17 Листопада 2019

Мірошниченко: Ідеальної України не буде

"Свободу" важко уявити без цієї людини, бо він завжди перебуває в епіцентрі подій цієї політичної сили. Герой сьогоднішньої нашої програми – Ігор Мірошниченко. Депутат Київради, один з лідерів ВО "Свобода".
Вітаю вас.

Доброго дня.

Починаємо з бліц опитування. Короткі запитання – короткі відповіді. У вас буде на реакцію 10 секунд. Отже, що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням у житті?

Знаєте, найбільше моє досягнення – це мої діти. Я вважаю, що кожен чоловік має виростити гідних дітей.

Що ви вважаєте найбільшою поразкою в житті?

Те, що мені не вдалося здійснити свої мрії стосовно того, як можна змінити Україну. На жаль, у мене не було такої можливості, у мене немає влади в руках, але я активно над цим працюю.

Ви маєте владу, але її недостатньо для того, щоб змінити Україну.

Скажімо так, отримати мандат, навіть народного депутата у 2012 році, це не означає мати владу. Бо ти був у жорсткій опозиції. Бути представником Київської територіальної громади в Київраді – це також не є влада, оскільки озвучити проблеми я можу, але вплинути на їх вирішення – практично ні.

Вам коли-небудь було соромно за свої дії? Якщо так, то за які?

Я намагаюся кожен свій вчинок продумати наперед. Хоча, як людині емоційній, інколи це вдається не до кінця. Я не можу сказати, що мені соромно за якісь мої вчинки. Можливо є такі ситуації, в яких я б вчинив інакше.

Чи пропонували вам колись хабарі? За громадську діяльність чи політичну.

Ні. Ніколи.

А ви давали комусь хабарі? Побутові.

Як кожен українець – для того, щоб вирішити якісь проблеми на побутовому рівні

Чи тиснули на вас для того, аби ви ухвалювали якісь рішення у парламенті?

Тиску не було, але були пропозиції, від яких ми відмовлялися. До речі, я сказав, що не було хабарів… Були дуже цікаві ситуації і пропозиції у парламенті. Якщо буде час – розкажу.

Журналістика, бізнес чи політика?

Усі ці аспекти – невід’ємна частина мого життя. Я не можу перекреслити жодну з них. Доти, доки віритиму, що можу щось змінити в Україні – займатимусь політикою. Журналістика – ну, журналісти колишніми не бувають. А бізнес – це те, що дозволяє моїй родині жити, працювати і розраховувати на те, що я в цій країні все ж таки буду до кінця.

Скільки коштував Ігор Мірошниченко у 2004 році? 

Думаю, значно менше, ніж тоді, коли він відбувся як політик.

Скільки коштує Ігор Мірошниченко 2019 року?

Я думаю, що найважливіше – це моє ім’я, мій імідж. У кожного є злети і є падіння. Це неможливо оцінити матеріальними ресурсами, але кожен публічний політик має певний бренд, який чогось вартий. Я вважаю, що маючи певну позицію, якої ніколи не міняв, хіба що вдосконалював, я коштую достатньо дорого.

Що для вас політика?

Це життя. Я живу політикою.

Який із шістьох президентів України ближчий вам за духом?

За духом найближчим був, звичайно, Ющенко. Але на жаль, він не виправдав і не реалізував того, що міг реалізувати.

Чи мрієте ви стати президентом України?

Коли Зеленського обирали президентом, я намагався поставити його на своє місце. Я, на відміну від Зеленського, давно в політиці і знаю, яка це величезна відповідальність. І я не можу сказати однозначно, що я хотів би стати президентом.

А ким би ви себе хотіли бачити за 10 років?

Я був у екологічному комітеті Верховної Ради, в Київраді я чотири роки працюю в екологічній комісії. Я хотів би бути міністром екології. Я знаю, як будучи міністром екології і за підтримки уряду та парламенту можна поліпшити екологічний стан України.

З бліц опитуванням – все. Переходимо до основної частини розмови. І почнемо з простого запитання. Ви народилися і виросли на Сумщині, як і я. у який час Ігор Мірошниченко зрозумів, що він націоналіст? Питаю тому, що Сумщина розташована на сході України і до націоналізму, так само як і до "Свободи" ставиться доволі обережно. 

