20 Лютого 2018

Тарута: Я готовий бути президентом для того, щоб прибрати повноваження президента

Він досить довгий час займався бізнесом.  В 90-х разом із Віталієм Гайдуком створили одну із найпотужніших корпорацій в Україні “Індустріальний союз Донбасу”. На всі інтерв’ю в усіх запитаннях про політику він казав: «Я не хочу бути політиком, я займаюся бізнесом, це мене цікавить». Попри обіцянки не займатися політикою, він все ж таки нею зайнявся. У 2014-му він став головою Донецької обласної державної адміністрації. А затим був обраний народним депутатом України.

Для знайомства – 10 фактів із життя Сергія Тарути. 

62 роки. Народився у селі Виноградному Донецької області.

Має дві вищі освіти. 1979 року закінчив механіко-металургійний факультет Жданівського металургійного інституту. А 1999 року отримав диплом менеджера зовнішньоекономічної діяльності у Донецькій державній академії управління.

Пройшов шлях від майстра до заступника директора “Азовсталі”.

У 1995 році став співзасновником зовнішньоторговельної фірми “Азовімпекс” та виконавчим директором корпорації “Індустріальний Союз Донбасу”, пізніше – головою ради директорів корпорації “Індустріальний союз Донбасу”.

У березні 2011 року він разом з Віталієм Гайдуком посів 428-ме місце в списку найбагатших людей планети, складеного журналом Forbes (всього в рейтингу було 1062 людини з різних країн світу). У колишніх компаньйонів по ІСД видання нарахувало $ 2,7 млрд

2 березня 2014 року був призначений головою Донецької обласної державної адміністрації. У жовтні того ж таки року лишив цю посаду.

На дочасних парламентських виборах 2014 року обраний народним депутатом України у одномандатному окрузі №58 Донецької області

Цікавиться трипільською культурою. Колекціонує скіфське золото. Був одним співзасновників Музею національного культурного надбання “Платар”.

Один із засновників та лідерів партії «Основа».

Одружений. Виховав двох доньок.

 

Чи все вірно у цій десятці, пане Сергію? 

Так, це частина моєї історії.

Дякую. Продовжуємо творити історію далі. Переходимо до бліц-опитування. Будуть короткі запитання і такі ж короткі відповіді. У Вас буде 40 секунд на кожну відповідь. Відлік – на відео на стіні.

Отже:

Чи було колись Вам соромно за свої дії?

Ні, ніколи не було соромно.

Ні в політиці, ні в бізнесі? 

В політиці я зовсім недавно, а що стосується бізнесу, що стосується моєї діяльності: я закінчив інститут, прийшов на металургійний комбінат, спочатку в мартені, це дуже тяжка робота. Потім був директор із зовнішньої діяльності. Потім створив компанію, і завжди це була репутація, правильна стратегія, правильна команда і мій успіх – це досвід. У політиці я ніколи не був. Це не я прийшов у політику. Це політика прийшла за мною.

Оскільки Ви говорите про свій успіх, запитаю, що Ви вважаєте своєю найбільшою перемогою?

Те, що все ж таки я з ідеї створив одну з найбільших компаній в Україні. Це була одна з найбільших українських компаній і одна з найбільш динамічно розвинутих у світі. Більше того, мені вдалося створити разом з моїми партнерами з Італії найбільшу в світі компанію трейдингову «Дуферко». І захист Маріуполя. Визволення і захист Маріуполя, я  думаю, що це дві найбільші перемоги. Коли компанія на піку, була капіталізація біля 18  мільярдів. Із, скажімо так, 200 тисяч статутного. І це – тільки стратегія, репутація на Заході, ніякої політики, ніякого адмінресурсу. Тільки правильна стратегія і репутація.

Чи були у Вас поразки?

Поразки завжди, але вони роблять тебе сильнішим і дають можливість зрозуміти, що не так, відкоригувати і йти далі. Важливо: ти досяг мети, яку ставив? Так. Я завжди досягав. Я хотів бути футболістом, хотів бути космонавтом, і був і там, і там. Практично займався космосом, але не хотів виїжджати із свого рідного дому. Треба було допомагати своїм батькам. У нас великий город був. Треба було допомагати і вчитися. Потім хотів стати директором, став директором на металургійному комбінаті. Потім хотів, щоб був найкращий комбінат у нас, в Україні, він був найкращий. Потім зробити найкращу компанію, вдалося. Тепер хочу зробити найкращу Україну.

Ми про це поговоримо впродовж нашої програми.  

Чи пропонували Вам колись хабарі? 

Ні, не пропонували. Ну як, коли я був директором, так, тоді пропонували. Але всі знали, що нема тієї суми, яка може змінити мою позицію. І, до речі, людина, яка потім стала одним партнером, сказала: я вперше зустрів людину, яка не бере хабарі. І почав поважати, і після цього намагався якось познайомитися і далі працювати. Знаєте, репутація - це те, що як пікселі чи пазли складаються все життя. Її ти можеш загубити за одну дію. І тому головне – це репутація. Це – головний капітал.

