Лінько Дмитро. ДОСЬЄ

Увечері 1 грудня 2013-го в центрі Києва було велелюдно.

Кількасот активістів Євромайдану прийшли під Адміністрацію президента, вимагаючи покарати силовиків, які напередодні жорстоко побили беззбройних студентів.




Студенти вимагали від президента Януковича не відмовлятися від євроінтеграції України, а у відповідь отримали сльозогінний газ і розбиті міліцейськими кийками голови.

Протестувальників, які йшли до адміністрації президента, зустрів кордон озброєних силовиків, що заблокував вулицю Банкову. Натовп вимагав справедливості. Штовханина між обома сторонами переросла в бійку.



На землю полетіли міліцейські шоломи, а закривавлені люди, витираючи кров, відходили вбік. Над головами літали петарди й каміння. А з появою бульдозера, ланцюгів і палок у руках протестувальники взялися штурмувати міліцейський кордон.

 

Серед тих, хто пішов на штурм, був і 26-річний Дмитро Лінько, якого друзі називали «Лінуксом».

За його плечима була золота медаль у кіровоградській школі N 16, диплом Київського національного університету і участь у громадських акціях непокори.

На Банковій Лінько увесь час рвався вперед. Проте сили були нерівні. Міліція кинулася розганяти протестувальників, змітаючи всіх на своєму шляху.

Люди в погонах лютували, б’ючи кийками й ногами протестувальників. Асфальт був залитий кров’ю, майданівці в балаклавах намагалися чинити опір. Цей вечір став початком кінця президентства Віктора Януковича. Утім, про це стане зрозуміло пізніше. 

За кілька днів після зіткнень на Банковій міліція ідентифікувала тих, хто штурмував міліцейський кордон, і оголосила їх у розшук. Серед них опинився і Дмитро Лінько.
Однак статус «їх розшукує міліція» не завадив «Лінуксу» очолити Сотню Ісуса Христа під час Революції Гідності. Дмитро брав участь у протистоянні на «Груші» (на вулиці Грушевського) і на Майдані.



Мине кілька місяців, і Лінько стане командиром роти в батальйоні «Азов», який 13 червня звільнятиме від російських окупантів Маріуполь.

Потім будуть бої за Піски, Іловайськ, Мар’їнку й командування батальйонами «Шахтарськ» та «Свята Марія».



А восени 2014-го «Лінукс» за списком Радикальної партії піде до Верховної Ради.

Ми познайомилися з Дмитром саме тоді, коли він прийшов у політику.

Скромний, цілеспрямований юнак, який знає ціну життя та смерті, вирізнявся з-поміж однопартійців.

Тому я не здивувався, коли в лютому 2022-го побачив «Лінукса» в перших лавах захисників Києва. Хоча, як розповів мені сам Дмитро, війна його застала в Кропивницькому, де він обіймав посаду заступника голови Кіровоградської обласної ради. Каже, в ніч, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, його розбудив дзвінок дружини, яка повідомила, що їхні куми з Борисполя чують вибухи.

24 лютого 2022-го склав свої повноваження заступника голови Кіровоградської обласної ради, а уранці 25-го «Лінукс» уже був у Києві. За словами Дмитра, у всіх його друзів було лише одне запитання: де і як отримати зброю.

Отримавши її Лінько разом із товаришами організовував патрулювання столиці. А 1 березня вони виїхали обороняти передмістя столиці — Бучу, Ірпінь, Гостомель, де вже наступали російські війська. Лінько мав бойовий досвід, тож отримав кулемет. Натомість більшість добровольців, які були з Дмитром, навчалися користуватися зброєю вже просто перед самим боєм.

Далі були бої за Гостомель і Мощун — за ці два стратегічно важливі для росіян населені пункти, з яких вони намагалися вийти на Київ.

«Після вдалого бою в Гостомелі, де нам вдалося призупинити наступ ворога, наступним завданням було втримати позиції, облаштовані підрозділами 72-ї бригади на околицях села Мощун, — згадує в інтерв’ю мені Лінько. — Коли ми туди приїхали, то ворог якраз намагався прориватися на ці позиції. Там відбувалися дуже сильні артилерійські обстріли, це були, мабуть, перші дні таких обстрілів. Тоді вже здавалося, що пів села вже немає. За кілька тижнів боїв село було повністю знищене. Ми приїхали на укріплення підрозділам 72-ї бригади (фактично там була рота). Була інформація, що ворог уже прорвався, що він уже в селі і в сусідньому лісі. Ми провели зачистку й доєдналися до тої роти 72-ї бригади, яка тримала першу лінію оборони. У полях, буквально за 100—200 метрів, уже стояла ворожа техніка, але, дякувати Богу, природні перепони, річки не дозволяли ворогу швидко наступати. Були постійні спроби облаштувати переправи, але росіянам це не вдавалося, тому що ми коригували вогонь артилерії, яка дуже ефективно відпрацьовувала. Мощун став лінією оборони».

