устиг запам’ятати черги за хлібом у спекотному Сухумі 92-го.

З Наталією, яка в Україні друкується під прізвищем матері, Іщенко, я познайомився в середині 90-х. Тоді вона була парламентським кореспондентом в агентстві «Інтерфакс-Україна», а я працював на «Радіо Свобода». Разом із нею ми кілька років сиділи поруч у ложі для преси у Верховній Раді. Я знав, що Наталія разом із сином утекла від війни в Абхазії, вийшовши заміж удруге вже в Україні: її чоловіком став український журналіст Сергій Моругін, з яким вони заснували перше українське інтернет-видання UAToday.

У той час, коли в Україні підписували велику угоду з Росією про дружбу й добросусідство, покладаючи великі надії на Москву, Наталія вже знала, чим завершується така «дружба» з росіянами — війною, розстрілами сусідів та директора школи, у якій вона вчилася, втратою Батьківщини. Ще 92-го вона чітко зрозуміла, що немає «хороших росіян», а є країна, готова докласти максимум зусиль, щоб анексувати чужі території й перетворити їх із раю на пекло.

Чітко пам’ятаю, як в один із днів Астік, якому тоді виповнилося дванадцять, чекав зі шкільним рюкзаком Наталію біля парламенту. Відмотую все це в пам’яті й не йму віри, що саме той хлопчик у шкільній формі та окулярах, якого я бачив і якого мама рятувала від війни в Абхазії, за двадцять років загине на іншій війні — російсько-українській.

2012-го, закінчивши філософський факультет Київського національного університету, за наполяганням Наталії Астамур поїхав вчитися в Чорногорію, де став міжнародником-конфліктологом. Однак уже за чотири роки він повернувся в Україну.

«Мамо, я хочу бути вдома. Україна — мій дім. Лише тут почуваюся добре», — сказав Астамур матері. Усі вмовляння залишитися на Балканах не вплинули. Гумба повернувся в Київ. Він почувався щасливим. В Україні Астамур працював у сфері ІТ-технологій і мріяв стати громадянином держави, яку щиро любив і за яку готовий був віддати все, зокрема й життя.

Уранці 24 лютого 2022-го, коли перші ракети падали на голови українців, Астік зібрав речі й приніс матері з вітчимом свого кота.

— Мамо, більше не втікатиму від війни, — сказав він Наталії. — Я піду воювати.

Сперечатися було марно. Астамур ніколи не пробачив би матері, якби вона спробувала змінити його рішення. Він пішов записуватися в територіальну оборону Києва. Офіцер, дізнавшись про його зір (окуляри зі скельцями в -6 та астигматизм), сказав: «Ні». Однак Астамур пробув під дверима три доби й таки домігся свого — став бійцем 130-го батальйону столичної тероборони, отримавши позивний «Абхаз». Він не міг приховати радості від того, що зі зброєю захищатиме рідний Київ, рідну Солом’янку. Тридцять шість діб разом із двома тисячами побратимів Гумба виходив на чергування у столиці, боровся з окупантами на підступах до Києва — в Ірпені та Бучі.

У травні 130-й столичний батальйон ТРО перекинули на східний фронт, де точилися запеклі бої — росіяни намагалися захопити Харків. Отримавши під Києвом поразку, до якої доклався й тероборонівець Астамур Гумба, путінська армія штурмувала Харківщину, знищуючи все — цивільні будинки, школи, дитячі садочки, магазини. Усе, що траплялося на їхньому шляху. Уже після звільнення Харківщини від окупантів були знайдені братські могили поблизу Ізюма, Балаклії, Куп’янська — сотні понівечених тіл, яким вистрілили в потилицю. Росіяни лютували від безсилля — дух українців був незламний. І цивільних, і військових.

…Востаннє Астік зустрівся з батьками 9 травня 2022-го. Сергій та Наталія чекали на сина в грузинському ресторані поблизу свого дому. Астамур зайшов у залу у військовій формі з написом на шевроні «Абхаз» і двадцятикілограмовим мішком корму для кота.

Упродовж місяця тяжких і виснажливих боїв на Харківщині Астік заспокоював батьків, обмежуючись короткими повідомленнями: «Не хвилюйтеся, у мене все гаразд». Хоча, як каже Наталія, вона розуміла й знала: там, де перебував 130-й столичний батальйон ТРО, тривають запеклі бої. Сили були нерівні. З російського боку йшли до зубів озброєні вояки, а їм протистояли бійці київської тероборони. Наталія та Сергій чим могли допомагали батальйону — за кілька днів до загибелі Астамура вони домовилися про купівлю автівки для бійців.

Давній друг сім’ї Моругіна-Іщенко політик Олександр Доній, який знав їхнього сина змалечку, каже, що востаннє Астамур написав йому за день до загибелі.