Знаєте, я не вникав у значення суті слова "націоналіст". Але ще у школі я дуже цікавився історією та політикою. У мене завжди була своя позиція, і перші її прояви були тоді, коли мене хотіли прийняти в комсомол. Я відмовився вступати в комсомол. Тоді у мене виник перший конфлікт з директором школи. Я сказав, що ця організація не відповідає моєму світогляду, а він позначив мені перспективу крутити бикам хвости, оскільки тоді, якщо ти не вступав у комсомол – будь-який виш був для тебе закритий.
На щастя, Україна стала незалежною, і його прогнози не справдилися. Ми з ним потім не раз стикалися на політичному рівні, бо він був активним членом Партії регіонів, а я тоді вже був активно діючим політиком. Що стосується інших моїх проявів націоналізму, я завжди виступав за те, щоб Україна була незалежною і був одним з перших на Сумщині, хто передплачував тоді львівську газету "За вільну Україну!". У мене, одного з перших у школі, з’явився значок з українським прапорцем. Директор школи вимагав, щоб я його зняв і називав мене бандерівцем, хоч я навчався на прикладах партизанського руху Сидора Ковпака, їздив у Путивль...
Вже потім, за незалежної України, я з’ясував, що УПА існувала на Сумщині. І, вивчаючи історію, я зрозумів, що завжди треба аналізувати те, що тобі дають, робити власні висновки і формувати свій світогляд.

На відміну від інших журналістів, які прийшли в політику з політичної журналістики, ви чи не єдиний спортивний журналіст, який прийшов у політику. З яким видом спорту ви б порівняли політику?

Насправді, я не хочу вдаватися до таких банальних порівнянь. У спорт і спортивну журналістику я прийшов тому, що, крім загальнополітичних питань, я цікавився спортом. Я завжди мріяв бути спортивним коментатором. Я дивився всі трансляції, знав усіх спортсменів, записував статистику. І для мене було цілком очевидно, що я хочу бути спортивним журналістом. Такого фаху наш університет не давав, тому я вчився загалом на журналістику. Був навіть період, коли я працював ведучим загальнополітичних новин. Але мені був цікавий виключно спорт. А політика ніколи від мене не йшла, бо я нею цікавився як людина, як громадянин. А якщо казати, який вид спорту політика… Ну, очевидно, один з видів бойових мистецтв. Але в спорті, мені здається, все більш чесно. Там є об’єктивні критерії. Натомість у політиці немає жодних правил. Є підступність, є бруд. Є допінг – це телебачення, де тебе можуть абсолютно демонізувати.

А як телеведучий і політик Ігор Мірошниченко став бізнесменом? Це правда, що вам належить готель Nyvky Plaza і два бари в Києві? 

Я приїхав до Києва з торбинкою, яку мені дали батьки, вивчився в університеті без жодних зв’язків, отримав фах журналіста. Але я ніколи не хотів залежати від зарплати і редакційної політики. Я намагався знайти альтернативні джерела прибутку і разом зі своїм партнером, також журналістом, ми взяли кредит у банку і почали розвивати бізнес. До речі, цей бізнес розвивався зовсім з іншої площини.

А який це був бізнес?

Ми починали з того, що приганяли автомобілі з Німеччини, продавали їх на запчастини… Потім взяли кредит, придбали земельну ділянку, побудували на ній будинок, продали його. Наприкінці 90-х і на початку 2000-х це був успішний бізнес. Коли сталася криза, у нас було кілька об’єктів незавершеного будівництва і нам довелося перепрофілюватися, тому що це вже була світова криза, яка торкнулася ринку нерухомості. Незавершений об’єкт, який нам не вдалося продати, ми перепрофілювали на готельно-ресторанний комплекс. Він частково належить мені з партнерами, це є моє основне джерело прибутку, і в цьому нема жодного секрету.

Бізнес не заважає політиці?