Чи доводилося Вам давати хабарі? Ви займалися бізнесом, дуже великим бізнесом, різна влада була в Україні. Доводилося давати?

Ми ж виживали якось. Ми розуміли, що просто наїжджали правоохоронні органи, податкові органи, особливо податкові. Ніхто, на жаль, не отримував повернення ПДВ без хабара.

Скільки коштував Сергія Тарута 2004 року?

Це скільки коштувала компанія, а не Сергій Тарута. Сергій Тарута як коштував те, що є, мої позиція, мій особистий капітал, а не гроші. Я ніколи не жив якимсь зайвим життям з точки зору палаців, пароплавів, я скромно жив усе життя. І для мене духовні цінності завжди були більші, ніж особисті. Всі, хто мене знають, вони знали, що в мене було дуже аскетичне життя. Але я будував музеї, будував парки, будував заводи, будував багато що у своєму світі, і не тільки в Україні, а й по всіх інших країнах, практично на всіх континентах, і це була моя головна задача, місія. Це розвиток, розвиток, і це – головний мій капітал.

Скільки коштує політик Сергій Тарута 2018-го року? Зважаючи на те, що Ви почали створювати свою партію, та й загалом ситуація змінилася, тобто Ви стали публічним персонажем, хоча політикою Ви завжди займалися, тільки опосередковано.

Я займався політикою металургійної галузі з точки зору розвитку, з точки зору того, що я від металургійної галузі представляв Україну на багатьох форумах. І я завжди якраз цим займався – політикою металургійною. Політикою тією, якою зараз, ніколи не займався. Але мені пропонували практично всі політичні партії бути одним з лідерів і пропонували великі спокуси і точно я не купився – нема тих грошей, які на сьогоднішній день змусять мене прийняти рішення, яке буде дискредитувати мою репутацію. Тому нема тих грошей, які змінюють мій курс і мою репутацію.

Важко купити мультимільйонера, звичайно.

Знаєте, один мій друг казав, що нема тих грошей, які зможуть мене переконати в іншому. Якщо в тебе є чітка позиція. Тому що репутація – це головний капітал людини.

Чи мрієте Ви стати президентом України? 

Мрію змінити країну. І я мрію, щоб усе ж таки ми змінили інституцію президента. І для цього – так, я готовий бути президентом для того, щоб прибрати повноваження президента. Тому що вони сьогодні заважають. У нас треба, щоб була парламентська республіка. А не президентсько-парламентська. У нас парламентсько-президентська, де-юре у нас парламентсько-президентська, а де-факто – президентсько-парламентська. Де кожен президент намагається все більше і більше брати повноважень і керувати. Сьогодні у нас нема чіткої гілки влади президентської. У нас тільки три гілки влади – законодавча, виконавча і судова. На жаль, у нас ця постійна боротьба. І тому нам треба змінити країну. Мене посади ніколи не хвилювали. Якщо б хотів, я міг би бути прем’єром, мені пропонували, першим віце-прем’єром, більше того, я б тоді ще поставив за мету бути президентом, я цього ніколи не хотів. А зараз я бачу, що країна руйнується. Зараз загроза. І тому не я прийшов у політику – політика прийшла за мною. Я не хочу виїжджати з цієї країни.  

Про те, як Вам пропонували, ми це згадаємо, це 2006 рік, якщо я не помиляюся. Я Вам нагадаю впродовж програми. Ким Ви хочете себе бачити через 10 років? 

Я хотів себе бачити знову у бізнесі, хотів, щоб змінилася країна, щоб країна була тією країною, яку ми сформулювали в «Стратегії розвитку України до 2030 року», щоб країна була в 30-ці найпотужніших країн світу, щоб країна досягла уже європейських стандартів не тільки за цінами в магазинах і за тарифами, а й за доходами населення. Це означає мінімальна середня зарплата мусить бути 1200 євро, а пенсія – 450-500 євро. І хотів би, щоб ніхто звідси не виїжджав. Щоб ми змогли в тому числі з партією «Основа» досягти цієї мети і я повернувся, займався тим, чим завжди займався, і в цьому – мій комфорт.

Дякую за бліц-опитування. Переходимо до основної частини нашої програми.

Свій шлях у бізнесі, як Ви розповідали, Ви розпочали з городу батьків, на якому вони вирощували овочі та заробляли собі на навчання. Утім, перші свої серйозні гроші Ви заробили, створивши зовнішньоторговельну фірму “Азовімпекс”. Чим займалася ця компанія? Ви згадали про те, що Ви були директором зовнішньополітичної діяльності на «Азовсталі». Це була компанія при «Азовсталі»?

