Блоги

10 Апреля 2019
Мені соромно жити у своєму рідному місті
Я дуже люблю своє місто і свою область. Багато знаю про рідний край – історію, культуру, природу... Так склалося, що я була у багатьох містах і містечках Дніпропетровщини, і тому ця любов не абстрактна.

Коли почалася війна, мій рідний край став форпостом, останньою перешкодою на шляху орди, бо лінія фронту – дуже близько від нас. Моє місто стало шпиталем, Бандерштатом-на-Дніпрі, серцем опору, пробудилося, його справедливо називали Мінас-Тірітом, фортецею, яку не здолати Мордорським оркам.

Ми з подивом згадали, що кожен другий у нас має козацьке коріння, що будь-які імперії споконвічно були нашими ворогами і не даремно нас боялися. Бояться і нині.

Я чудово пам’ятаю і про голодомори, які викосили значну частину вільнолюбного українського народу; і про репресії, що знищили національну еліту; і про перевиховання молоді відповідно до імперської партійно-комсомольської ідеології; про утиски і приниження культури; про зараження людей вірусом меншовартості і спонукання до єдиної моделі виживання під час тривалої окупації – пристосування і зрадництво.

Все це тривало століттями. Змінювалися тільки імена генсеків і царів.

Я все це знаю, і розумію, як подібне впливає на національні коди. Але пам’ять крові сильніша, і коли почалася війна, приспане національне дало про себе знати.

Я була горда силою свого народу і свого краю, бо ми нарешті стали самі собою. Отримали право вирішувати свою долю і будувати майбутнє власними руками без будь-яких вказівок згори.

І люди з розвиненим інтелектом і національно свідомі це робили, змінювали країну, а не бідкалися, що щось «погано». І тому життя саме таких людей за 5 років, не зважаючи на всі економічні та інші нюанси, змінилося на краще.

Але тих, хто не хоче мати власне майбутнє; хто вірить, що за нього вже «все вирішили» інші; хто боїться відповідальності; не бажає працювати взагалі, а жадає тільки розваг; для кого легше дати хабар і виловити щось у «мутній воді», ніж працювати чесно, виявилося надто багато.

Вони різного віку і мають різні статки. Дехто з них народився вже за часів Незалежної України. Хто вони – не важливо.

Важливо інше – в моїй області безвідповідальних, готових віддати свою долю в чужі руки і молити про милостиню у чергового «хазяїна життя», – більше половини. Це щонайменше половина мешканців мого міста, біля чиєї брами стоїть ворог. Їм байдуже, що іде війна. Дехто навіть ворога не бачить. Роздумує і філософствує, але не діє, не застосовує свої знання проти ворога. Це слабкість.

А така слабкість в усі часи називалася зрадою.

Невже вони гадають, що від споконвічного ворога можна чекати милосердя? Що в їхньому житті нічого не зміниться? Що вони і надалі розмовлятимуть і житимуть вільно? Трошки зневажливої милостині, але аж ніяк не шляхетності духу. Завойовники її не мають.

Але багато думає, що конкретно в їхньому власному житті все залишиться, як було. Історія не вчить цих людей, бо вони її просто не знають. У повсякденному житті ж не знадобиться...

І тому, що буде, коли прийде ворог, якому зі сміхом відчинять браму, лячно уявити. Буде страшно для всіх без винятку. Але далеко не всі зрозуміють, що трапилося і звідки така кара, бо вони ж її не заслужили, вони ж хороші, вони ж платять податки! А більше державі-території і не треба.

І ніхто не стане на наш захист, бо ми зганьбили себе не тільки перед всією Україною, яка за 5 років вклала у наш розвиток найбільше коштів, і кожен українець захоплювався нашою силою духу і спротивом, ми зганьбили себе перед усім світом.

Ми не хотіли помічати, як розбудовується все навколо, наївно вважаючи, що блага «падають з неба», а зарплати і пенсії ростуть, як «морква навесні», – самі собою. І тому, якщо сонце світить сьогодні, то хіба є бодай одна причина, щоб воно не світило завтра? Про «чорні хмари» кажуть панікери, яким нічим зайнятися.

Ми невдячні і жадібні, хотіли більше і швидше. А ще не вірили власним вухам та очам, бо телевізор та інтернет «знають краще», а саме вони стали нашими найщирішими друзями, заступивши собою реальність.

Тому так нам і треба, бо розплата чекає на кожного зрадника. Ми на ці жахи заслужили.

Але поки все тихо, хочеться сміятися, і здається, що далі буде тільки краще. Кримчани теж так думали... Тому смійтеся! Скоро буде не до веселощів і розваг.

А поки мені соромно казати, що я з Дніпра. Хоча всі ці роки я своїм містом пишалася.

Втішає лише те, що навчитися думати за короткий термін можна. Варто тільки згадати кілька сторінок з власної історії, вимкнути телевізор, відмовитися від розваг.

І тоді майбутнє може не бути таким чорним, як бачиться зараз. Іноді хмари зносить сильним вітром.

Згадайте, що ви – цей вітер.

Новые досье

Заблоцкий Марьян Богданович. ДОСЬЕ

Пасенюк Макар Юрьевич. ДОСЬЕ

Пятерка Тимошенко. Лидеры избирательного списка ВО "Батькивщина"

Десятка Ляшко. Избирательный список Радикальной партии

Десятка Порошенко. Лидеры партийного списка "Европейская солидарность"

Сотня Зеленского. Полный партийный список "Слуги народа"

Нестор Виталий Романович. 10 фактов из жизни

Баканов Иван. ДОСЬЕ

Кто есть кто в команде Святослава Вакарчука

Юлия Чернинька: Любовь читателя - лучший знак качества для писателя

Реклама

Партнеры