09 Лютого 2023

Азовець Кирило Беркаль (Кірт): Війну з Росією ми ніколи не закінчимо, якщо не здобудемо у ній перемогу

Про героя

Кирило Беркаль народився 8 травня 1988 року у Києві.

Майор Національної гвардії України, кавалер ордену "За заслуги" ІІІ ступеня. Відзначений іншими державними нагородами - медаллю "За військову службу Україні", нагородною зброєю. У полку "Азов" - з 2014 року. Воював під Іловайськом, керував підрозділом під час широкинської операції. Керівник військової школи імені полковника Євгена Коновальця полку "Азов". У лютому-травні обороняв Маріуполь.

Був у полоні у росіян. У вересні 2022 року разом із побратимами росіяни обміняли Беркаля на кума Путіна - Віктора Медведчука. 

Прихід до Азову, бої за Іловайськ, Широкине

Пане майоре, розпочнімо із доволі довгої вашої біографії, тому що всі 9 років війни російсько-української ви перебуваєте на фронті. Ви – один зі старожилів полку "Азов". Знаю, що до російсько-української війни ви не займалися військовою справою. ви закінчили Національний авіаційний університет за фахом "міжнародне право, кримінологія міжнародного тероризму" і паралельно закінчили військову кафедру. У 2013 році, з початком Революції гідності, ви працювали далеко від України. І потім повернулися до України, долучилися до "Азову". Що спонукало вас кинути все там далеко за кордоном і повернутись до України?

Для мене вибору не було, мене так виховували батьки. Я розумів, що в мою країну вторгся противник. Була висадка вже в Криму, були вже зелені чоловічки. Я хоч закінчив військову кафедру, але все ж таки складав присягу на вірність українському народові, вже був офіцером. Тому для мене вибір був очевидним: треба повертатись, треба щось із цим робити.

Але ж ви були далеко від України. Наскільки я знаю, ваша робота була пов’язана з перебуванням за тисячі кілометрів від України, якщо не помиляюсь, у Таїланді. Як Кирило Беркаль перетворився з менеджера успішної компанії в бійця полку Азов?

Це був досить тернистий шлях, шлях стати справжнім воїном. Це дійсно важко, довелося з перших днів просто пахати. Тому що я розумів, щоби дати якось раду собі й опанувати цю справу, треба буде багато працювати. Тим паче з перших днів вже були реальні виклики та загрози, яким доводилось протидіяти і протидію й понині.

Розкажіть, як відбувався перехід цивільної людини Кирила Беркаля до людини з позивним Кірт? До речі, чому Кірт? Це від вашого імені?

Воно десь так майже. Воно співзвучне. У студентські та шкільні часи я дуже фанатів від історії Русі, від історії Скандинавії. І от Кірт – це зі стародавньої скандинавської мови звучить як сокира. А я зазвичай цією сокирою воював. Я у парадах брав участь, це був мій тотем. Ну, а зараз надіємось, що нам передадуть сокири й томагавки, і ми зможемо воювати знову сокирами у війні 21 сторіччя.

Знаю, пане Кириле, що ви з великої родини військових. Ваші діди були військовими. Ваш тато мріяв про військову службу, але пішов у цивільну авіацію. Ви теж завжди хотіли бути військовим? Як ви прийшли взагалі до війська?

Більшість хлопаків у дитинстві мріють бути військовим, поліцейським. Я напевне не був винятком. Ми завжди грали у схожі ігри. Я хотів стати професійним військовим, навіть після школи у мене була гаряча ідея піти у строкову армію, мене великими зусиллями батьки переконали, що от спочатку повчись, сходи на кафедру, якщо захочеш, тоді підеш. В принципі на військовій кафедрі, коли ми проходили практику на військовому аеродромі Бельбек у Севастополі, де я саме й складав присягу, я побачив, що, на жаль, армія розвалена. Там немає тієї професійної жаги, немає тієї роботи, яку мають виконувати військові, я це зараз розумію. Військових не готують психологічно для їхнього головного призначення. До захисту своєї Батьківщини, до захисту державного суверенітету, тобто з них не роблять військових, це більш виглядає, як цивільні у військовій формі, які виконують господарчі роботи. Мене тоді це не влаштовувало. Тоді я в принципі вивчав військову справу, але знаєте, це було аматорством. Ми займалися страйкболом, займалися навігацією, постійні походи. Це дає певну підготовку, але це не повноцінна військова справа.