Ні, це була не при «Азовсталі». Дійсно, я починав з городу, з 7 років. І практично до 1993 року, з 1962-63 до 1993-го город – це була єдина можливість жити і заробляти,  у нас троє братів було, велика родина була і тоді заробляли великі гроші. Але це був дуже тяжкий труд. Три врожаї, починали з кінця січня – 22-23 січня набивали парники, потім плівки, городи, і тоді заробляли 15-17 тисяч рублів. За тими мірками це були дуже великі гроші, але це дуже і дуже тяжкий труд був. Це ми розуміли, і вчитися треба було, інше. А коли я тоді зробив дійсно найкращий в Україні -  в Радянському Союзі, потім в Україні комбінат, який перший в Україні продавав, торгував у Європі, США, по всьому світу. Ще інші тільки вчилися, а ми вже це робили. А потім виник конфлікт, як завжди. Вже всі почали змінюватися, почали заробляти. А в нас є репутація, багато грошей на рахунках комбінату, але директор не може заробляти, тому що ми все робили прозоро. І тоді виник конфлікт. Це призвело до того, що була опозиція. Кажу: «Так, ми не можемо далі робити вигляд, що ми не бачимо Ваші намагання, я іду». І коли я написав заяву, що я не згоден з політикою директора заводу, то зі мною пішли всі, хто був моєю командою. Це як із Сент-Екзюпері: ти відповідальний за того, кого приручив. І вони сказали, це була їх особиста позиція, що ми йдемо. А все тільки починалося, трансформація, 1995-й рік, це було так ще  - тим не знаєш, куди ідеш. У нас був дуже великий досвід, найкращий в Україні, це зовнішня діяльність, продаж металу. А тоді було дуже багато бартерних схем, багато хто мав цей       метал із заводів і нічого не міг з ним зробити. І тоді ми створили цю компанію, яка продавала для всіх, хто мав цей ресурс,  в США за великі гроші, в Європу продавали, і для них це було дуже комфортно. І тоді були перші гроші, вони йшли на розвиток. А не на особисте життя.

Рідний брат Ваш був керівником цієї компанії. 

Потім брат приїхав, коли батько помер, а я уже їздив більше по всьому світу. Він будівельник. Він із шести років мріяв бути будівельником, тоді вже очолював великий трест у Волгограді, будував великий металургійний завод, був керівником цього будівництва. А нам треба було будувати уже корпорації наші, металургійні підприємства. Він повернувся і тоді очолив.

 

У 1995 році Ви разом з партнерами створили “Індустріальний союз Донбасу”. Вашим партнером був Віталій Гайдук.

Дозволю собі цитату: “Віталій Гайдук ніколи не очолював і не працював в корпорації ІСД. У свій час, працюючи в Донецькій облдержадміністрації заступником голови, він виступив у ролі ідеолога створення регіональної структури, яка постачала б газ як ліквідним, так і неліквідним підприємствам і забезпечила розрахунки за паливо. Таким трейдером і став “Індустріальний союз Донбасу”. Не більше того...” (“Дзеркало тижня”, 27 січня 2001 р.).

 

З Гайдуком Ви були справжніми партнерами чи все ж таки на початках він був Вашим “дахом”?

Ні, не був політичним дахом. Це була тоді ідея. В той час практично вся країна зіткнулася з великою проблемою – розвалився Радянський Союз, розвалилися ринки, і колосальні борги у всіх підприємствах: і в Донецькій області, і всюди. І тоді виникла ідея – не тільки в Донецькому регіоні, а також у Луганській, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській: зробити таку компанію, яка була б і «госснабом», і «госпланом» для того, щоб гроші ліквідних підприємств не йшли трейдерам, а залишалися всередині і через такі складні схеми все-таки розраховуватися з постачальниками газу продукцією цього регіону, а не грошима, як це було. І тоді виникла така ідея. І в цю ідею мало хто вірив. Але були засновані ІСД, Луганський…

 

Єдині енергетичні системи?

Всі створили. І почали запрошувати, ніхто не хотів, у це ніхто не вірив. Там засновниками були  Академія  інженерних наук, Академія економічних наук, Гайдук був одним з авторів цієї стратегії з точки зору стратегії – як це робити. І тоді всі директори, всі потужні лідери на той час відмовлялися – ніхто не вірив. Тоді пропонували. Кажуть, є  такий романтик, який досягнув на «Азовсталі» дуже великої мети, ну якщо він захоче – давай. І мене  тоді запросили. Друзі казали: куди ти їдеш – Донецьк, там стріляють, убивають, не їдь туди. І мені вдалося за півтора року з компанії, яку мало хто знав, і чому я там став співвласником, а потім Гайдук? У це ніхто не вірив, і тому не було бажаючих зайти туди, в цю компанію. А коли уже побачили. У нас Торгово-промислова палата була спочатку, хотіли зробити неприбуткову, потім зрозуміли, що якщо господарська діяльність – то це вже все. Але яка була головна ідея? І чому мене запросили? Донецький регіон виробляв трубу великого діаметру. І це треба було «Газпрому», це треба було і Узбекистану, і Туркменістану. Але сам Трубний завод – він нічого, газу на 60 тисяч споживав, електроенергії – на 120 тисяч, а треба було всі ресурси Донецького регіону так між собою укласти для того, щоб уже цією трубою розраховуватися. У нас була програма на «штрипс-труба-газ». І це якраз мене запросили як металурга, і я прийшов не як газовик, а металург, який створює цей ланцюжок, щоб і «Азовсталь», і Ілліча робили цей метал, який раніше закуповували з Італії, і замість італійського трубу робити з нашого, донецького, і трубою розраховуватися з «Газпромом». І тоді ми якраз це зробили, за 2 роки ми розрахувалися повністю з усіх боргів Донецького регіону.