А це не той бізнес, який може заважати політиці. Це той бізнес, який дозволяє триматися на плаву моїй родині. Я не є лобістом якогось крупного капіталу, власником-латифундистом, власником будівельних компаній. Тобто, зрозумійте, як я потрапив у бізнес: людина, яка приїхала з провінції і яка, крім того, що займалася улюбленою справою – журналістикою, ще й думала головою і вловлювала сучасні тенденції.

У 2007 році ви прийшли в "Свободу" і доволі швидко стали одним з її лідерів. У 2012 році ви стали народним депутатом від цієї політичної сили. Ви ніколи не шкодували, що ви прийшли в політику?

Очевидно, я б не прийшов у політику, якби в нашій державі все було гаразд. Я мав завжди активну життєву позицію, але не планував бути політиком. У 2004 році, будучи прес-секретарем Національної збірної України і працюючи на телеканалі ICTV, яким тоді керував відомий московський пропагандист Дмітрій Кисєльов, я одним з перших вийшов на Майдан не для того, щоб стати політиком, а тому що не міг змиритися з тим, що Янукович може стати президентом України. Я вийшов на Майдан, але хотів і далі займатися улюбленою справою. Через те, що я вийшов на Майдан, я втратив роботу в Національній збірній, бо мене побачив по телебаченню Блохін, який мав іншу політичну позицію. До речі, у Суркіса до мене претензій не було. Мене запрошували до збірної як фахівця, мої політичні погляди були відомі і Суркісу, і Блохіну, і, до речі, Пінчуку, у якого я працював на ICTV на спортивних новинах. Проблемою номер два стало моє повернення на ICTV. Тому що Майдан залишився на Хрещатику, а Кісєльов як пропагандист залишився на ICTV. І був період, коли він практично кожного дня робив своєрідні вербальні темники: збирали весь колектив і він розповідав про суспільно-політичну ситуацію в Україні, звісно зі своєї точки зору. Я йому завжди опонував. І риторика була проста: ви приїхали з Москви, то нема чого нам розповідати, що відбувається в Україні, ми самі краще розберемося. За цю риторику і появу на Майдані, мене відсторонили від ефірів на ICTV. Я три місяці був без роботи, я був на Майдані. З тих пір я чітко зрозумів: якщо у мене не буде бізнесу, я можу в один прекрасний момент втратити роботу. Але я не збирався йти в політику і до 2007 року активно займався журналістикою. А моя громадянська позиція привела мене до Тягнибока, з яким ми зустрілися під КМДА на акції проти закриття радіо "Київ", яке на той час було практично єдиним, яке крутило український контент. Ми познайомилися з Тягнибоком і я зрозумів, що мої погляди практично в усьому співпадають з його поглядами і з поглядами ВО "Свобода".

Ви починали депутатство з Верховної Ради 2012 року. На початку розмови ви обіцяли, що ми згадаємо про те, як там відбувалися голосування і які гроші ходили в парламенті. З якими валізами і хто підходив до вас?

З валізами не підходили. У мене було понад сотня законодавчих ініціатив. Частина з них стосувалися зменшення акцизів на розмитнення автомобілів. Бо я вважаю, що автомобіль – це не розкіш. Я пишаюся тим, що є автором постанов про скасування утилізаційного збору, який почав політику зменшення податкового навантаження на розмитнення автомобілів. У ВР тоді активними лобістами підтримки "вітчизняного автовиробника" виступали пани Святаш і Васадзе. Вони просто займалися крупновузловою збіркою і під свої підприємства лобіювали законодавчі зміни. Але вийшло так, що, змагаючись за кошти простих українців, які змушені були платити ці податки, вони намагалися ще й один одного викреслити з цієї схеми. І от для того, що повернутися до цієї схеми, одному з них треба було проголосувати якісь правки до законопроекту. І от за ці правки людина ходила і пропонувала конкретні хабарі будь-якій фракції. І знаючи, що я займаю активну позицію за скасування цих мит, підійшла людина і запропонувала: давай ми вашу фракцію забезпечимо двома елітними автівками, якщо ви підтримаєте цю правку, а закон можете не голосувати, там у нас більшість є. звісно ми відмовилися і сказали, куди йому треба йти і яким лісом. Безглуздо було подавати заяву про злочин, бо це була влада Партії регіонів. Інша пропозиція була від пана Ландика. Вона не мала матеріального характеру. Він хотів, щоб завод "Норд", до якого він мав відношення, було відзначено Верховною Радою – якоюсь грамотою, чи почесним званням, вже не пам’ятаю. Це такий совок, але він теж ходив і пропонував, щоб якась з фракцій підтримала його в обмін на холодильники, чи щось подібне. У підсумку на це погодилися комуністи, які погоджувалися на все. До речі, за ту правку комуністи так само проголосували, і я так розумію, що у Петра Симоненка з’явилися в автопарку ще пара автомобілів. І таки Симоненко виступив з пропозицією щодо нагородження "Норду", а вся Рада сміялася, мовляв, що, Петре Миколайовичу, у ваших іспанських маєтках холодильників бракує? А взагалі, що стосується хабарів, ви ж розумієте, що націоналістам взагалі безглуздо було хабарі пропонувати.