А якою армія була у 2014 році, коли ви долучилися до полку Азов, тоді батальйону Азов? Як вона виглядала? Із погляду на 9 років, які вже минули, ви можете провести таку ретроспективу армії 2014-го і армії 2023 року.

Прірва велетенська і прірва колосальна. Тому що, коли ми вступали в добробат, і я, і більшість моїх побратимів, ми вважали, що ми -  добровольці, ми в принципі нічого не вміємо в цій справі, ми допоможемо. Ми прийдемо, прикриємо тилові шляхи, можливо на блокпостах будемо стояти. А самі професійні військові будуть йти у наступ, будуть воювати, крок за кроком. Але здебільшого ми побачили, що армії, як такої, немає. Що стоять люди в зірках, в погонах і не знають, що робити. От взагалі, просто бездіють, навіть в критичних ситуаціях не можуть дати собі раду. І просто ми були змушені взяти цю ініціативу на себе. Так само підрозділ пішов звільняти Маріуполь, так само в авангарді пішли в Мар’їнку, в Іловайськ.

Про військову школу полку Азов та вишкіл у ній

Я знаю, що в Азові за вашою участю була створена військова школа імені полковника Євгена Коновальця. Власне ця школа і працює. І знаю, що це чи не єдина школа в українській армії, в Збройних Силах України зокрема, яка працює за стандартами НАТО. Що це за школа? Розкажіть, будь ласка, і за чиєї допомоги вона створювалася, і в якому стані вона зараз перебуває?

Знаєте, школа була заснована на добровольчих засадах. По-перше, це наш перший почесний командир, на той час народний депутат України, Андрій Білецький домовився і знайшов волонтерів, колишніх військових, які колись служили в арміях Грузії, США, Канади, там були етнічні українці, провести для нас командно-штабний вишкіл, вишкіл для офіцерів. Саме на такий вишкіл потрапили ми, офіцери, які пройшли оцей гарячий етап 14-15-го року. У нас була жага до боротьби, але не було професійних навичок. І нам дали вишкіл, командно-штабний курс. Якщо брати його в оригіналі, він складався із чотирьох великих програм і мав йти десь 1,5 року. Ми його пройшли десь за 3,5 місяця з великим інтенсивом. Ми навчались, ми вивчали процес прийняття військових рішень, і от на фазі планування – ми планували по 18 годин на добу. Нас якраз всунули у таку от систему без сну, постійної праці, постійного навантаження. Саме із цим у майбутньому ми зіштовхнемося вже в Маріуполі, з цим ми зіштовхнемося під час наших бойових дій. Потім у нас постала велика проблема - створення новітнього сержантського корпусу, нам пояснили як саме повинна працювати офіцерська і сержантська ланка. Тому наступним викликом стало саме створення сержантського корпусу. Ми відібрали тоді кращих із кращих наших солдатів, сержантів, і відправили їх на цей курс. Закінчили його близько половини курсантів. І вони стали оцим золотим випуском військової школи Коновальця, які стали нашими першими професійними інструкторами.

Коли я підхопив школу у мого вчителя і друга підполковника Георгія Купарашвілі, перед нами постав наступний великий виклик – це створення нової технічної літератури, переклад field manuals західних. Це наше особисте здобуття, ми перекладали мануали наших західних колег, поєднували їх з нашим досвідом АТО, і головне впроваджували це в життя, в наші реалії, в наші правові норми. Було багато перепон, багато всього, але вийшло. Головне – це було запустити аналіз, запустити свідомість українського воїна. Тому що саме мислячий воїн, мисляча інтелектуально розвинена людина зможе вижити на полі бою, прийняти правильне рішення саме у потрібний момент. Тому західна ідея військова, ідея збереження людського життя, що найголовніше й найдорожче, що у нас є, це людина, вони в неї вкладають велетенські кошти, обмундирування, але саме людина. Тому що техніку можуть прислати, техніку можна відремонтувати. Якщо ми втратимо професіонала – це болюча втрата, невідновлювана. Тому принцип збереження людського життя став для нас близьким по духу, бо весь наш бойовий шлях засновується на побратимстві, на бойовому братерстві. Ми не могли собі дозволити втрачати наших хлопців, ми не могли собі дозволити робити завтра помилки, які були зроблені сьогодні. Тому цей процес професіоналізму став кредом військової школи.

