Анексія Криму. Державна зрада Януковича

21 квітня 2010-го, через два місяці після вступу на президентську посаду, Янукович зрадив Україну. У Харкові він підписав так звані харківські угоди, які передбачали пролонгацію перебування Чорноморського флоту Росії в Криму до 2042-го з автоматичним продовженням ще на 5 років. Все це - в обмін на здешевлення для України російського газу.

Ратифікація Харківських угод у Верховній Раді завершилася бійкою між депутатами провладної Партії регіонів та націонал-демократичних сил. 27 квітня останні билися за своє буквально до крОві, бо вважали: угоди призведуть до втрати контролю України над кримським півостровом. Однак соратники Януковича, комуністи і представники ще трьох фракцій демонстративно ігнорували ці застереження. Голову Верховної Ради Володимира Литвина не зупинили ані яйця, які летіли в нього, ані димові шашки, кинуті в сесійному залі. З бійкою, розбитими головами й носами, розірваними сорочками й піджаками Рада вичавила із себе 236 голосів за ратифікацію Харківських угод.

Екс-голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко вважає, що саме з  харківських угод і розпочалася анексія Криму: «Анексія Криму, а по суті окупація Криму почалася з того, що Янукович ратифікував Харківські угоди й дозволив заведення спецслужб Росії, які я ще 2009 року вигнав звідти, а головне – 24 тисячі російських військових у рамках продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Криму. Тобто військовий флот, додаткові десятки тисяч російських військовослужбовців, російські спецслужби. А ще ускладнювали й досі ускладнюють картину Партія регіонів і комуністи в парламенті та уряді Криму.  А головне – колаборанти, які ще до окупації не просто сприяли, а здійснили все можливе для того, щоб ця окупація відбулася. Вони були і є  о цього часу головними винуватцями того, що відбулося. Вони здали Крим і продовжують як колаборанти працювати в окупаційній владі і на окупаційну владу».  



Через три місяці після підписання Харківських угод Янукович пишно відзначав своє 60-річчя. 9 липня 2010-го спершу під Києвом у заміській резиденції за участю російських зірок, а потім і в Криму – у вузькому колі соратників та лідерів пострадянських країн. Президент України насолоджувався всевладдям.

На сумнозвісній кримській дачі № 11 «Заря» у Форосі, де 1991-го під час серпневого путчу КГБ ізолювало Горбачова, Янукович накрив столи на понад 200 осіб. Вервечки гостей із подарунками, квітами, поклонами тягнулися до колишньої горбачовської дачі. Все було дорого, коштовно – як це могла зробити лише команда нового президента України, яка вижила в Донецьку в лихих 90-их. Про коріння ювіляра нагадував подарований йому так званий родинний герб. Донецькі прагнули визнання й доказів своєї «фамільності». На фамільному гербі Януковича було багато золота, тигри, пальмові гілочки й кентавр зі знаком… «Мерседеса» в руках. Все по-пацанськи. Так, як і любив ювіляр.

Янукович із дитячою безпосередністю тішився, що на його день народження зібралися не лише його «пацани», а й президенти Дмитро Медведєв, Олександр Лукашенко, Нурсултан Назарбаєв, Ільхам Алієв та Серж Саргсян. Офіційно – на неформальний саміт СНД. Неофіційно – аби привітати іменинника. Пізніше до VIP-компанії долучилися тодішній прем’єр-міністр Росії Володимир Путін, мер Москви Юрій Лужков і патріарх РПЦ Кіріл.

Московські гості не приховували своєї радості. Вони багато жартували, обіймали ювіляра й поводилися в Лівадійському палаці і Форосі як справжні господарі. Та й не дивно, бо саме в той час, коли Янукович із помпою святкував свій ювілей, Чорноморський флот Росії нарощував свою присутність на кримському півострові. Кремль вважав, що після харківських угод Крим був у них уже в кишені. А відтак – чому ж не порадіти разом із Януковичем?

Ювілей президента України паралізував життя південного берега Криму. Я був свідком того транспортного апокаліпсису. Кавалькади люксових авто на дорогах, корки на головній автостраді Сімферополь-Ялта, безкінечний звук гелікоптерів у повітрі, катери прикордонників, які прикривали дачу у Форосі з моря.

Перед VIPами, окрім російських зірок, виступав і Квартал-95. Пізно ввечері біля готелю «Ялта» я зіткнувся з утомленими й роздратованими коміками. Певен, Зеленський і дотепер пам’ятає той день, коли розважав на ювілеї Януковича, Путіна й Лукашенка – тих, хто в лютому 2022-го пішов великою війною проти України.