«Астік мені останній раз написав 27 червня. Написав, що там пекло ...Я ж хвилювався за нього і писав про це. Хто знав, що Астік попрощався… Наступного дня — 28 червня — його не стало», — згадує Доній.

28 червня 2022-го Астамур Гумба та його побратими загинули. Сталося це біля села Дементіївка на Харківщині. Росіяни накрили їх мінометним вогнем. Ігор Логінов, з яким Астамур дружив і підтримував зв’язок, каже: шансів вижити в тій м’ясорубці, у яку потрапив Гумба, було мало. А точніше — не було зовсім.

Постійний бій тривав кілька тижнів поспіль, на позицію київських тероборонівців за ці дні впало кілька тисяч бомб, мін і снарядів…

Картину бою довелося відновлювати по дрібницях, адже ніхто з тих, хто був поруч з Астіком, не вижив. Більшість із добровольців, як і Гумба, узяли до рук зброю лише в лютому 2022-го. «Ботани», які мали рухати світ уперед, тілами закривали дорогу в Україну здичавілій зграї вбивць, ґвалтівників і мародерів у російській військовій формі. У ті дні на Харківщині життя поклали 18 бійців 130-го столичного батальйону територіальної оборони.

Прадід Астіка захищав Сталінград. Наталія розповіла мені, що читала архівні матеріали про цю битву, і з жахом виявила, що масштаб боїв під Харковом у 2022-му був зіставний, а в деяких аспектах навіть більший, ніж оборона Сталінграда в 1942 році.

Лише під Дементіївкою київські добровольці знищили сотні кадрових військових 144-ї мотострілецької дивізії РФ та 80-ї мотострілецької арктичної бригади ВМФ.

Син, якого Наталія рятувала від війни в Абхазії, загинув за свою нову Батьківщину — Україну. Загинув у бою з окупантами. Він хотів жити й бути громадянином України. У повідомленні про смерть сина на фейсбуці Наталія написала:

«Прошу вважати мого сина, Гумба Астамура Дауровича, позивний “Абхаз”, народженого в місті Сухумі 22 липня 1989 року, громадянином України.

Посмертно».

Сука-війна ганялася за її єдиним сином 1992-го в Абхазії. І таки наздогнала в Україні. Уже 2022-го.

За вісім років до великої війни в України, перебуваючи в Чорногорії, Астамур написав на сторінці у фейсбуці:

«Тут одна немолода пара з Дубліна сказала, що зміниться не одне покоління, перш ніж люди забудуть минуле й звикнуть то теперішнього. І батькам потрібно буде миритися з тим, що є. Задля майбутнього дітей. Адже всі хочуть мирного життя».

Після загибелі Астіка ці слова звучать по-особливому. Особливо про батьків, які заради дітей готові забути минуле. Особливо, коли у твоєї дитини ніколи вже не буде майбутнього.

«Епос про абхазьких героїв, нартів, розповідає: нарт не помирає, він возноситься на небо і знову повернеться на землю, щоб урятувати людей», — каже Наталія.

Не знаю, що може бути жахливішим у цьому житті, ніж коли батьки ховають дітей, убитих на війні. Не відаю, де беруться після цього сили в матерів, щоб і далі боротися з окупантами, збирати гроші на допомогу армії. А ще — засновувати Фонд миру імені твого сина — як зробила з гордо підведеною головою Наталія Іщенко з великого абхазького роду Гумба, якому довелося воювати за свободу України.

У серпні 22-го Наталія написала лист мами самурая, який ніколи вже не прочитає її син. Цей щемливий текст з’явився в проєкті японської газети «Іоміурі» — серед послань інших українців найдорожчим, тим, кого вже немає на цьому світі.

«Астюша!

Хочу, щоб ти знав — я тебе люблю, мій синочку, ти був і залишишся найважливішою частиною мого життя. Я мало говорила тобі про те, як багато ти для мене значиш — говорю тепер.

Я не могла обійняти тебе, коли тобі було так боляче і так самотньо, мене не було поряд. Усе, що можу зробити тепер, — обійняти тебе подумки, міцно-міцно.

Для мене ти продовжуєш жити — тільки в іншій реальності, у реальності Героїв із міфів та легенд. Про тебе вже написали вірші та оповідання, організували присвячену тобі фотовиставку, ще обов’язково напишуть книжки та знімуть кіно.

Я пишаюся тобою й постараюся жити так, щоб бути гідною такого героїчного сина.

Люблю, цілую.

Твоя мама».

Нарт не помирає.

Він віддав життя за майбутнє інших і назавжди житиме в серці.

Двадцятого жовтня 2022-го президент Зеленський посмертно нагородив Астамура Гумбу орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Похований у Києві, на Берковецькому кладовищі.

Сергій Руденко