Ось так ми перетоплювали залізо на сталь, створювали хребет Азовський, Азовського сержанта. Понад тисячу азовців, які воювали в Маріуполі, пройшли базовий курс бойової підготовки, майже всі наші сержанти пройшли вишкіл у нашій сержантській школі. Більшість офіцерів також проходили вишколи на базі нашої військової школи. Саме цей шлях до професіоналізму, шлях до постійного розвитку й створив оцей феномен. Не зважаючи на те, що постійно російська пропаганда робила нам велетенські перепони, нам не надавалася підтримка західних партнерів, іноземні місії не навчали нас. Нас навчала спочатку група волонтерів, ентузіастів, потім ми все розвивали самі. Вже потім ми подолали залізну стіну, і почали працювати з місіями Unifier, створювати навчальні програми для всієї Національної гвардії України. Оцей процес певно і відрізняє нас від інших підрозділів. Ми не шукаємо виправдань, ми шукаємо можливості.

Тобто фактично ви навчали людей на колесах, перебуваючи постійно в русі і в бойовій обстановці. І це власне відрізняє ваш полк від всіх інших, тому що у вас була своя школа, були свої стандарти. І саме проти цих стандартів доволі активно працювала російська пропаганда, бо вони розуміли, що в принципі армія, яка воює за стандартами НАТО, все ж таки є армією нового зразка, а не пострадянська армія, якою була українська армія довгий час.

Так, правильно кажете. Саме це, саме наш принцип, розуміння. Тому що більшість азовців, які прийшли ще з самого початку, прийшли всі заради однієї ідеї. Ми прийшли не заради того, щоб служити й отримати нагороди чи просто отримати гарну роботу, ми прийшли відвойовувати своє. На початку більша частина батальйону складалася із людей з окупованих територій. Це були кримчани, хлопці з Луганська, Донецька. І тому наша ідея базувалася просто на одній справі – це повернути своє, здобути незалежну соборну єдину Україну.

Пане майоре, у 2015 році ви брали участь у Павлопіль-Широкинській операції. Саме ви були польовим командиром, під керівництвом якого звільнили і утримали Широкине. Розкажіть, будь ласка, про хід цієї операції. Ця Широкинська операція була, по-перше, успішною, по-друге, вона дала зрозуміти росіянам, що так просто вони до Маріуполя не підійдуть, хоча така очевидно можливість і такі плани у них були станом на січень 2015 року.

Якщо пояснити так просто, то всі воєнні дії можна розділити на три види. Вони повинні мати три задачі. Буває стратегічна задача, і от стратегічним завданням Павлопіль-Широкинської операції було відтягнення від оточеного Дебальцева резервів. Дати можливість нашим підрозділам, нашим хлопцям, які там в кільці вже, видихнути, перехопити ініціативу. Оперативна задача вже була – відтягнення лінії фронту від Маріуполя, створення щита оборони навколо міста. Тому що на момент до початку Павлопіль-Широкинської операції в цьому секторі не було ніяких наступальних дій. Лінія фронту, сіра зона, починалася одразу по околицях мікрорайону Східний. І вже тактичним завданням було відвоювання Павлопіля. Широкине мало спочатку другорядну задачу, воно мало бути відволікаючи моментом, основний наступ задумувався на Павлопіль, але, як завжди буває, що спочатку було головним завданням, стає другорядним, і навпаки. І ось те, що у нас було оперативним завданням, відтягнути, створити щит для Маріуполя, у 2022 році стало стратегічним завданням. Те, що ми змогли відбити більш ніж 20 кілометрів нашої території, створити ще три лінії оборони, саме це нам і дало змогу так довго втримувати Маріуполь. Якщо б ми були на тих самих кордонах, як до цієї операції, противник би просто з трьох сторін залетів би в Маріуполь. А так ми мали шанс, ми мали три лінії оборони, які втримували.

А що ви, пане майоре, можете сказати про росіян, ворогів України, окупантів, із якими ви часто зустрічалися обличчям до обличчя? В українських медіа доволі часто поширена думка про те, що там чмобіки, мобіки, що вони взагалі ніхто і звати їх ніяк. Що ви можете сказати про російську армію і бійці російської армії, з якими ви воюєте, починаючи з 2014 року?

