Мені соромно жити у своєму рідному місті

Коли почалася війна, мій рідний край став форпостом, останньою перешкодою на шляху орди, бо лінія фронту – дуже близько від нас. Моє місто стало шпиталем, Бандерштатом-на-Дніпрі, серцем опору, пробудилося, його справедливо називали Мінас-Тірітом, фортецею, яку не здолати Мордорським оркам.

Ми з подивом згадали, що кожен другий у нас має козацьке коріння, що будь-які імперії споконвічно були нашими ворогами і не даремно нас боялися. Бояться і нині.

Я чудово пам’ятаю і про голодомори, які викосили значну частину вільнолюбного українського народу; і про репресії, що знищили національну еліту; і про перевиховання молоді відповідно до імперської партійно-комсомольської ідеології; про утиски і приниження культури; про зараження людей вірусом меншовартості і спонукання до єдиної моделі виживання під час тривалої окупації – пристосування і зрадництво.

Все це тривало століттями. Змінювалися тільки імена генсеків і царів.

Я все це знаю, і розумію, як подібне впливає на національні коди. Але пам’ять крові сильніша, і коли почалася війна, приспане національне дало про себе знати.

Я була горда силою свого народу і свого краю, бо ми нарешті стали самі собою. Отримали право вирішувати свою долю і будувати майбутнє власними руками без будь-яких вказівок згори.

І люди з розвиненим інтелектом і національно свідомі це робили, змінювали країну, а не бідкалися, що щось «погано». І тому життя саме таких людей за 5 років, не зважаючи на всі економічні та інші нюанси, змінилося на краще.

Але тих, хто не хоче мати власне майбутнє; хто вірить, що за нього вже «все вирішили» інші; хто боїться відповідальності; не бажає працювати взагалі, а жадає тільки розваг; для кого легше дати хабар і виловити щось у «мутній воді», ніж працювати чесно, виявилося надто багато.

Вони різного віку і мають різні статки. Дехто з них народився вже за часів Незалежної України. Хто вони – не важливо.

Важливо інше – в моїй області безвідповідальних, готових віддати свою долю в чужі руки і молити про милостиню у чергового «хазяїна життя», – більше половини. Це щонайменше половина мешканців мого міста, біля чиєї брами стоїть ворог. Їм байдуже, що іде війна. Дехто навіть ворога не бачить. Роздумує і філософствує, але не діє, не застосовує свої знання проти ворога. Це слабкість.

А така слабкість в усі часи називалася зрадою.

Невже вони гадають, що від споконвічного ворога можна чекати милосердя? Що в їхньому житті нічого не зміниться? Що вони і надалі розмовлятимуть і житимуть вільно? Трошки зневажливої милостині, але аж ніяк не шляхетності духу. Завойовники її не мають.

Але багато думає, що конкретно в їхньому власному житті все залишиться, як було. Історія не вчить цих людей, бо вони її просто не знають. У повсякденному житті ж не знадобиться...

І тому, що буде, коли прийде ворог, якому зі сміхом відчинять браму, лячно уявити. Буде страшно для всіх без винятку. Але далеко не всі зрозуміють, що трапилося і звідки така кара, бо вони ж її не заслужили, вони ж хороші, вони ж платять податки! А більше державі-території і не треба.

І ніхто не стане на наш захист, бо ми зганьбили себе не тільки перед всією Україною, яка за 5 років вклала у наш розвиток найбільше коштів, і кожен українець захоплювався нашою силою духу і спротивом, ми зганьбили себе перед усім світом.

Ми не хотіли помічати, як розбудовується все навколо, наївно вважаючи, що блага «падають з неба», а зарплати і пенсії ростуть, як «морква навесні», – самі собою. І тому, якщо сонце світить сьогодні, то хіба є бодай одна причина, щоб воно не світило завтра? Про «чорні хмари» кажуть панікери, яким нічим зайнятися.

Ми невдячні і жадібні, хотіли більше і швидше. А ще не вірили власним вухам та очам, бо телевізор та інтернет «знають краще», а саме вони стали нашими найщирішими друзями, заступивши собою реальність.

Тому так нам і треба, бо розплата чекає на кожного зрадника. Ми на ці жахи заслужили.

Але поки все тихо, хочеться сміятися, і здається, що далі буде тільки краще. Кримчани теж так думали... Тому смійтеся! Скоро буде не до веселощів і розваг.

А поки мені соромно казати, що я з Дніпра. Хоча всі ці роки я своїм містом пишалася.

Втішає лише те, що навчитися думати за короткий термін можна. Варто тільки згадати кілька сторінок з власної історії, вимкнути телевізор, відмовитися від розваг.

І тоді майбутнє може не бути таким чорним, як бачиться зараз. Іноді хмари зносить сильним вітром.

Згадайте, що ви – цей вітер.