 

Ви згадали про те, як реагували Ваші друзі на від’їзд до Донецька, і я запитую. Розкажіть, як Вам, інтелігентній людині, з двома вищими освітами, вдалося створити бізнес на Донбасі, де довгий час правив, в принципі, криміналітет? Потім прийшли люди, які мали багато грошей. Як Вам вдавалося працювати всередині 90-х? Ми пам’ятаємо, що це за час був. Щербані – Євген і Володимир. Євгена Щербаня вже нема, Володимир Щербань живе десь у Сумській області після того як відсидів у США. Як Вам вдавалося працювати на тому ринку і за тими правилами, які нав’язували Вам? 

Мені не нав’язували правила.
 

Ви встановлювали правила?

Так. І вони розуміли, що професіонали потрібні були. Дрібні історії були. Була перша історія, коли на «Азовсталь» приїхав Євген Щербань, я його не знав зовсім. Я виріс у тій родині, де навіть голос не підвищували, була духовна гармонія, де ніколи не сварилися. І нас  на вулиці, пригороді Маріуполя, це була колись німецька колонія, коли німці виїхали і туди переїхали батьки з Кривого Рогу. Хочу сказати, що це було стерильне середовище, де ніхто не сварився, не бився, у нас в родині ніхто не лаявся і я до сьогодні ніколи не лаюся, і я завжди розумів, що я роблю Божу справу і тому Бог мені допомагає. І коли я очолював на «Азовсталі» зовнішню діяльність, був директором, і приїхав тоді Щербань і каже: у нас є квота на 800 тисяч, і ви будете продавати метал через нашу квоту. Директор боявся, він розумів, хто вони такі, я тоді не розумів. Я цього життя не знав, бо ріс в іншому середовищі. Директор каже: як ви домовитеся з Тарутою, так і буде. І тоді вони прийшли до мене, але вже не сам Щербань, а його керівники. І кажуть: так і так, будете продавати через нас. А тоді «Азовсталь» був найпросунутіший уже в Україні, ми вже мали свої представництва по всьому світу, відкрили свої філії в Брюсселі, в Лондоні, в Римі, в Кельні, в Нью-Йорку. І ми вже мали свою мережу, за якою продавала на 100-150 доларів дорожче, ніж інші підприємства. Кажу – ні, ви будете продавати через нас. Він каже – ліцензії на нашу компанію. Кажу: можливо, на вашу, але ми будемо продавати напряму, ми не будемо руйнувати ринок, який ми створили. Це така наша позиція. Директор каже: я нічого не можу створити, домовляйтеся з Тарутою. І був тиск, підпалили будинок – вони чи не вони, потім директор сказав, що мене навіть замовили і він узнав і сказав, щоб цього не робили. Була така історія – три місяці вони намагалися передавити. А потім я сказав: будете працювати через нас, це буде вигідніше і заводу, і вам. Зрештою вони мене не переламали і зрозуміли, що можна працювати і заробляти ще більше, але щоб держава не втрачала, щоб комбінат не втрачав. І вони більше заробили, тому що ми продавали не за мізерними цінами, як інші робили. І після цього вони почали поважати. І коли йшлося запросити когось, ніхто не хотів іти на ІСД, ніхто не вірив у це, то вони самі сказали: а, в нього є позиція, ми йому віримо, тому що він жорсткий в позиції і він не буде нічого красти, а буде допомагати регіону розвиватися, тому що ми вже перевірили. Так я там опинився. Так, було складно, але я працював, до 3-4 ночі щодня. Вони подивилися, щось це неймовірне, команду, яку брали з вулиці, а потім відсівали, такий жорсткий відбір, і ми зробили потужну компанію. А коли ми створювали компанію, вже інші компанії платили вдвічі-втричі більше, жоден з моїх менеджерів не перейшов і в іншу компанію, тому що був корпоративний дух, це була компанія, яка найбільш динамічно розвивалася.

Паралельно зі створенням ІСД в Дніпропетровську були створена велика корпорація «Єдині Енергетичні системи України».  Очевидно, свого часу, при прем’єрстві Павла Лазаренка «Єдині Енергетичні системи України» намагалися все-таки стати лідером у Донецькому регіоні, на що Ви також претендували.  Ви ж давно знайомі із Юлією Тимошенко. Що скажете про її ділові якості? 