Знаєте, обличчям до обличчя – це вже не така війна. Ми без щитів і сокир в строю, ми зустрічались не так часто. Здебільшого ті, хто вже був пізніше в полоні, про них можна сказати, що це були цинічні лицеміри, які намагалися свої злочини знищення Маріуполя повісити на нас. На нас, на полонених, змусити нас підписати і взяти на себе за це відповідальність особисто. Ми такого дійсно не робили, в нас і своєї навіть артилерії в березні вже не було. Вони знищили місто і цинічно намагалися з нас зробити цапів відбувайлів. Знаєте, не можна не поважати, недооцінювати свого ворога, тому що це зазвичай веде до поразки. Але вони всі осліплені пропагандою. Це я бачив особисто. Вони йдуть, вони йдуть, вони йдуть, їм створили цю картинку, яка не налазить на здорову голову. Ще в 14-му ми гадали, як в це можна вірити, в 20-му, в 21-му. А вони все лізуть і лізуть, і свято вірять, що вони воюють з міфічним фашизмом. Їм кажуть, ні, ви можете вбивати, можете знищувати міста, але це не ваша провина, вони самі винні. І вони починають у це вірити, знаходити цим виправдання своїй совісті. Так от совісті в них немає. Вони творять, як я вам кажу, ницість і лицемірство. Цинічно це все роблять. Тому, знаєте, буває офіцерська повага один до одного, але я її не бачив від них. Якщо ми зазвичай ставилися до полонених, до противника з повагою, надавали допомогу, то противник такої поваги до нас не демонстрував. Тому не можна недооцінювати ворога, Росія вміє адаптуватись, Росія може теж робити висновки, тому найголовніше не розслаблятись і продовжувати свою справу. Правда, вона у всіх випадках за нами, ми на своїй землі. Ми ніякі не фашисти, ми нікого не мордували, не вбивали. Ми захищаємо свої історичні кордони, свою землю, на якій ми вже живемо більше ніж тисячу років. Наша країна має тисячолітню історію, на жаль, яку Росія хоче забрати і зробити своєю. Ми в жодному разі не можемо допустити підміну цих понять. Це наша земля, тому ми переможемо.

Передчуття великої війни і перший день російського вторгнення у Маріуполі

Пане Кириле, ви 8 років прожили у Маріуполі. Чи було у вас тоді відчуття того, що в Україні буде велика війна і саме така війна, яка практично вщент зруйнує Маріуполь та й не лише Маріуполь, а й інші міста?

Хочеш миру, кажуть, готуйся до війни. З 14-го року ми вже знали, після Іловайська тим паче, це вже була війна. Ми вже бачили вторгнення російських механізованих частин. Так, без авіації, але це було. На жаль, тоді світова спільнота спустила це якось на гальмах, не зробила відповідних реакцій. Росія зрозуміла, промацала нас. Ага, значить можна таке, значить у 21 столітті велика країна з великим озброєнням, з великими можливостями може зробити що завгодно, диктувати свою волю. Тому саме в підрозділі, в Азові ми залишилися після 14-15-го року далі на службі, далі воювати, далі захищати свою країну. Ми розуміли, це був тільки перший-другий крок, буде й третій. Почнеться повномасштабне вторгнення. Ми чекали його в 16-му, 17-му, 19-му, дочекались до 22-го.

На жаль, нас часто не чули. Ми на весь світ, на всю країну постійно повторювали: Росія, ворог близько, вони вже гібридно воюють, вони обкатують свої війська. Прийде день, вони підуть у повномасштабну атаку. Так і сталося. Тому в принципі в Азові вся наша філософія була скерована у підготовку людей до викликів до повномасштабної війни. Що саме ми й побачили 24 лютого. В принципі азовці всі були до цього готові. Коли цивільна людина потрапляє в полк і проходить базовий курс бойової підготовки, вже наприкінці курсу я їм кажу: хлопці, так, ви вже пройшли більшість випробувань, ви готові завтра захищати свою країну, можливо до останнього, можливо ціною свого здоров’я і життя, але перемога буде за нами, якщо ви погодитеся, ми будемо стояти з вами плечем до плеча, ви станете нашими побратимами на цьому шляху, на шляху українського воїна.

Поговорімо про Азов, бо за останні 9 років і за час перебування вас там та формування добровольчого батальйону Азов в полк пройшло багато часу і він став частиною Нацгвардії й, мабуть, перетворився на один з найбоєздатніших полків в Україні. Що завадило іншим добровольчим батальйонам пройти цей шлях?

