З історії української корупції

Горлаті горлопанять, але ніхто не поспішає ставати за плуга, щоб вивернути на світло коріння корупції
Наштовхнуло мене на ці роздуми недавнє повідомлення про нагородження українськими орденами зарубіжних авторів чергового дослідження більшовицького Голодомору – фільму «Ціна правди». Можливо, й правильно вчинив президент Володимир Зеленський, оскільки кожна праця, виконана фахово й значимо, заслуговує на відзнаку.

Водночас виникає й занепокоєння: наскільки ця грандіозно піарена впродовж тривалого часу телестрічка затінила відвертість президента США Трампа про те, що гроші, виділені Україні, розкрадав її революційний уряд? Що «такого страхіття не було за всю історію не тільки України, а і Європи»: п’ять кланів обібрали до нитки 42 мільйони українців, давши їм по банану, а собі забрали всі гроші.

Це прозвучало в інтерв’ю телеканалу FOX NEWS, поширене BBC. Наголосив заокеанський партнер і на такому: «Є люди, які готові пролити кров за ці клани. Це називається тероризмом і роботою на мафію, а не патріотизмом».

Подібні оцінки подій в Україні з’являються від інших політиків, державників та експертів у зарубіжних ЗМІ. А вітчизняна придворна рать несамовито веде боротьбу з Голодомором 30-х років минулого століття, добивається по всьому світу визнання його геноцидом. Які перемоги від цієї язиколяпної боротьби одержав український народ? Які висновки зроблені, щоб до геноциду не доходило?

На цій трагічній події півстоліття триває цинічна спекуляція відредагованими фактами. Скільки керманичів, їхніх політичних лакеїв, хамелеонних істориків, іншої експертної прислуги добились для себе «надутого» всеукраїнського визнання на розкручуванні теми Голодомору? Скільки кандидатських і докторських дисертацій написано на дослідженнях того, що вже давно відоме? Скільки народних грошей потрачено на семінари, круглі столи, урочистості (!) та інші заходи, аж до дорогих бенкетів з ушанування жертв Голодомору? Але я не чув, щоб хтось докопався до коріння всебічних праведних причин цієї трагедії. Навпаки, кожна владна команда намагається подавати правду, виходячи із своєї «революційної» доцільності, не відмовляючись від замилювання очей і пудрення мізків свого народу. Тож коріння виникнення Голодомору та іншої більшовицької ідіотії буйно розростається в різних аспектах життя сьогоднішньої України. Бо протягом усіх років незалежності нічого конкретного не зроблено для викорінення з життя суспільства зародженого ще при більшовиках зрощення партійно-радянської і чекістської еліт для одержання можливостей використовувати службове становище задля власного збагачення.

Це яскраво проявлялося і в роки Голодомору. В ідіотичному зрощенні фігурує верхня і низова наволоч різних націй і владних посад – партійна і безпартійна. І супротив виконанню злочинної хлібозаготівлі чинили теж представники різних верств населення, в тому числі керівники сільрад і колгоспів, місцеві депутати, комуністи і комсомольці – архівні документи свідчать. Одначе, про таке не модно зараз писати, за такі дослідження орденів не дадуть. Хоч архівні документи підтверджують чи не найголовніше в українській історії: навіть більшовицький терор не в силах був зламати остаточно в українців почуття гідності і свободи. З цим почуттям сотні тисяч їх пішло на каторгу і смерть. Об’єднати ж їх для захисту від сталінського режиму не було кому: гетьмани й отамани «нагетьманили» собі на революції і громадянській війні чималі статки і по закордонах порозбігалися – тепер їх славимо.

Після двох останніх революцій гідності історія з «патріотичними» лідерами повторюється. Протягом п’яти років життя українського суспільства «по-новому», «по-європейськи», лідери Майдану так воювали за щастя народу, що тепер можуть розкішно раювати у найдорожчих містах Європи і Америки. А тим, хто в 2014-му привів їх до владного золотого корита, – фільми про більшовицький голодомор і розстріляний майдан.