У листопаді 2011-го я востаннє був у Криму. У той час Севастополь був обвішаний андріївськими прапорами. По вулицях бродили нетверезі російські морячки. На Будинку офіцерів висіло привітання севастопольців із днем народного єднання з написом: «Расія, родіна моя». Містяни, зачувши мою українську, ліниво відповідали: «А, ета у вас там, на Украінє». На пірсі сиділи рибалки в синіх куртках із символікою Партії регіонів.

У бухтах стояли військові кораблі. Екскурсовод (також не зовсім тверезий) промовив:

– Я вам покажу всю гордость нашего флота, – і скерував катерок у бухти праворуч, де стояли російські кораблі.

– Які ж це наші, – відповів я йому, – наші ж із синьо-жовтими прапорами.

–А-а-а-а-а-а-а. Украінскіє стаят там, – махнув він кудись далеко ліворуч.

Через два роки, у 2013-му, коли в Україні зібрався Євромайдан, невеликі групи у кримських містах почали гуртуватися на підтримку Януковича. Що й не дивно. На той час практично вся влада в Криму належала Партії регіонів та проросійським силам. Керівництво кримської автономії – і прем’єр-міністр, і спікер парламенту – хоча й засуджувало дії протестувальників у Києві, але лишалися на позиціях автономії Криму в рамках української держави. Хоча у грудні 2013-го один із лідерів партії «Свобода», народний депутат України Юрій Сиротюк публічно попереджав: на півострові готують референдум щодо проголошення незалежності, а Чорноморський флот Росії проводить військові навчання, ціль яких – анексія Криму. 

На цьому тлі останній міністр оборони за часів Януковича – Павло Лебедєв продовжував план скорочення ЗСУ до 100 тисяч, із яких 75 тисяч це – військовослужбовці. Президент скасував призов до армії, аргументуючи це рішення необхідністю переходу на контрактну форму комплектування ЗСУ. Росія ж продовжувала нарощувати свої сили. У Криму військовослужбовці Чорноморського флоту Росії отримували в 3-4 рази більше, аніж їхні українські колеги. Це, звісно ж, впливало на моральний дух тих, хто служив Україні.

Путін публічно декларував невтручання Росії у внутрішні справи України, зокрема й на кримському півострові. 19 грудня 2013 року, відповідаючи на прес-конференції на запитання журналіста про можливість введення російських військ в Україну для захисту «співвітчизників» (за прикладом Південної Осетії та Абхазії), президент Росії відкинув можливість воєнних дій і назвав перебування Чорноморського флоту в Криму серйозним фактором, що стабілізує ситуацію на півострові. Хоча, треба сказати, що ця ситуація й так була під контролем Кремля.

За два місяці ситуація змінилася. У ніч на 22 лютого 2014-го Янукович утік із Києва. Його чекали в Харкові, де мав відбутися інспірований Москвою з’їзд депутатів південно-східних областей та Криму. Там планувалося проголосити перенесення столиці з Києва до Харкова й відновлення влади Януковича. Однак той на зібранні не з’явився. Він зателефонував у Кремль і попросив про зустріч у Ростові-на-Дону. Саме в той момент Путін і зрозумів: Янукович – боягуз і людина, на яку не можна покладатися. Його було вирішено доправити до Росії. Сам Путін, за його власним зізнанням, у колі чотирьох своїх найближчих соратників оголосив про намір забрати в України кримський півострів.

Уранці 27 лютого 2014-го актор і режисер Ахтем Сеітаблаєв, став свідком того, як «зелені чоловічки» (люди без знаків розпізнавання) брали під контроль центр Сімферополя. Він розповідав мені, як визирнув зі своєї квартири, вікна якої виходили на урядовий будинок. На вулиці було порожньо.

Уже скоро на всіх урядових будівлях у Криму з’явилися російські прапори. До будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим так звана «самооборона Криму» зігнала частину депутатів і змусила їх проголосувати за проведення референдуму щодо приєднання Криму до Росії. Кримські татари намагалися протистояти росіянам, але сили були нерівні. Упродовж наступних двох тижнів «зелені чоловічки» зайняли весь Крим. За підтримки так званої «самооборони Криму» вони оточили військові частини Збройних сил України і захопили стратегічні об’єкти. При цьому Росія відкидала свою причетність до того, що відбувалося на півострові.