Ми прийшли з чітким розумінням, як і більшість батальйонів, що ми маємо відвоювати свою незалежність. Вона, починаючи з відновлення у 1991 році, була під загрозою. От коли вже почалися повноцінні, терористичні навіть бойові дії, бо у визначенні "бойові дії" йдеться про дії організованих формувань, а проти нас діяли неорганізовані, а точніше організовані ворогом, терористичні формування. Вони не називали це вторгненням та не підтверджували свою агресію та діяли методами терору та залякування. Вони використовують пропаганду та своє ІПСО. Не скажу за більшість батальйонів, але деяким завадили суперечки в середині, які підігрівалися ззовні. Саме ці суперечки й роз’єднали багато ефективних підрозділів. У нас базувалася ідея братерства та "круглого столу" - більшість рішень приймалися після аналізу та спільного обговорення. Ця єдність Азову була нашим другим базисом.

 

Ми пройшли багато перепон з боку влади та власних важких моментів, бо процес вивчення війни є нелегким та потребує постійного вдосконалення і концентрації. Скажу, що понад 10 тисяч людей пройшли службу у нашому полку і напевно 90% з них зараз воює – десь в інших формуваннях, у складі Нацполіції, ГУР, ЗСУ. Вони отримали вишкіл та світосприйняття. Так, хлопці повернулися до цивільного життя, але знали, що знову воюватимуть. На жаль, ми були в оточені, тому більшість пішла до інших підрозділів. Знову ж таки, зараз йде війна і ми не можемо дозволити внутрішньому его та суперечкам роз’єднати нас - як у середині країні, так і в середині наших підрозділів. Тому у єдності українців можливо і є рецепт перемоги.

Давайте згадаємо про 24 лютого. Ви казали, що відчували, що ця широкомасштабна війна рано чи пізно почнеться. Як для вас почалося це вторгнення.

Я вже знаходився на бойовому чергуванні. У нас був план оборони Маріуполя, за яким у випадку збройної агресії ми мали діяти. Ще до звернення президента-агресора вже почалася артилерійська підготовка. Ми розуміли, що зараз почнеться та були готові. Ми відпочивали, бо розуміли, що це можуть бути наші останні години, секунди сну. І от після перших ракет ми розчинилися в місті, зайняли свої позиції та готувалися до оборони. Проблема була в тому, що нам не був наданий доступ до критичної інфраструктури міста, навіть до інженерних робіт, бо більшість полів належало фермерам.  

Зараз досить часто опоненти Зеленського дорікають тим, що російська армія практично без перешкод зайшла з Криму через Чонгар, який був розмінований. Чому так сталося. Чи була це якась помилка?

Мені до кінця не відомо, чому так сталося. Має бути проведений якісний розбір попередніх дій та розслідування. Бо якщо буде встановлено, що це саботаж, то мають бути покарані відповідні люди. Якщо буде встановлено, що це саботаж системи, то ми маємо міняти цю систему. Для гарнізону Маріуполя це був важкий удар в спину. Ми надіялися, що звідти удар буде через тижні. Або й зовсім не буде. На цьому й базувалися наші надії. Так, ми готувалися до повного кільця, але все ж таки. Коли ми отримали удар в спину, почалися дуже важкі та інтенсивні бойові дії.

Оборона Маріуполя та Азовсталі, російський полон

Як Маріуполь зустрів окупантів? Що було у Маріуполі в перші дні?

Маріуполь зустрів ворога вогнем української зброї. Як зустріли люди? Вони пішли мобілізовуватися, багато прийшло в ТрО, у підрозділи Нацгвардії. Їх от так з корабля на бал за день намагалися чомусь навчити.  Звісно, це героїчне божевілля та самогубство, бо ніхто не очікував повноти війни й ми ніколи не знали такої війни. Проте, Маріуполь почав об’єднуватися – люди віддавали свої авто, допомагали. Усі намагалися працювати як єдиний організм. Так, це були лебідь, щука і рак, але штаб оборони за задумом був створений для того, щоб цьому хаосу надати лад. Ми докладали усіх зусиль, щоб об’єднати усі підрозділи, злагодити їх і дати гідну відсіч. Це завдання було майже нереальним. По усім матрицям оцінювання, ми мали протриматися три тижні, ну місяць максимум.  У нас не було належної кількості важкої зброї та боєприпасів. Не було надійної підтримки ППО. Але майже кожна людина на своїх позиціях робила 1000%, зупиняючи ворога. У перші дні було пекло. Знаєте, зараз люди на сигнал повітряної тривоги майже ніяк не реагують, а для мене назавжди сирена нагадуватиме Маріуполь. В перші дні я чув ці сирени та одразу за цим падала касета Граду і накривала житлові будинки, вбивала наших громадян. Це були страшні події і я до повітряних тривог ставлюся дуже болісно.