Треба згадати, що Ландик був членом Партії регіонів, луганчанином.

Він, до речі, постраждав від цієї окупації. Він сам з Красного Луча, у нього там і готелі були, і телебачення. А коли почалася окупація, він вже свої телеканали пустив на потреби нашої армії, наших волонтерів і тих, хто підтримував протистояння російській окупації.

27 листопада 2012 року ви публічно назвали Мілу Куніс, американську акторку українського походження, жидівкою. Цитую: "Вона не українка, а жидівка за походженням. Цим пишається, і зірка Давида їй у руки. Тільки от про країну її походження – ні пари з вуст і жодного позитиву. Тому вважати її своєю язик не повертається. Хай любить собі Гамерику чи Ізраїль і не треба її ліпити до України".
Ці висловлювання викликали шалену дискусію в соціальних мережах, вас почали називати антисемітом. Ви справді антисеміт?

Думаю, я можу бути останньою людиною серед українських націоналістів, яку можна назвати антисемітом. У мене багато друзів різних національностей. Є серйозні люди, в тому числі які належать до єврейської громади, з якими я спілкуюся, які мене поважають і яких поважаю я. Звісно, я не є антисемітом.
У чому суть цього скандалу? Він був роздмуханий штучно і базується на лінгвістичних протиріччях та різності української та російської мов. Я все життя був україномовним. А коли приїхав до Києва, то взагалі викинув з мови всі російські слова, суржик і став абсолютно україномовним – послідовно, підкреслено, принципово і з 1993 року ніколи не переходив на російську мову. Для мене слово "жид" ніколи не було образливим, не мало жодного експресивного забарвлення, бо воно завжди було питомо українським. Так само як польське слово "жид", яке не є образливим. Тому, коли я говорив про Мілу Куніс, я мав на увазі не образу щодо неї, а просто її національність. Чому у мене до Міли Куніс негативне ставлення? Не тому, що вона єврейка, а тому, що вона негативно висловлювалася про Україну. Вона приблизно моя однолітка. Вона емігрувала з батьками до США, коли їй було років 10-11. Тож коли її питали про Україну, то враження у неї були совкові, на мій погляд надзвичайно викривлені. Вона казала, що її переслідували за національною ознакою. Я певен, що у нас ніколи не було антисемітів. Та байдуже у школі, якої ти національності. Ми, діти, завжди ставилися один до одного нормально. Крім того, вона розповідала, що в Україні всі діти ходять бідні, голодні, злі по вулицях у пошуках їжі. Ну це не відповідало реальності. І для мене її інтерв’ю було червоною ганчіркою. Я зрозумів, що людина не цінує свого коріння. І тут у соцмережах з’являється інформація, що буде якесь кіно за її участі, і наголошується, що вона українка. А я розумів, що ці люди не асоціюють себе з Україною і написав цей пост. На нього спочатку ніхто не звернув уваги, а за кілька днів раптом почався цей хайп. Він тривав довго і я певен, що мав на меті дискредитувати мене як політика. Я поважаю кожну наці. Більш того, я вважаю, що Ізраїль ми маємо брати за приклад у тому, як вони відстоюють свою національну честь і захищають свої національні інтереси.