Я не дуже часто з нею тоді зустрічався, зустрічався з командою. Але хочу сказати, що вона тоді була така успішна бізнес-леді, була дуже договороздатна. Так, вони намагалися зайти в Донецьку область і бути альтернативою, але вони зрозуміли, що їм не вистачає розуміння і не вистачає команди, яка могла б робити цю дуже важку схему. Це толінгові операції були, дуже складна історія. Вони намагалися нас спочатку витиснути, потім зрозуміли, що для них це буде гірше, тому що вони мали тоді 3 мільярди квот на 3 мільярди кубів газу, і треба було кудись прийти. А ми сказали, що продукцію ви можете отримати. Ви самі не створите, бо це дуже складно. Вони прийшли, рік пропрацювали з нами, і я з Юлею, можливо, двічі зустрічався. Більше – з командою. Її команда була дуже успішною. Якщо ми домовлялися, то все працювало, як годинник. Потім вони намагалися вже на 1997 рік  нас спокусити, приїхали до мене і кажуть: Ви показали свій успіх, переходьте до нас, є вказівка з Вами переговорити. Я кажу: ні, позиція наша така – або ви будете працювати з нами, або ми повністю йдемо з цього ринку. Ви заходьте, але ми до вас не будемо інтегруватися.

І вони зрозуміли мою позицію і більше цього питання не ставили. Але хочу сказати, що всіма умовами цих договорів, які були, чітко все виконувалося. І тоді це компанія, яка була дуже успішною.

 

Чи вірите Ви, що Юлія Тимошенко стане наступним президентом України? Як президентом буде Юлія Володимирівна? 

Я думаю, що в неї є амбіції, амбіції були давно. Мені тоді хотілося, щоб переміг не Янукович, а Тимошенко, тому що Тимошенко набагато була державницька по відношенню до Януковича, я це публічно казав. І ви знаєте, що в Донецькому регіоні казати відкрито, казати публічно і бути помаранчевим – це було не те що не модно, а й небезпечно. Але я і на телебаченні казав, що Янукович буде поганий президент, Тимошенко буде краще. Так, можливо, скажемо так, це не та мрія, яка треба була для України тоді, але це набагато краще, тому що для неї державні інтереси тоді були набагато важливіші, ніж особисті. І тому я тоді казав, що вона краща, сам голосував за неї, до речі, і зараз голосував, тому що розумію, що і Порошенко – це не набагато краще, ніж Янукович. Я завжди публічно казав свою політику і відкрито голосував. Більше того – своїх родичів на це переконував. Зараз що ми бачимо? 75 відсотків сьогодні населення все ж таки бажають нову політичну силу, нових політиків. Це сьогодні потреба суспільства. Як у цьому форматі Юлія Володимирівна впишеться – це дуже важка для неї буде задача – перемогти. Якщо буде Порошенко і вона в другому турі, вона перемагає. І я буду голосувати за неї. Якщо буде Юлія Тимошенко і хтось інший, то хтось інший набагато буде мати переваг, тому що суспільство хоче нових політиків. І це треба враховувати. В тому числі і Юлії Володимирівні. І я їй багато разів казав: Юлю, ти проаналізуй, чому ти програєш? Треба зробити висновки, хто в тебе  в команді погано працює? Ти мусиш змінити, в тому числі у нас по Донецькому регіону - людина, яка не має зовсім авторитету. І я їй стільки разів казав: зміни, тому що нікого ти не переможеш. На жаль, вона хоче перемогти старими інструментами старої команди. Я в це не вірю. Якщо вона хоче змінюватися, треба змінити команду.

Ви сказали про те, що Ви були помаранчевим. У 2004 році Ви підтримували Віктора Ющенка. Хоча команда Януковича була достатньо сильна і агресивна в той час і Вам, очевидно, складно все-таки працювалося.

Ви достатньо добре знаєте Віктора Януковича. Він був одним із тих, хто представляв “донецьких” у владі. Ви із Віталієм Гайдуком завжди трималися у стороні від тих “донецьких”. Більше того – у 2004 році несподівано для того ж таки Януковича, стали підтримувати Віктора Ющенка. Дозволю собі цитату: 

“Коли країна була в небезпеці, то я не мав права осквернитися і повинен був висловити свою позицію” (“Українська правда”, 29 листопада 2005 р.).

 

Чому Ви все таки підтримали Ющенка, а не Януковича? Як на це відреагував Янукович? Ви ж у середовищі Януковича працювали.