З лідерів Майдану лише Яценюк заявив, що заради перемоги Революції гідності готовий і на кулю в лоб. Але в перші бойові шеренги так і не став. На смерть пішли інші. До відкритої сцени Майдану взагалі не долетіла жодна куля – ніби ворожбитом були огорнуті її оратори. Тепер вони, буває, «героїчно» цитують історичного героя Симона Петлюру: «Воювати треба до останнього патрона, а не домовлятися».

Сам же Петлюра (Головний отаман військ УНР, Голова Директорії УНР) пересварився був після жовтневого перевороту з іншими отаманами і гетьманами, не домовився про підтримку в боротьбі за вільну Україну й з німцями та поляками, тому довелося йому «воювати до останнього патрона» в еміграції, під парасолькою європейських країн, де і був убитий в 1926 році в Парижі від «кулі помсти». Сучасним послідовникам Петлюри такий фінал не загрожує. На відміну від бойового отамана, вони воюють з ворогами України лише добре підвішеними язиками. Дехто вже й із-за кордону.
За злочини перед українським народом «дістають» їх здебільшого зарубіжні партнери. На рідній же землі ці творці оновленого зрощення владної, партійної і силової еліт задля власного збагачення майстерно ухиляються і від судових вироків, і від народного гніву. Бо на них працює велика армія вірнопідданих лакеїв і студійних горлатих борців з корупцією. Результати їхньої боротьби президент США Трамп назвав небувалою аферою, яка «колись увійде в підручники психіатрії і соціології».

Історична довідка
«Руйнівний вплив хабарництва та зловживання владою на політику, економіку і духовне життя досліджували ще древньогрецький засновник філософської школи Платон і його учень,творець класичної логіки Аристотель. У царській Росії найбільш поширеним злочином було теж хабарництво. Першим увів великі штрафні санкції за це зло цар Олександр Михайлович у 1649 році. Пізніше Петро I Соборним Укладом (1724 р.) увів заборону хабарів і обіцянок, передусім це стосувалося суддів і тих, хто давав хабарі. У радянські часи, аж до смерті Брежнєва, ці злочини здебільшого замовчували, називали їх буржуазним явищем. Почали резонансно писати про корупціонерів і хабарників за нетривалого керування СРСР Андроповим, дещо дозовано – при Горбачові.

Головна кухня партійної корупції – у Верховній Раді
Роботу зелено-молодого складу парламенту нинішнього скликання сприймаю надто критично. Плювався спересердя і від самохвальної бурхливої діяльності Порошенкових і Яценюкових комбатів, придворних журналістів, особистих масажистів і секретарок, стриптизерних козаків.

Втім, виявилося, що під скляним куполом і такі швидко стають мільйонерами. Чим не кухня достатку? До того ж, під цим куполом майже три десятки років не вщухає патріотичний лемент про виснажливу боротьбу народних обранців за гідне життя всіх верств населення Незалежної. От тільки де затрималося те краще?

На Порошенкових лозунгах? То, може, краще, увесь простолюд перепустити через чудотворне приміщення Верховної Ради?
Запитання риторичне, але історія України пам’ятає спроби практичної відповіді на нього. Не стану далеко заглиблюватися в історію українського парламентаризму, а зупинюся на десятому скликанні Верховної Ради ще УРСР.

Зокрема, з 15 депутатів від Чернігівщини 7 – рядові працівники, один голова колгоспу і одна лікарка. Трудова біографія депутата Віри Семеренко вмістилася в одну стрічку: з 1970 року – трактористка колгоспу з Бахмацького району. А от трудовий досвід Ніни Байдали більш об’ємний: колгоспниця, робітниця будівельного управління, шихтувальниця – з цієї посади і у Верховну Раду потрапила. Дві робітничі посади обіймав регулювальник радіоапаратури Чернігівського радіозаводу Володимир Кулик.

Серед депутатів з народу виділяється Катерина Боровик. Працювала телятницею, закінчила вечірню школу, призначили ланковою, обрали депутатом дев’ятого скликання, потім – десятого. У 1983 році депутат-ланкова вивела ланку на рекорд – зібрали з гектара 15 центнерів волокна льону. Тож у 1984 році льонарка стала Героєм Соціалістичної Праці, і була переобрана на одинадцяте скликання радянського парламенту.
З 1980-го по 1990-ий рік засідала у Верховній Раді комплектувальниця панчіх Прилуцької панчішної фабрики Валентина Каїнка.
Не сумніваюся в тому, що названі мною депутати були прекрасними трудівниками в полі і на виробництві. Одначе найвищий законодавчий орган багатомільйонної республіки – це не трактор і не група корів чи місце для комплектування панчіх. Для роботи в парламенті потрібні інші знання й досвід.

