Політтехнологи Путіна на службі в Україні

3 квітня 2022 року, одразу ж після відходу російських військ від Києва, російське державне інформаційне агентство РІА-Новості опублікувало текст під назвою «Що Росія повинна зробити з Україною». Його автор – кремлівський політтехнолог і методолог Тімофєй Сергєйцев. У цьому матеріалі, який більшість оглядачів сприйняли як програмний для режиму Путіна, обстоювалася ідея знищення України як держави та проведення репресій і етнічних чисток. 

Стаття Сергєйцева з’явилася того самого дня, коли світ із жахом дізнавався про масові вбивства, катування, зґвалтування, які в Бучі, Ірпені, Гостомелі чинили російські окупанти. Цей текст людини, близької до Кремля, продемонстрував: усе, що відбулося в передмісті Києва, – не випадковість і не ексцес виконавців. Це – державна політика нинішньої російської влади. У розумінні Сергєйцева проголошена Путіним денацифікація України означає одне: України як держави не повинно існувати. Політтехнолог переконаний, що Україна має бути роздроблена на окремі «народні республіки», підконтрольні Росії. Той, хто виступатиме проти цього, твердить він, має бути знищений.  

Стаття Сергєйцева не лише підвела ідеологічну базу під широкомасштабне вторгнення Путіна на територію сусідньої держави, а й показала кінцеву мету Росії – стерти Україну з лиця Землі.

Експорт страху й дезінформації, які генерують ідеологи війни Путіна, був і лишається улюбленим заняттям Росії.

З кінця 90-их цей самий Сергєйцев працював на кількох парламентських і президентських виборах в Україні. Він – політтехнолог і один із учнів відомого російського методолога та філософа Георгія Щедровицького. Той був переконаний: лише колективна гра тих, хто вміє думати й вирішувати завдання – від артикуляції до реалізації, може дати позитивний результат.

Учні Щедровицького наприкінці 90-их користувалися особливою популярністю серед українських політиків. Чому? Я маю лише одне логічне пояснення: більшість тогочасної політичної еліти потерпали від комплексу меншовартості. Від слова «Москва» в них відвалювалася щелепа, і коли перед ними стояла дилема –  наймати на роботу українських чи російських політтехнологів, вибір падав на останніх.

2002 року в компанії «Команда озимого покоління» працювали Петро Щедровицький та Юхим Островський. Зараз, до слова, Островський – головний політтехнолог Путіна, а Щедровицький в опозиції.

На кампанії Януковича 2004-го працювали Гліб Павловський, Марат Гельман, Сергій Марков, В‘ячеслав Ніконов. У 2003-му  над одним із проєктів під егідою Партії регіонів в Україні працював Віктор Шендерович.

У кампанії Ющенка у 2004-му брали участь Олексій Ситніков, Станіслав Бєлковський, Дем‘ян Кудрявцев. Потім Ситніков працював із Юлією Тимошенко.

У кількох регіональних компаніях (Харків, Донецьк) працював Ілля Гамбашидзе (зараз – головний промоутер російських проєктів у Латинській Америці).

З Сергієм Льовочкіним довгий час працював Ігор Шувалов. 

Володимир Сівкович привіз в Україну під вибори 2006-го Миколу Гастелло та Миколу Дороніна. Пізніше, у 2010 році, їх контрактував Тігіпко. А ще пізніше – Наталія Королевська для свого проєкту «Україна – вперед!».

Однак повторюся: чи не найдовше в Україні працював Тімофєй Сергєйцев. 1998 року він прийшов до передвиборчого штабу зятя президента Кучми – Віктора Пінчука. Той балотувався до Верховної Ради в одномандатному окрузі N 26 на Дніпропетровщині. І, як щиро вважав Пінчук, саме москвичі допомогли йому здобути депутатський мандат. А тому вже 1999-го, коли відбувалися президентські вибори, на яких балотувався Кучма, Пінчук запросив московського політтехнолога в один зі штабів тестя. У той час в Україні свої позиції посилювали комуністи на чолі з Петром Симоненком. Був ризик «червоного реваншу». Сергєйцев разом зі своїми напарниками – Дмитром Куліковим  та Іскандером Валітовим грали роль виборчих торпед, які мали завадити лідеру комуністів переграти тодішнього президента. Дует політтехнологів Сєргєйцева і Кулікова, який у кулуарах називали жартома «Тіма і Діма», вигадав для Кучми проєкт «Вуличне телебачення». Ідея була доволі проста: створити телевізійний формат, який би наблизив пересічних людей до спілкування з главою держави.

Не можу сказати, що лише завдяки Сергєйцеву, Кулікову й Валітову Кучма виграв вибори 99-го. Але головне – роботою дуету лишився задоволений Віктор Пінчук. Він призначив Сергєйцева й Кулікова членами ради директорів своєї компанії «Інтерпайп».

За рік – у вересні 2000-го вони вже сиділи у шкіряних кріслах на щойно купленому президентським зятем телеканалі ICTV. Саме Сергєйцеву було доручено реорганізувати цей проєкт. Реорганізація розпочалася із запрошення на роботу до Києва нинішнього затятого рашиста Дмітрія Кисєльова (KISILEV), який очолив на телеканалі службу інформації. Присутність російських політтехнологів і журналістів, на диво, не лякала Пінчука. Ба більше – він цим пишався. Мовляв, дивіться, можу собі дозволити москвичів. Вони в той час не лише лупили захмарні гонорари з українських олігархів, а й по повній керували інформаційним простором незалежної України. 