Після Мощуна «Лінукс» відвойовував містечка та села лівобережжя Київщини й гнав ворога аж до Чернігівської області.

24 березня 2022-го бійці Десятої гірсько-штурмової бригади разом із добровольцями з батальйонів «Реванш», «Стугна», Бориспільської тероборони та «Правого сектору» готувалися штурмувати село Лук’янівку поблизу Києва. Це був ключовий пункт у наступі путінської армії на українську столицю. Двісті росіян утримували його з 2 березня.

Два українські танки та одна БМП проти чотирьох російських танків і дев’яти БМП.

Такий був паритет сил у бою за Лук’янівку.

Усе почалося з артилерійської підготовки ЗСУ, під час якої знищили кілька одиниць броньованої техніки окупантів, а завершилося п’ятигодинним боєм українців проти росіян.

Дмитро Лінько згадує, що першу скрипку в цьому наступі українців грали танкісти. Він каже, що після того, як бійці звільнили частину села, він підійшов до танкіста, якому підбили танк. Тоді наш танкіст пересів з екіпажем у російський танк і ще дві доби стримував контрнаступ росіян уже на захопленому танку.

У бою за Лук’янівку українцям вдалося взяти в полон молодого снайпера з Самарської області. Його на полі бою залишили свої. Окупант був поранений: власна ж БМП переїхала його ногу. Снайпер спершу хотів підірватися на гранаті, але потім здався таки в український полон.

«Після звільнення села ми ще тримали оборону, бо ворог намагався вести контрнаступ. Росіяни хотіли відбити цей стратегічно важливий населений пункт, — розповів мені Дмитро Лінько. — У нас були втрати. На жаль, загинув Дмитро Кириченко, 24-річний доброволець, воїн, який був на перших позиціях, і танк влучив прямо в його позицію. Були ще втрати, але нам вдалося втримати позиції. Після цього наступ розвивався вже інтенсивно. Ми вийшли на дуже важливу трасу й фактично перерізали їм логістичні маршрути постачання передових позицій. Далі вже була Нова Басань і Чернігівська область, коли вже ворог почав тікати, зрозумівши, що перспектив захопити Київ у нього немає».

У бою за Лук’янівку загинули український історик, перекладач, публіцист Сергій Заїковський (друг Деймос) та Денис Котенко (друг Шкіпер). Обоє були у складі протитанкового взводу 1-го батальйону Окремого полку спеціального призначення «Азов». Сергій і Денис зустріли бій із танком: сталася танкова дуель українського танка й кількох російських. Розрахунок Деймоса та Шкіпера був поряд, намагаючись знищити ворожий танк. Постріл із російського танка влучив неподалік, тож обидва бійці загинули на місці. Tретій боєць був уражений осколками й був важко поранений.

У бою за Лук’янівку українці забрали собі три трофейні російські танки.

Після відходу путінської армії з села навпроти пам’ятника загиблим воїнам у Другій світовій війні лишився ще один пам’ятник — знищений Т-72 путінської армії. Ця машина, певен, стане символом звитяги українських воїнів. Її місце — на постаменті в центрі Лук’янівки. На знак пошани тих, хто звільняв село від російської армії 2022-го.

З травня 2022-го «Стугна» на чолі з Ліньком боронила Харківщину і брала участь у боях за Дементіївку та Великі Проходи.

Навесні 2022-го, у розпал російсько-української війни, Дмитро одружився.

З дружиною Сабіною він зустрічався п’ять років.

Вона завжди розуміла й знала, що, коли буде війна, її чоловік піде воювати. 2023-го у Дмитра та Сабіни народилося двоє синів – Давид і Даніель.

Коли ми говоримо «ветеран війни», зазвичай уявляємо людину похилого віку, який розповідає про війну дітям. Того, що пережив Лінько, цілком вистачило б не на одну розповідь, а на кілька життів різних людей.

Участь у Революції Гідності, війна 2014 року, депутатство у Верховній Раді та Кіровоградській обласній раді, велика війна з Росією. Усе це, на жаль, не кіно. Це — життя, замішане на поті, сльозах і крові.

На втратах тих, з ким учора курив сигарету й пив чай в окопі. На відчутті того, що цей день і ця хвилина можуть стати для тебе останніми. На розумінні того, заради чого йдеш у бій.

Сергій Руденко