Через кілька днів від початку російської спецоперації у Криму, Путін уперше публічно відповів на запитання, чи це не російські війська блокують українські військові частини. Відповідь була короткою: «Це були місцеві самооборонівці». На уточнення про те, що форма, у якій «самооборона» діє, дуже схожа на російську, господар Кремля розвів руками: «А ви подивіться на пострадянський простір. Там повно форми, яка схожа на форму... Ідіть у магазин у нас – і ви купите там будь-яку форму». Пізніше Путін визнав, що це російські військові за допомогою місцевих колаборантів узяли під контроль Крим.

Наливайченко каже, що багато на півострові багато з тих, хто мав стояти на сторожі закону України та правопорядку, у лютому 2014-го перейшов на бік Росії: «У складі сил оборони та безпеки і в прокуратурі Криму дуже багато людей перейшли на бік ворога й теж по суті стали колаборантами. Якщо говорити про СБУ, то в Севастополі головним зрадником був сам керівник севастопольського управління СБУ. Проти нього теж є кримінальне провадження, він зараз переховується в Москві, навіть квартиру там отримав за сприяння окупації. У Сімферопольському управлінні також керівництво зрадило й перейшло служити в ФСБ Росії. Водночас понад 30 відсотків офіцерів виконали мій наказ не підкорятися окупаційній владі й вийшли на неокуповану територію. Але в цілому ситуація в лютому та березні 2014 року була просто жахливою».

Михайло Коваль, який у 2014-му був виконувачем обов’язків міністра оборони України, каже, що на момент анексії у Криму перебувало 20 тисяч українських військових. Із них лише 6 тисяч залишилися вірними Україні. Серед зрадників опинилися контр-адмірал,  колишній командувач Військово-морськими силами України Денис Березовський та командири всіх ударних кораблів українського флоту: корветів «Тернопіль» (капітан третього рангу Максим Ємельяненко), «Придніпров'я» (капітан третього рангу Олександр Журкін), «Вінниця» (капітан третього рангу Сергій Заугольников), «Луцьк» (капітан третього рангу Сергій Макєєв), ракетного катера «Прилуки» (капітан третього рангу Дмитро Сухар) та інші.

16 березня 2014-го Путін провів у Криму так званий референдум про приєднання півострова до Росії.

Через два дні, 18 березня, звертаючись до обох палат Федеральних зборів РФ, Путін урочисто виголошував свою Кримську промову. У Георгіївському залі Кремля не було де яблуку впасти. Аудиторія зустріла президента Росії довготривалими оваціями й вигуками: «Росія! Росія! Росія!» Той почувався переможцем, промовляючи під гучні овації слова про «роз’єднаний народ», «історичну справедливість» та вітаючи повернення Криму до Росії. 

Ці тези Путіна Андрій Піонтковський вважає римейком судетської промови Гітлера 1938 року. За його словами, Путін пояснював анексію Криму тим, що він хоче поєднати «роз’єднаний народ»: «Це слова Гітлера. Це основний термін зовнішньополітичної Німеччини 30-х років. Це гітлерівське формулювання вперше промовили в Москві. «Ми – розділений народ» – це було головне положення промови Путіна. Далі він обґрунтував, що росіяни мають не тільки право, а й святий обов’язок захищати своїх співвітчизників по всьому світу. При цьому поняття «наші співвітчизники» стрімко розширювалося. Спочатку це були колишні громадяни СРСР, а в подальших коментарях та публікаціях це були вже колишні жителі Російської імперії та їхні нащадки. Тобто цей закид на розділений народ уже поширювався набагато далі за кордони колишнього СРСР, відповідаючи набагато глибшим планам, які йому навіяла ця група Ковальчука.

І це був не єдиний гітлерівський термін у цій промові. Там уперше до таких людей, як, наприклад, я, було застосовано поняття націонал-зрадники. Ви ж чудово знаєте історію Радянського Союзу. Там нас називали ворогами народу. Так от «вороги народу» – це комуністичний термін, а «націонал-зрадники» – це вже суто фашистський. І не я один зауважив цю схожість з фашизмом. Навіть Андранік Мігранян, відчуваючи певну незручність, намагався трохи недолуго якось захистити Путіна. Він увів таку концепцію: а знаєте, було два Гітлери – хороший, який об’єднував свій розділений Версальською угодою народ, а потім уже поганий. Ну, поганий за Міграняном, мабуть, з 22 червня 1941 року. І російська ліберальна еліта ладна була прийняти цю концепцію щодо хорошого Гітлера, цей фашизм».

Путін певен: анексією Криму він забезпечив собі місце в пантеоні творців російської імперії. Думаю, найменше господар Кремля хотів би, аби його ставили поруч із Гітлером. Однак останнє від Путіна вже не залежить. Він зробив свій вибір. Як і Гітлер у 1939-му.  

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: