Ультиматум Путіна. Як у 2021-му Путін поставив ультиматум світові

Відкинувши в бік дипломатичні реверанси, він вирішив нагадати світові про лідерські амбіції Росії. Господар Кремля хотів, аби Захід зважав на його геополітичні забаганки. Путін був переконаний: задля збереження дружби з Росією західні лідери віддадуть йому Україну. А точніше – залишать її в орбіті впливу Москви.

Президент Росії розраховував на поступливість 46-го президента США Джозефа Байдена. Останній був приведений до присяги 20 січня 2021-го. Путін хотів, аби новий господар Білого Дому вплинув на Київ щодо виконання Україною зобов’язань, передбачених Мінськими домовленостями. 

Путін прагнув поваги.

Путін прагнув реваншу.

Путін прагнув політичної гегемонії Росії у світі.

Для того, аби перемовини із Заходом були змістовнішими, господар Кремля вирішив погриміти зброєю. Так, як це свого часу робили керівники СРСР чи лідери кримінально-злочинних угруповань на пострадянському просторі в 90-их.
На початку квітня 2021-го майже 200-тисячна російська армія розгорнулася вздовж усього українського кордону – на сході та півдні.  Офіційно Москва декларувала проведення військових маневрів.

У Києві до демонстрації сили Росією ставилися спокійно. У ті дні, коли армія Шойгу розгорталася на кордонах з Україною, Зеленський разом із дружиною вирушив із офіційним візитом до Катару. Президент був переконаний, що військові навчання путінської армії – не більше, аніж політичні маневри та залякування.

Певен, навесні 2021-го Зеленський та лідери західного світу навіть і уявити собі не могли, що Путін наважиться на найкривавішу війну в Європі з часів Другої світової. 

«Він же – не божевільний!» – говорили ми в Україні.

«Він же – не самогубця» – лунало в європейських столицях.

«Він же – справедливий» – відлунювало в Росії.

І лише Байден, на зустріч із яким покладав свої надії президент Росії, точно знав, ким насправді є Путін.

У березні 2021-го новий американський лідер назвав президента Росії вбивцею. А точніше – ствердно відповів журналісту АВС на запитання, чи вважає він Путіна вбивцею. Господар Кремля у стилі ображеної дитини з пітерського підворіття заочно відповів Байдену: «Хто як обзивається, той тим і називається».

Треба визнати, що точнішої характеристики Путіну ніхто публічно дати так і не наважився. Винятком хіба що можна вважати анонімів із КДБ, які свого часу приліпили до Путіна прізвисько «Міль».

Утім, повернімося до весни 2021-го. 22 квітня після негативної реакції світу на маневри армії РФ біля кордонів України Шойгу наказав відвести війська від українського кордону. А буквально за кілька днів стало відомо про заплановану в Женеві зустріч Байдена й Путіна. Серед іншого, у порядку денному рандеву лідерів значилося і «українське питання».

Однак женевська зустріч президентів, що відбулася 16 червня, очікуваного результату президенту Росії не дала. Путін був роздратований. Для того, аби хоча б якось утішити господаря Кремля, Байден подарував йому набір хохломи «Москва» і кришталеву статуетку американського бізона. Все було за дипломатичним протоколом, але з боку здавалося відвертим знущанням із Путіна.
На цьому тлі команда Зеленського готувала п’ятирічну стратегію деокупації кримського півострова. У серпні 2021-го відбувся перший міжнародний саміт «Кримська платформа». Київ не збирався поступатися Москві Кримом. МЗС Росії таврувало наміри України повернути собі півострів, який Кремль вважав уже своїм.

Крім цього, президент Зеленський публічно звернувся до проросійськи налаштованих жителів так званих «ЛНР» та «ДНР». Він запропонував їм зібрати валізи та виїхати до Росії. На окупованому Донбасі зашкварчало.

Саме тоді остаточно стало зрозумілим, що Зеленський, відчуваючи міжнародну підтримку, не має наміру поступатися Путіну. Ані в питаннях майбутнього Донбасу, ані щодо анексованого Криму.

Бачив це й Путін. Він був переконаний, що справжній суверенітет можливий лише з Росією.

«Впевнений, що справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією, – написав він у своїй статті «Про історичну єдність росіян та українців», датованій 12 липня 2021 року, – Наші духовні, людські, цивілізаційні зв’язки формувалися протягом століть, сходять до тих самих витоків, загартовувалися спільними випробуваннями, досягненнями і перемогами. Наша спорідненість передається із покоління до покоління. Вона – у серцях, у пам’яті людей, які живуть у сучасних Росії та Україні, у кровних узах, які об’єднують мільйони наших сімей. Разом ми завжди були й будемо багатократно сильнішими та успішнішими. Адже ми – один народ».

У 2014-му, вважає господар Кремля, в Україні було вчинено державний переворот, а до влади прийшли прозахідні сили. У результаті Захід почав створювати «Антиросію».

За логікою Путіна, якщо не існує українського народу, то не має існувати й української держави.

Уже в жовтні The New York Times, посилаючись на власні джерела, повідомило, що розвідувальні органи США попередили своїх союзників по НАТО, що Путін готується до великої війни з Україною. Часу на те, аби завадити Росії, лишається не так і багато, резюмувало видання. 

Ці повідомлення американської преси президент Путін назвав «алармістськими». Мовляв, нема чого панікувати, ми ж ще можемо про все домовитися. Однак практично одночасно із цим заступник голови Радбезу Дмитро Медведєв публікує статтю «Чому безглузді контакти із нинішнім українським керівництвом?» Вірний соратник Путіна констатував: керівництво сучасної України перебуває під іноземним впливом, і Москва вестиме перемовини з Києвом уже після зміни президента в Україні.

Таким чином Кремль дає зрозуміти і Києву, і світові: Путін домагатиметься зміни керівництва України.

21 жовтня на засіданні дискусійного клубу «Валдай» президент Росії забиває останній «цвях» у свою внутрішньо- і зовнішньополітичну доктрину: «фактична військова присутність НАТО в Україні несе реальну загрозу для Росії».

Все.
Крапка.
Де-факто саме від 21 жовтня почався відлік до початку повномасштабного вторгнення Росії до України.

Пізніше – у листопаді і грудні Путін неодноразово публічно й перед різними аудиторіями говорив про необхідність надання Заходом серйозних довгострокових гарантій безпеки Росії.

15 грудня Путін передав помічниці держсекретаря США Карен Донфрід проєкти документів, відповідно до яких і Вашингтон, і члени Північно-Атлантичного альянсу повинні були взяти, серед іншого, такі зобов’язання: відмову США від створення військових баз у колишніх радянських республіках; відмовитися від розширення НАТО на схід і прийому до Альянсу пострадянських країн; виведення з території країн, які стали членами НАТО після 1997 року, всіх сил і озброєнь; відмова від членства України в Альянсі etc.

Захід це сприйняв як ультиматум і шантаж Путіна. Мови про те, аби виконувати ці вимоги або навіть лише обговорювати, навіть і не було. Так, західні лідери ще намагалися порозумітися з президентом Росії, намагаючись вивести ситуацію із глухого кута, куди її старанно заштовхував Путін. Але, як зауважували в тому ж Вашингтоні, ніхто не має права вирішувати майбутнє України та пострадянських країн.

Фактично Путін пропонував Заходу укласти нову угоду за аналогією Ялтинської угоди 1945 року. Тоді країни-переможці Другої світової війни – СРСР, США і Велика Британія домовилися про розподіл сфер впливу в Європі. Путін у будь-який спосіб прагнув отримати «Ялту.2.0» і заради цього був ладен на все.

На цьому тлі західна преса публікувала карти наступу Росії на Україну. Джерела в американській і британській розвідках називали різні дати великого вторгнення росіян – і у січні, і у лютому 2022 року. Керівники української держави запевняли, що все це – лише паніка, яку розганяють задля того, аби завалити українську економіку й деморалізувати українців.
12 лютого 2022-го, за 12 днів до великого наступу, видання Politico та Spiegel, посилаючись на власні джерела у спецслужбах, повідомили про дату можливого широкомасштабного наступу Росії на Україну – 16 лютого. Частина українців, особливо зі статками, залишили країну.

Увечері 15 лютого агенція Reuters запустила стрім із головної площі української столиці – Майдану незалежності. Трансляція називалась «НАЖИВО: Вид на Майдан у Києві під час російсько-української війни». На екрані – нічне місто, одинокі перехожі й автомобілі. За цим онлайн стежили десятки тисяч глядачів. Однак війна тієї ночі не почалася.
Путін відклав наступ на ранок 24 лютого 2022-го.

Світ мав побачити всю силу й міць президента Росії. А, побачивши, як щиро вважав Путін, світ повинен був просити припинення вогню й перемовин. Звісно ж, на умовах Москви.

Світ проігнорував ультиматум Путіна. Вірніше – світ відповів Путіну підтримкою України – зброєю і фінансами, запропонувавши кремлівському диктатору засунути той ультиматум деінде.