Ще одна історія. 18 березня 2014 року ви з однопартійцями зайшли у кабінет керівника Національної телерадіокомпанії Олександра Пантелеймонова і зчинили там бійку. А 8 листопада 2015 року сталася у вас бійка з чоловіком вашої колишньої дружини Іваном Абрамовим і ви навіть потрапили до лікарні. Ви не шкодуєте, що весь час якісь такі історії з вами трапляються?

Знаєте, роль публічної людини багато до чого зобов’язує. А журналістика висмикує з твого життя найбільш неприємні, а часом інтимні моменти. Остання історія – взагалі просто порпання у брудній білизні. Вона не має жодного відношення до моєї політичної і публічної діяльності. Сьогодні у мене немає жодного конфлікту з колишньою дружиною, зі мною мої діти і я щасливий, що сьогодні мої родинні справи не пов’язують з політичними моментами і не використовують проти мене.

Давайте згадаємо ще 2014 рік. Після Революції Гідності ВО "Свобода" вперше і востаннє було в українському уряді, ви були тоді частиною парламентської коаліції. Чому "Свобода", яка брала активну участь у Революції Гідності, все ж таки програла парламентські вибори 2014 року? 

Знаєте, "Свобода" і я на той час були наївними. Ми думали, що порядність в політиці якщо й не є в голові кута, але все ж таки присутня. Ніякої порядності в політиці нема. Політика – це цинічна справа в якій виграє той, хто підставляє когось іншого. Саме тому я досі не є народним депутатом. Саме тому "Свобода" програла. "Свобода" увійшла в коаліцію з професійними, у повному сенсі цього слова, політиками, які, використавши наш потенціал, в тому числі і на Майдані, отримавши владу, вирішили "Свободу" злити. І злили її дуже технічно, з використанням ЗМІ, з використанням мемів, які працюють до сьогодні.

Час спливає, але лишилося ще кілька запитань. Чи схильні, на вашу думку, в команді Зеленського до капітуляції перед Росією?

Я думаю, що в команді Зеленського роблять речі, які їм диктують не з команди. Над Зеленським стоять Богдан, Портнов, Коломойський. Це люди, які керуються інтересами бізнесу. Зеленський, мабуть, єдиний з тієї команди, який щиро хотів щось змінити. Але він не усвідомлював повноважень президента. Посада президента для нього виглядала, як виглядає для пересічного обивателя –людина, яка вирішує все просто клацнувши пальцями. А це неможливо. Будь яка політика неможлива без компромісів, але компроміси у питаннях національної безпеки – неприпустимі.

І останнє запитання програми: якою є ідеальна Україна Ігоря Мірошниченка?

Ідеальна Україна? Не буває ідеальних країн. Я не хочу говорити про ідеальну країну, бо її не буде. Я за взірець взяв би Сполучені Штати. Там є верховенство права, невідворотність покарання. Там є багато негативних моментів, які, якщо ми будемо наслідувати приклад цієї країни, ми можемо отримати у спадок. Але якщо ставити на шальки терезів хороше і погане, я б обрав таку модель. Чи можемо ми її реалізувати самостійно? Сьогодні, на жаль, ні.
Для того, щоб люди отримали життя, про яке вони мріють, іноді, можливо, треба цим людям обмежити права. В тому числі електоральні. Бо, даруйте, коли люди обирають собі подібних, не розуміючи що ці люди нічого не змінять у їхньому житті, заручниками цього стають і активні пасіонарії, які справді хочуть добра для країни.

А скільки часу має пройти, щоб побачити ту Україну, яку ви хочете?

Усе залежить від того, чи готові ми до рішучих змін шляхом навіть відмови від якоїсь особистої свободи. Якщо ми це зможемо зробити, то потрібно років п’ять. А зважаючи на те, що відбувається зараз, мені здається, що й 50 не вистачить. Хоча я залишаюсь оптимістом.

Ми теж залишаємось оптимістами. Дякую вам за розмову.