Через чотири роки, обтесавшись серед української політичної еліти, Сергєйцев разом із незмінними партнерами Куліковим і Валітовим потрапив до виборчого штабу кандидата в президенти Януковича. Там нинішній головний ідеолог війни Путіна почав ділити Україну. За участю Сергєйцева було створено карту української держави, поділену на три сорти: 1-ий сорт – Західна Україна, 2-ий – Центр і 3-ий сорт – Схід та Південь. (TRY_SORTY) Мовляв, саме так ставиться до виборців Ющенко – головний конкурент Януковича. Це був типовий чорний піар. Він мав на меті посварити між собою українців, розділивши їх на сорти. Тоді ж московські політтехнологи почали прокачувати тему, що опозиція на чолі з Ющенком працює на НАТО і США. На диво, технології, які завів у виборчу кампанію Сергєйцев, працювали. І, якщо б не сотні тисяч людей, які вийшли в центр Києва на знак протесту проти фальсифікації виборів на користь Януковича, учень Щедровицького міг би поставити переможну галочку у своїй біографії. 

Восени 2004-го я потрапив на прес-конференцію Сергєйцева й Кулікова. Її проводили в самому серці Києва – в інформаційному агентстві УНІАН. Там «Тіма і Діма» багато розводилися про необхідність приїзду на президентські вибори спостерігачів із країн СНД. Навіть тоді прагнення політтехнологів Януковича за допомогою ручних спостерігачів зафіксувати перемогу свого кандидата викликало обурення журналістів. Пам’ятаю, як Сергєйцев вдивлявся в наші іронічні обличчя: «Чо нєпонятного я сказал? Наблюдатєлі із есенге! Так і будєт!». 

Помаранчева революція 2004-го завадила Януковичу стати президентом. Однак вона не поставила крапку в роботі Сергєйцева в Україні. На президентських виборах 2010-го він вів виборчу кампанію лідера «Фронту змін» Арсенія Яценюка (ARSENII). Той за часів президентства Ющенка встиг побувати міністром економіки, міністром закордонних справ, заступником голови Секретаріату президента й головою Верховної Ради України. Здавалося б, чому тоді «помаранчевий» Яценюк взяв у свою команду політтехнолога, який працював на Януковича й ділив Україну на три сорти? Мені про це достеменно невідомо. Але припускаю, що Сергєйцева Яценюку міг порекомендувати той самий Пінчук або тодішній медіаконсультант Яценюка – Володимир Грановський, який також входив до клубу шанувальників школи Щедровицького.

Реклама Яценюка в кольорах хакі, де акцент робився на мужності головного героя, приніс кандидату в президенти лише четверте місце в перегонах 2010-го. Біг-борди з написом «Врятувати країну. Арсеній» не мали успіху. Ба більше – вони породили масу пародій, перетворивши Яценюка на героя мемів. Один із яких – «Врятувати Чебурашку. Геннадій».

Зробивши свою справу, Сергєйцев отримав від Яценюка гонорар і назавжди згорнув свою діяльність в Україні. Востаннє він був у Києві 2012-го у статусі кінопродюсера, який презентував фільм «Матч». Це – відверто українофобська стрічка про так званий матч смерті в Києві 1942 року. У прокаті «Матч» провалився. Зрештою, як і все те, чим в Україні займався Сергєйцев.

2020-го із Дмитром Куликовим і Петром Мостовим Тимофій Сергєйцев написав книжку «Ідеологія російської державності». Передмову до неї написав Дмитро Кісельов. У книжці автори запропонували концепцію чотирьох фаз російської державності, яка давала поштовх Росії. Відповідно до концепції, перша фаза була при Івані ІІІ, друга – при Петрі І, третя – при Леніні і Сталіні, четверта – при Путіні.

Куліков, вірний друг і соратник Сергєйцева, так пояснював їхню концепцію російської державності вже при Путіні: 

«Ми бачимо Росію як «народну імперію», де государ обирається народом, і нам здається, що це справжня форма існування нашої держави, влади та російської цивілізації. Ця форма створила нашу державу за царювання Івана III і незмінно відтворювалася з варіаціями та спотвореннями у всі епохи, включаючи радянську та нинішню. Самі Ради були формою справжнього народоправства, інша річ, що їхню номінальну владу підім'яла під себе Компартія».

Путін, маючи на короткому повідку таких методологів і політтехнологів, як Сергєйцев та Куліков, може тепер обґрунтувати все. Війну. Руйнування України. Вбивство сотень тисяч людей. Ґвалтування й катування. Та врешті-решт – і знищення планети Земля. Бо все загорнуте в історичну упаковку, на якій великими літерами написано: «ПУТІН. РОСІЙСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ».

Світ ілюзій, продавцями якого були Сергєйцев і Куліков в Україні, люди не сприймали. Більшість проєктів московських політтехнологів в українській державі провалилися. Через одну просту причину – росіянам ніколи не зрозуміти українців. Московити мислять категоріями государя й держави, де народ – лише інструмент для всеохоплюючого владарювання. Для українців важливою була й лишається свобода. А відтак, вважає Сергєйцев, якщо українці не хочуть жити у світі, вигаданому російськими методологами і політтехнологами, вони заслуговують лише на одне – на знищення.

А на що ж заслуговує Сергєйцев? Думаю, на міжнародний трибунал. Як і головний ідеолог партії Гітлера – Альфред Розенберг, якого в Нюрнберзі було засуджено до смертної кари. 

У 2022-му Сергєйцев як російський пропагандист і людина, яка обстоює деукраїнізацію України, внесений до санкційного списку Європейського союзу, Канади, Великої Британії, Швейцарії. Цього, погодьтеся, замало для того, хто публічно закликав Путіна зруйнувати українську державу і знищити українців. Зокрема й тих, які так щедро колись платили за його роботу в Україні.