Маріупольці, більшість з них, намагалися об’єднатися навколо нас та зробити якісь свої внески. Всі працювали на максимум. Я особисто працював з Нацполіцією і пам’ятаю тих хлопців та дівчат, які приїжджали з перших викликів та намагалися надавати допомогу пораненим цивільним. Я пам’ятаю їхні очі та тремтіння. Намагався їх підбадьорити та повідомляв про наші бойові успіхи, які на той час були в інших регіонах. Перші три дні ми отримували авіаудари та удари артилерії, противника ще не було. Ми боялися, що впаде Київ та не, дай Боже, буде підписаний якийсь мирний договір і нас просто віддадуть. Хоча часу перейматися цим не було. Треба було робити свою справу.

Майже три місяці ви утримували оборону та захищали місто. Потім були оточені на Азовсталі та про вас говорив весь світ. Військове керівництво наказало вам вийти з заводу і ви виконали наказ. Як на це рішення відреагували ті, хто був в Азовсталі?

Якщо згадати все швидко, то на Азовсталі в певному розумінні нам було дуже важко, бо було багато поранених, яких нічим було лікувати. З іншого боку, фронт вже скоротився і нас було більш-менш достатньо для ведення бойових чергувань, а противник вже не мав того маневру. Весь цей час усі воювали без сну за кожний будинок та клаптик землі, знищуючи ворожу техніку та окупантів. Ми всі усвідомлювали, що ми напевно додому не повернемося, але мусимо якнайдовше тримати свій напрямок, щоб дати час Україні відстояти свою незалежність. Щоб не впав Київ, Запоріжжя, Бахмут. Коли прийшов наказ, то першочергово керівництво намагалося зробити зелений коридор для поранених, але окупанти поставили ультиматум – або всі, або ніхто. З великим болем та розумінням, що нас можливо чекає страта, наказ ми виконали. Ми розуміли, що зворотна медаль цього – це наші побратими, які вже живцем гнили та що їм потрібна допомога.

Хтось із азовців розповідав в інтерв’ю Гордону, що коли вас привезли в Оленівку, то наказали азовцям вийти два кроки вперед. Вас там так ідентифікували?

Ця здача в полон проходила три дні і на різних етапах були відповідні фільтраційні дії. Мене ідентифікували по запису на моєму посвідченню.

Що відбувалося, коли вас полонили росіяни? Де ви особисто перебували – в Оленівці, Донецьку чи Москві? Я так розумію, було три групи ув’язнених.

Спочатку я був в Оленівці, як усі. До полону ніхто не готувався, в Україні таких методичок точно немає. Звісно, я знав Женевську конвенцію, вивчав її ще в університеті. Треба не казати нічого і все одночасно, стати нецікавим. Я робив все від мене залежне, щоб не підставити своїх людей. Вони намагаються вчепитися в якесь слово, щоб повісити на нас свої злочини. Це вони роблять і зараз. Потім я опинився в прокуратурі Донецька, вони підготували для нас спеціальну статтю – участь у терористичній організації "Азов". Хоча ми пояснювали, що є структурним підрозділом Нацгвардії України. Ми – суверена держава та гарант юридичного права. А вони – невизнана держава, по факту терористи. Звичайно, вони вважали по іншому, тому для своєї пропаганди намагалися показати нас не військовополоненими, а як обвинуваченими, тому й більшість азовців відправляли як звичайних злодіїв у Донецьке СІЗО, де поводилися з ними зовсім не по Женевській конвенції.

Як Росія готувала публічний суд та страту азовців

Перед 24 серпня 2022 року у пропагандистських ЗМІ писали про те, що у Маріуполі готується судилище над полоненими азовцями. Подейкували про публічну страту. За вами намагалися закріпити статус головних нацистів і фашистів в Україні. Цьому сприяла російська пропаганда, для якої Ви були - найстрашнішим і найлютішим ворогом.  Однак, вважається, що судилищу завадило дві події. Перше - вбивство у Росії доньки Дугіна - Дар’ї, яка закликала до показової страти захисників Маріуполя. І друге - ваша мама (відома в 90-их українська журналістка, а зараз письменниця), яка досить чітко розповіла в своїх інтерв’ю для західної та російськомовної аудиторії, що Путін насправді добре знає, що таке "Азов" - ніякі це не фашисти, а полк, який випередив реформи у війську і став взірцевим для української армії, який завжди був частиною сил оборони України, а не неформальним об’єднанням, як стверджувала роспропаганда. Що чи хто, по вашому, завадив окупантам влаштувати цей процес судилища та страти на День незалежності України?

