Приборкання Путіна: як Порошенко намагався порозумітися з господарем Кремля

Сталося це о 9-ій ранку під Семенівкою, що поблизу Слов’янська на Донеччині. Бійці «Альфи» – спеціального підрозділу СБУ, які готувалися до спецоперації зі звільнення Слов’янська від терористів, потрапили в засідку ГРУшників. Ними керував тепер уже сумнозвісний диверсант Ігор Гіркін.  

Українців розстрілювали практично впритул. Капітан СБУ Геннадій Біліченко загинув на місці.  

На допомогу «альфівцям» прийшли десантники з 80-ї Окремої десантно-штурмової бригади, які стояли поруч.  

Їхній командир Вадим Сухаревський, попри заборони командування стріляти, викотив БТР і відкрив вогонь по окупантах із крупнокаліберного кулемета.



За тиждень до цього, 6 квітня, проросійські бойовики захопили адміністративні будівлі в Харкові, Донецьку та інших містах сходу України.

Терористи брали до рук зброю й вимагали проведення референдуму про незалежність. 7 квітня було проголошено про створення так званих «народних республік» – «ДНР» та «ЛНР».  

Так починалася війна на Донбасі. Хоча війною її тоді ніхто не називав. Українська влада вважала, що бореться проти терористів і оголосила про проведення антитерористичної операції, яка затягнеться аж на чотири роки і трансформується в операцію об’єднаних сил.

16 квітня 2014-го під час «прямої лінії» Путін категорично заперечував присутність на Донбасі російських військ. «Нісенітниця це все – немає на сході України жодних російських підрозділів... Це місцеві громадяни. Люди навіть зняли маски й показали свої обличчя», – не червоніючи брехав президент РФ. Він твердив, що головне для Москви – аби Київ зберіг право російськомовних Донбасу на мову. Бо цей регіон, як і інші південно-східні землі України, сказав Путін, були колись частиною Росії.  

«Херсон, Миколаїв та Одеса ніколи не були у складі України за часів Російської імперії. Ці регіони передала Україні радянська влада, хоча не розумію, навіщо вони це зробили. Так, ці люди зараз є громадянами України, питання щодо гарантій дотримання прав цих людей», – не кліпнувши оком, заявив Путін.

Міф про «Новоросію», який на той час розкручував господар Кремля, жодного стосунку до реальної історії не мав.  

Спроби Москви обґрунтувати культурну та історичну приналежність степових та причорноморських регіонів України до Росії нікчемні з точку зору історії. Хоча ніде правди діти, цей міф припав до душі зросійщеним українцям. Ті щиро вважали: без Єлизавети та Катерини Другої не було б ані Кропивницького, ані Одеси, ані Маріуполя. Росія прийшла туди лише в середині ХVIII століття. До того українці та інші народи століттями обживали Південь та південний схід України. За кілька століть до приходу росіян на місці сучасного Маріуполя стояла козацька фортеця Кальміус. На місці Херсону запорожці заснували Олександрів Шанець. