Самодур Єльцин і Україна. Що стояло за Великим договором України з Росією?

Сонячного ранку 31 травня 97-го в Маріїнському палаці, у центрі Києва, чекали на поважного гостя.

У дворі вишикувалася почесна варта та високі чиновники на чолі з президентом Кучмою. Видно, що останній нервував, але почувався справжнім іменинником. До нього прилетів президент Росії Єльцин. На столі в урочистій залі президентів уже чекав текст Великого договору між Росією та Україною, що закріплював взаємне визнання кордонів і територіальної цілісності держав. 

Чому ж так нервував Кучма? Бо в 1990-му при підписанні аналогічного документу ще між тодішніми радянськими республіками – РСФСР та УРСР Єльцин перекреслив назву договору прямо перед підписанням угоди.

Очевидець тих подій, колишній перший заступник міністра закордонних справ України Антон Бутейко пояснював роздратованість Єльцина самим текстом угоди. Тоді, як згадував дипломат, Борис Миколайович перевернув усі аркуші, глянув на першу сторінку й запитав: «А чому це договір має бути «про основи відносин»?» Далі, навіть не чекаючи на реакцію свого партнера, перекреслив ці слова.

Аналогічно, як капризний азійський вельможа, Єльцин поводився й пізніше – на саміті Співдружності незалежних держав в Мінську 14 лютого 92-го. Тоді йому на підпис принесли угоду про принципи забезпечення збройних сил держав-учасниць співдружності. Документ підписали всі глави делегацій за винятком Вірменії. Завершував процедуру підписання Борис Єльцин. Він поставив свій підпис. Один із асистентів сказав Єльцину: «Вот відітє, Борис Ніколаєвіч, і українскіє ідєї могут работать!» – «Так ето нє російская ініціатіва?» – звів той свої вицвілі брови. «Нєт, прєдложєніє о заключєнії етого соглашенія поступіло от України».

Єльцин затримав теку з текстом документа й потягнувся до внутрішньої кишені піджака за своєю ручкою. Мовчки перекреслив кількома лініями вздовж і впоперек свій підпис. Нема підпису – немає угоди. Крапка.

Кучма, який упродовж перших трьох років свого президентства намагався вийти з Росією на Великий договір, добре знав характер Єльцина. Той відмовлявся підписувати цю угоду з попередником Кучми – Леонідом Кравчуком, який покладав надії на те, що всі спірні питання між обома країнами, які виникли після 1991-го, зокрема і щодо Чорноморського флоту, буде вирішено після підписання Великої угоди між Україною та Росією.

Однак Єльцин не поспішав цього робити. Він не довіряв Кравчуку, який, попри всі обіцянки господарю Кремля, після здобуття Україною незалежності відмовився затягувати її в нову союзну державу на теренах Радянського Союзу – Співдружність Незалежних Держав. На чолі цього новоутворення мріяв бути Єльцин. Кравчук пройшов між крапельок. Борис Миколайович відчував себе обдуреним.

Ексміністр закордонних справ Володимир Огризко твердить, що Єльцин не уявляв собі майбутнього Росії без України.

Пізніше Кравчук згадував свої численні особисті розмови з першим російським президентом. За словами президента України, Єльцин ніколи не допускав, що Україна піде європейським курсом. Але, як твердив Леонід Макарович, в Єльцина вистачало мудрості не переводити це «ніколи» в повномасштабну війну, як це зробив Путін.



Хоча в політичних кулуарах розповідали про те, що Єльцин свого часу питав у російських військових про можливість удару ядерною зброєю удару по Києву.

На момент розпаду Радянського Союзу на території України було зосереджено третій за розміром ядерний потенціал світу. В арсеналі були міжконтинентальні балістичні ракети, стратегічні бомбардувальники, ядерні боєзаряди стратегічної зброї, тактичні ядерні боєзаряди. Чи міг цим арсеналом скористатися Київ? Єдиної думки, на жаль, немає й дотепер. 

Тактичну зброю росіяни вивезли з України 92-го. Через два роки Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї й відмовилася від ядерного арсеналу в обмін на гарантії безпеки, передбачені Будапештським меморандумом. 5 грудня 1994-го цей документ завізували представники Росії, Сполучених Штатів Америки і Велика Британія. За два роки Україна офіційно втратила ядерний статус. А ще через двадцять років один із підписантів меморандуму – Росія відмовилася від своїх зобов’язань і атакувала українську державу.

За даними заступника директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України Ярослава Тинченка, які він оприлюднив у червні 2014-го в журналі «Український тиждень», на момент розвалу СРСР в Україні базувалося майже 750 тисяч військовослужбовців. Це – три військові округи – Прикарпатський, Київський і Одеський.  6011 танків, 5791 бойова машина, близько 6500 артилерійських систем, 1100 літаків, понад 400 гелікоптерів. Станом на 2010-ий на озброєнні ЗСУ фактично перебувало 776 танків, 2432 бойові машини, 946 артилерійських систем, 212 бойових літаків та 80 гелікоптерів.   

У січні 2023-го Вашингтон розсекретив документи – стенограми перших двох зустрічей Бориса Єльцина із президентом США Джорджом Бушем-старшим. 1992 року під час однієї із зустрічей у Кемп-Девіді зі своїм американським колегою Єльцин сказав: «Це не для запису. Наш головний дестабілізуючий фактор – це Україна». Він пояснив, що йдеться про присутність в Україні 11 мільйонів етнічних росіян і тиск, який начебто здійснюють українські націоналісти на президента Кравчука. При цьому Єльцин запевняв, що в Москви немає «імперських амбіцій, що вона буде уважна до занепокоєння інших країн».

Російський публіцист і автор книжки «Спокуса Путіна» Андрій Піонтковський каже, що ідея домінування Росії на пострадянському просторі почалася не з Путіна, а ще з Єльцинаʼ

1994-го Єльцин чекав на перемогу на президентських виборах Леоніда Кучми. Останнього в Москві сприймали як проросійського кандидата. Кремль був переконаний, що з приходом до влади Кучми питання майбутнього і Криму, і Чорноморського флоту, та й врешті-решт усієї України, буде вирішено. Для Росії кримський півострів видавався ласим шматком, навіть попри те, що більшість кримчан сказали «так» українській незалежності на всеукраїнському референдумі 91-го року.

Однак у Кремлі прорахувалися. Навіть попри те, що у штабі Кучми працювали ті, хто згодом докладався до знищення суверенітету України –Костянтин Затулін, Дмитро Табачник (майбутній перший голова адміністрації президента Кучми, який втік до Росії), Віктор Мінін (майбутній керівник адміністрації президента Криму Юрія Мєшкова). Кучма, як очікувалося, після приходу у президентське крісло не зробив Україну сателітом Росії. Так звана багатовекторність зовнішньої політики, яку обстоював Кучма, передбачала рівні відносини і з країнами Заходу, і з Росією.

Попри все це, у підписанні Великої угоди були зацікавлені й Кучма, і Єльцин. Перший хотів продемонструвати виборцям свої дружні відносини з Москвою. Другий після довгих дискусій Києва та Москви про умови перебування Чорноморського флоту РФ в Криму хотів документально закріпити домовленості про перебування російського флоту на півострові. 

28 травня, за три дні до візиту Єльцина до Києва, у Севастополі зустрілися голови урядів – Павло Лазаренко і Віктор Чорномирдін. Там вони підписали угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Термін дії домовленостей – до 2017-го. Саме ця угода, як потім виявиться, буде ключовою для Росії у спробі поглинути Україну. Саме контингент військово-морських сил Російської Федерації, базований на кримському півострові, і стали головною рушійною силою Москви під час анексії Криму.

1997-го року Єльцин сподівався на м’яке поглинання України. Як це було з Білоруссю. А відтак і риторика Єльцина під час підписання Великого договору в Києві була мила українцям. Сидячи за столом поруч із Леонідом Кучмою у Маріїнському палаці, президент Росії по-царськи чеканив слова, повчаючи своїх чиновників:

«Потрібно, щоб ви проявили із президентом нашу загальну волю.   Вранці прокинувся, став думати: що ти зробив для України? Ось так потрібно перевернути психологію людини!»

Певен, що цей заклик Єльцина, адресований радше українцям, а не росіянам, чув і тодішній заступник керівника Адміністрації президента Росії Володимир Путін. Але у випадку з ним – краще б він узагалі не думав про Україну. Ані тоді, у 1997-му, ані в 2000-му, прийшовши в президентське крісло. Заклик Єльцина не призвів до кардинального покращення російсько-українських відносин при його наступникові, а знайшов нове негативне прочитання фрази: «Вранці прокинувся, став думати, що ти зробив для України?» 

Спадщину Єльцина – Великий договір між Росією та Україною, який був базовим для сотень і тисяч міждержавних угод між двома країнами, Путін викинув у смітник 2014-го, анексувавши Крим. 

Україна припинила дію Великого договору 1 квітня 2019-го.

Я не знаю, про що, прокидаючись нині думає Путін. Але хотілося, аби він про неї більше ніколи не думав. Або якщо і згадував, то здригався від думки про незламність українців.