Я в середовищі Януковича не працював. Я працював  регіоні, де був Янукович. Але я завжди мав свою позицію. І він поважав цю позицію. Він бачив, що це успішна компанія. До речі, це перша компанія в Україні, яка робила справжню практичну євроінтеграцію. Ми перші перемогли, це був дуже великий конкурс. Це був продаж найбільшого, 90 відсотків, всієї металургії Угорщини. Там брали участь усі найкращі світові лідери з металургії. І тут маленька компанія з Донецька і перемагає всіх грандів. Потім така ж історія. Уже 2004 рік. У Польщі – приватизація Гути Ченстохови, і ми перемагаємо і там. Перемагаємо кого? Mittal. І Янукович зрозумів, що в мене дуже велика репутація на Заході. І він бачив, що я створюю дуже велику компанію, яка по податках практично була після «Нафтогазу» другою в Україні. Ми більше всього платили податків. І він не міг не враховувати це. І тому він поважав мою позицію. Він не міг боротися зі мною напряму. Але я завжди мав свою позицію, більше того, кого він ображав – я допомагав, і коли я бачив, я розумів, куди піде країна, якщо буде Янукович. Тому що в нього була вже чітко виражена історія бути диктатором. І я тоді бажав, як бажало суспільство, що прийде демократичний Ющенко, і ми змінимо всю країну. Мене, коли я вперше зустрівся з Ющенком, він сам ініціював це, і він каже: «Сергію, моя мрія – щоб мої діти не знали прізвища президента». І цим він мене підкупив – це правильна теза. Щоб Україна не залежала від того – гарний чи негарний президент, важливо, щоб працювали всі інститути. І я кажу: давайте домовимося, як ми змінимо інститути, як ми створимо державу – ринкову, не монопольно-олігархічно-політичну, як ми створимо так, щоб була довіра західних партнерів. Я працюю з найбільшими компаніями в світі, інвестфондами. Корпорація – єдина на пострадянському просторі мала кредитну лінію 3 млрд доларів, це західних банків. Це в тому  числі Міжнародна фінансова корпорація, це Світовий банк, який тоді давав мені вдвічі більше грошей для корпорації, ніж Україні. Це були великі гроші і дешеві гроші – 2 відсотки, через 7 років повертати. Я знаю дуже багато інвестфондів. Ми зможемо в Україну вливати через оцю довірю сотні мільярдів. Давайте ми це змінимо. Він мені це обіцяв, що от на цій платформі ми будемо змінювати країну і робити правильну, ринково, соціально справедливу і політично немонопольну – якраз це було головним, що об’єднувало. І тому я пропонував усім голосувати за Ющенка. Але він, на жаль, абсолютно не виправдав, і це було найбільше розчарування. Тому що я не мав ніяких надій і відносно Януковича, і відносно Порошенка, я вже розумів, куди буде рухатися країна.

 

Про Ваше знайомство із Віктором Ющенком складають легенди. Кажуть, що 2004 року Вас познайомив відомий колекціонер, засновник колекції “Платар” Сергій Платонов. Це так?

Це правда. Це людина була колосально державницька, яка, все, що в цієї родини було – всі гроші, велика колекція картин, які вони продавали і купували все, що вивозилося з України, - трипільський період, київський, сарматський. Він каже – треба це зберегти для України, хочемо зробити музей, щоб це залишалося в Україні. І потім, коли я познайомився з ним, він каже: «Сергію, у мене нема грошей уже, допоможи мені це зберегти для України». Я познайомився з ним, і завжди держава для нього була поперед усе. І він каже- я знаю Ющенка, давай ми зустрінемося і давай проговоримо. В тебе є розуміння, яку економічну модель треба робити, щоб ми мали дуже стрімкий розвиток України. І ми зустрілися в нього. Я кажу: «Янукович – це зло, давайте, Вікторе Андрійовичу, зустрінемося, щоб змінити цю систему». І ми зустрілися, це був жовтень 2004 року і ми мріяли про конструкцію країни. Як зробити у нас справедливу судову систему, хто був би правильним прокурором, який не лобіював би структури, а зробив би нашу незалежну систему. І тоді ми якраз розробляли цю концепцію нової України, і на базі цієї нової України ми і об’єдналися  з точки зору підтримки. Я підтримував його, і не тільки морально, публічно. А й фінансово.

 

Сергій Платонов помер практично одразу після інаугурації Віктора Ющенка. Кажуть, що він брошка із його колекції була на Катерині Ющенко під час церемонії інаугурації. Чи це якісь чутки?

Це правда, було, це нормальна традиція, коли з музею взяли брошку для участі в інавгурації. Потім вона повернула.

 

А що зараз з цим музеєм?