Та це не бралося до уваги й при формуванні депутатського корпусу одинадцятого скликання, коли СРСР стояв на порозі «грандіозної» горбачовської перебудови. Знову обрали: ланкового механізованої ланки, бригадира штампувальників, доярку, бригадира слюсарів, тракториста, сортувальницю волокна, завідувачку ферми, вчительку. Потрапила в це скликання і голова Пісківської сільради Бобровицького району Марія Бодня. Так вирішив був райком, а народ дружно підтримав – кандидат-то безальтернативний. Призначали у радянський парламент і верхівку ЦК Компартії, міністрів, чиновників обласного рівня.
Детально зупиняюся на біографіях окремих депутатів двох останніх скликань Верховної Ради УРСР (12-те стало першим незалежної України), щоб розтовкмачити єврозвихнутим патріотам і Зе-команді, кого вони насправді тупо наслідують, на чий провальний досвід рівняються, висуваючи на роботу в парламент людей з вулиці, досвід роботи яких менший, ніж в отієї трактористки, яка перед депутатством уже знала смак нею заробленого хліба.

Скажіть, яка різниця між депутатами з числа трактористів, доярок та слюсарів і депутатами з фотографів, масажистів та малограмотних політичних повій? Немає різниці і в тому, як вони потрапили під купол: колишніх призначала Компартія, і нинішніх – партія, тільки з іншою назвою. У восьмому скликанні – кілька партій.
Нічого не змінилося і при голосуванні: голосують, як скажуть лідери. Відмінність хіба що в хабарах. Депутати радянського розливу одержували один хабар – гарантований депутатський мандат з відповідними преференціями, що давали змогу хоча б одним оком заглянути в обіцяний комунізм, в якому жила партійна й радянська еліта. За цей нетривалий рай вихідці з народу й служили вірно тим, хто їх підсадив на столичні пагорби. Про якусь непокору чи власну думку – і в страшному сні їм не приходило.

Переважна більшість цьогорічних зе-парламентарів теж одержала політичного хабара на вході до приміщення з куполом, але вони обізнані й з досвідом попередників, з яких навіть зовсім випадковий у парламенті козак Гаврилюк став мільйонером – заробив на правильному голосуванні. Тож і в монолітній більшості вже помітні коливання. Адже головна кухня політичної корупції продовжує «варити» мільйони.

Та чи тільки владно-партійна еліта винна в тому, що й незалежна Україна живе за нормами і принципами, розробленими ще Леніним-Сталіним? І Конституція Незалежної ніби в Сталіна і Брежнєва списана: за написаним у ній – найкраща в Європі, а за виконанням конституційних норм – гірша радянської. І вся ця ідіотія відбувається на наших очах – на очах народного джерела влади!

Не помічаємо й того, як владні перевертні й мародери вишукано, під патріотичними гаслами підсовують суспільству все нові й нові граблі. Бо народ, здається, кайф ловить від іскор з очей і ґуль на лобі. Он уже новою революцією марить. І не кольоровою, а кровопролитною, з національною «ЧК», як було у більшовиків. Хто прийде до влади після нової революції – гадайте самі.

Водночас придивіться до цивілізованих країн: вони якщо й наступали на граблі, то тільки один раз, від сили – двічі, далі ж вчаться на чужих помилках, а в українського суспільства все чоло в синяках від клятих граблів. Натомість і далі все гучніше славимо себе, не звертаючи уваги на ганьбу, з якої глузує вітчизняна еліта. Не вперше цитую: мовляв, навіщо вкладати в український народ душу, якщо достатньо дати йому трохи грошей.

Та про це поговорю з вами, шановні читачі, в наступній публікації про історію української корупції. Опиратимуся лише на конкретні факти з життя нашої округи і України в цілому.