Я не знаю, звичайно, повноти картини. Але я вдячний всім службам, всім організаціям, таким як Azovstal Family, нашій патронажній службі, всім людям - політикам, омбудсменам, військовим - які брали участь, щоб завадити цьому судилищу.

Так, я особисто ще бачив листи, які моя мама професійно сформувала і подала в міжнародні інстанції, в ООН, президенту США Джо Байдену. Так, це були дійсно професійні листи.

Тому я щиро вдячний всім людям, які не тільки молилися за нас. А ще й робили конкретні справи, щоб завадити цій кривавій машині зробити таке пропагандистське, феєричне шоу.
Але здаватися, закінчити це ми не можемо. Маємо працювати в цьому напрямку. Щоб завадити цим спробам в майбутньому. Бо багато ще наших хлопців та дівчат залишається там.

Як ви дізналися, що вас та ваших побратимів Путін вирішив обміняти на свого кума Медведчука?

Вже тут, на великій землі. Там не тільки Медведчук був, це була велика операція. І я дякую тим, хто працює у цьому напрямку, завдяки їм я маю можливість сидіти перед вами, а не бути страченим чи сидіти у застінках СІЗО.

А чи відомо вам, скільки ще азовців зараз знаходяться у полоні і де вони перебувають?

Близько 700 азовців та більше 1500 захисників Азовсталі знаходяться ще у полоні. Вони і в РФ, і на тимчасово окупованих територіях, і доля їхня важка. Це все, що я можу сказати. Всі, хто тут - мають працювати, аби витягнути їх звідти. Щоб їхні дії, якими вони керувалися на службі, не були марними. Ми мусимо витягнути кожного.

Як ви ставитися до нинішнього президента, хоча я розумію, що ви військовий. Чи мінялося ваше ставлення до Зеленського і як ви оцінюєте його роботу.

Відповім доволі сухо. Я за нього не голосував, це правда. Зараз він мій Головнокомандувач і я його поважаю.

Ви зараз плануєте повернутися до війська? Я знаю, що ви зараз проходите реабілітацію та адаптацію. Які ваші плани?

Я – офіцер, майор Національної гвардії України, і я повернуся на службу та буду, не відомо у якому форматі, робити все, щоб досвід Азовсталі був впроваджений і ми далі відвойовували нашу країну. Скоро закінчу реабілітацію, дякуючи нашим лікарям, патронатній службі Азову, я почуваюся краще набагато. Мушу повертатися і боротися далі.

Коли і чим закінчиться російсько-українська війна

Майже третину свого життя ви провели на війні. І напевно усі наші глядачі запитують одне й те ж, коли бачать військового – коли закінчиться війна і які можливі сценарії?

Коли кожен громадянин України почне робити надзусилля для нашої перемоги. Кожен на своєму місці. Воювати не обов’язково. Це виклик, тому треба мати терпіння. Зазвичай, ми швидко розчаровуємося, але зараз маємо набратися терпіння, об’єднатися та розуміти, що усім зараз важко – хлопцям на позиціях, у полоні, у штабах, на заводах, бізнесменам важко. Легкої перемоги, на жаль, ми не зможемо здобути. Коли? Я завжди казав, що цю війну не закінчимо, якщо не здобудемо перемогу. Лише якщо покажемо всю нашу силу, відвоюємо територію, тому зможемо поставити крапку. Росія має постати перед Міжнародним трибуналом. Якщо ми силою нашого духу не відвоюємо своє, то війна буде постійно.

Чи погоджуєтеся ви з тим, що ця війна – це фінальне змагання України з Росією і ми маємо поставити крапку у довгій історії боротьби за нашу свободу?

Коли повернувся з полону, то мене глибоко вразило те, що з’явився дух України, що ми об’єдналися та утворилася справді українська нація. На цих засадах ми маємо будувати громадське суспільство. Як казав Шевченко: "борітеся - поборете", тому перемога за нами й з цим завданням ми справимося.

Сергій Руденко