Він є, експонується. Більше того, ми зробили виставку у Варшаві, було дві виставки у Ватикані, була дуже класна у нас виставка в шести музеях, це разом з артефактами Київсько-Печерської лаври, Львівського музею. І ми по шести найбільших музеях США зробили цей тур, він називався «Україна – світу», де було півтора мільйона тих, які побачили зовсім іншу України. Зараз вона в нас експонується в Києво-Печерській лаврі, у двох львівських музеях, в Острозькій академії, в Кіровоградській області.  Моє задання, щоб наша молодь, наші люди все ж таки розуміли, що Україна має колосальну історичну і культурну історію, надбання. І це є те, що не мають практично жодна європейська країна. Багато артефактів, яким 7 тисяч років. У нас трипільська культура, Трипілля-Кукутень, займаюсь цим разом з президентом Румунії, щоб ця культура була відома всьому світу. Тому що раніше Росія, Радянський Союз  це не давав, щоб воно було відомо, щоб не було національного підняття культурної ідентичності України. І моє завдання – щоб кожен українець знав, що ми дуже культурна історична нація, і це була одна з національних ідей. Тому моє завдання – це просвітництво. 

 

 

Ви згадали про те, що Вам пропонували різні посади, але Ви відмовлялися. У квітні 2006 року Вас називали одним із ймовірних кандидатів на посаду прем’єр-міністра України. Тоді Ви заявляли, що Вас більше цікавить робота у “Індустріальному союзі Донбасу”.

Ви знаєте, посада це не ціль, це інструмент. Треба розуміти, що ти можеш зробити цим інструментом. Мені Янукович пропонував бути першим віце-прем’єром. Я говорю: «Вікторе Федоровичу, обслуговувати Ваші інтереси? Вибачайте». Тому ти можеш приймати якусь посаду, якщо ти маєш інструменти для зміни цієї системи. Для цього треба, щоб була політична воля, а я не бачу політичної волі для того, щоб змінювати країну. А я не бачу змін. Ми побачили, що з’явилися ті ж друзі президента, які далі займалися тим же, що робила попередня влада. Тому в нас олігархічна система не змінилася. Тому ти можеш прийти тоді, коли ти будеш ефективним. А ефективним – коли є бажання змінювати всі інститути. Тому треба політична воля. І чому я прийняв рішення тоді створити політичну силу? Це не від того, що мені хочеться в політику. Мені ніколи не хотілося в політику, а я бачу, що руйнуються наша країна, і іншого інструмента, щоб змінити країну, крім політичного, ти не можеш сьогодні вибрати.

 

2 березня 2014 року Ви були призначені головою Донецької обласної державної адміністрації. Ви керували областю у найважчі часи – початок агресії, а потім – і окупації. Хтось каже: Тарута багато що зробив. Хтось каже: Тарута  не зміг втримати ситуацію на Донбасі. Що міг Тарута тоді зробити і чого не міг?

Я зробив навіть більше, ніж міг тоді губернатор. Тому що, на жаль, у губернатора були тільки економічні функції і соціальні. Він не мав ніякого впливу на силові структури. І я не хотів, це мене попросили. Більше того, я розумів, що для мене, коли там були російські партнери, це для того, щоб у мене тоді Янукович не забрав бізнес, я розумів, що він створить такі умови, щоб забрати бізнес. І тоді виникло питання, як же все-таки вижити, коли буде Янукович президентом. Я розумів, що стримуватимуть умови тільки російські партнери.

 

50 відсотків ІСД Ви продали?

Вони кажуть, ми готові, але ви управляєте компанією. Ми нічого не розуміємо. Я розумію, що я жорстко заявляю позицію. А коли ти приймаєш рішення, це вже риска, я вже розумів, які матеріальні наслідки будуть для мене. Але державницькі інтереси завжди були для мене поперед усе, найголовнішими. І тоді я розумів, що нема в них іншого варіанту, в керівництва держави, коли вони пропонували мене. І я довго, три дні, ще думав. Потім побачив, як усе це розхитується. Більше того, адміністрація вже зайнята. Ти губернатор, у тебе нема місця, де сидіти. І за тобою постійно ганяються. І це був дуже важливий виклик, але я розумів, що треба зараз допомагати державі. І тоді я постійно пропонував, що треба крок робити наперед, не далі вже реагувати на ті події, які сталися, а розуміти, як буде робити Росія, і попереджати. Я постійно казав керівництву держави: треба це робити, це робити, але ніхто не слухав.

А особливо коли прийшов Порошенко, каже: «Та я краще знаю, ніж Ви». -

«Я тільки приїхав звідти, я Вам кажу: так і так». – «Та ні, ти нічого не знаєш, я все знаю».

Я казав, як треба робити. Більше того, я готовий був очолити операцію, щоб унеможливити цей силовий сценарій. Але ніхто не прислухався. Єдине, що мені сказали, що є Маріуполь, мовляв, займайся захистом Маріуполя, визволенням і захистом Маріуполя. І що вдалося зробити? Те, що ніхто не робив. І це ж не за державні гроші, це за свої гроші, за  мої і брата. В нього дуже велика була будівельна компанія, ми зробили протитанковий рів за два тижні. Ніяких державних грошей. Там будують зараз, бачимо мільярди грошей і до сьогодні нічого не зроблено. Ми за два тижні повністю зробили траншею по всьому донецькому кордону. 4, 5 метра ширини, 2, 5 глибини, і відвал у нашу сторону, вони не могли перейти. Більше того, ми зробили цю лінію оборони, яку Росія не могла взяти. Це все було за наші гроші і за те, що допомагали бізнес-підприємства. І ми створили те, що захистило Маріуполь. Тому що Маріуполь – це головне місто для реалізації проекту «Новоросії». Я хочу сказати, що якщо б не було б мене і команди, то вірогідність того, що в них проект цієї «Новоросії» створився, що захопили б Маріуполь – 95 відсотків, що ми Маріуполь не утримали б. 

 

Дозволю цитату із Вашого інтерв’ю, де Ви говорите про Петра Порошенка, оскільки Ви упродовж програми кілька разів його згадували:

“Війна допомагає утримувати владу. Після закінчення війни одразу виникнуть чіткі конкретні питання. Влада більше не зможе маніпулювати, ніби будь-які протести – це російський сценарій, що всі незгодні – агенти Кремля. Треба буде говорити, чого ми реально досягли, за що воювали і як тепер будемо відповідати перед сім’ями загиблих». (Lb.ua, 15 червня 2017 р.).

 

Ви не вірите в те, що президент Порошенко завершить війну на Донбасі?

Я не вірю. Я хочу сказати, що за всю дію Мінської групи не було чітких вказівок домовлятися. А це так – процес заради процесу. І ми бачимо це, кожна війна, яка більше 2-3 років це, - як ще Наполеон казав, що кожна війна, яка затягнулася – це вже корупція. І ми бачимо, що це вже вигода. Сьогодні ми бачимо, що не тільки політична є в нього доцільність і він стримує якраз ці сили. І багато, хочу сказати, тих, які б готові були б виходити на Майдан і сказати: «Ось тобі червона картка», не виходять, тому що розуміють, що це буде на користь Росії. І тому в багатьох людей є внутрішнє розуміння. А це ще й велика корупція. Тому ми бачимо, що на цьому заробляють. В ОБСЄ кажуть, багато сьогодні інформації в публічному просторі, що корупція у нас там, на якраз лінії розмежування, торгівля з окупованої території, неофіційна, а контрабанда діє до сьогоднішнього дня.

 

У вересні 2014 року Басманний суд Москви оголосив, що заарештував Ваші активи. Про які саме активи йдеться?

Всі активи, які були. Тому що коли ми робили цей договір з росіянами, вони знали повністю всю корпоративну структуру. І вони повністю заарештували всю структуру, і зараз ми вже в Лондонському суді відстоюємо свої права.

 

Але вони лишаються акціонерами? В якому зараз це стані? 

Вони й управляли. З 2010 року я не управляю і ніяк не впливаю. А в 2014 році повністю заарештували і зі мною ніхто не узгоджує ніякі дії. Зараз у судовому просторі я відстоюю свої права.

 

Зараз Ви взялися за створення партії “Основа”. Для чого мультимільйонеру партія? Чим вона буде вирізнятися з-поміж тих, які вже існують?

Я ніколи не хотів у партію. Більше того, мене постійно запрошували. Ні в 2005-му, ні в 2006-му, ні в 2014-му, ні в 2016-му не хотів. Я все-таки думав, що  будуть ті політичні сили, які реально будуть нашу країну не руйнувати, а дійсно розвивати. Тому що по потенціалу ми можемо рости, 10 відсотків і більше десяти. У рамках тієї стратегії, і я цим займався, формуванням об’єднання підприємців, бізнесу, асоціацій, а потім і науки відносно створення стратегії. І коли  ми цю стратегію зробили, яка називається «Доктрина 2030», де ми хочемо, щоб Україна була в тридцятці найрозвинутіших, найкращих країн, щоб ВВП країни було 710-750 мільярдів у 2030 році. Щоб у нас було створено не менше 50 відсотків середнього класу. Щоб тривалість життя зросла, щоб за всіма цінностями людськими ми були найкращими. А потім мені кажуть, що ви розробили. Я цим займався, я не займався політикою. А потім кажуть: добре, є у нас ця стратегія. Як будемо втілювати? І мене до цього запрошували. Але в кожної політичної сили вже є історія, і не найкраща історія, до якої не хочу долучатися і брати моральну відповідальність. І тоді це я зробив лише з одного бажання, що треба зробити політичну силу, яка переможе і буде не руйнувати країну, а розвивати. 10-15 відсотків кожен рік. Нову модель, де ми знищимо повністю корупцію і зробимо одну з найкращих країн, щоб люди не виїжджали. Я не хочу виїжджати з країни, я не хочу, щоб мої діти виїжджали, я хочу, щоб люди тут залишалися, тому що наша країна унікальна. Ми маємо унікальну історичну культуру, і це дуже велике надбання. І тому коли люди виїжджають з нашої країни, там дуже важко інтегруватися. Я хочу, щоб тут усі залишалися і жили достойно. Заради цього ми і створили цю нову ідеологічну партію.

Фото: Вікторія Руденко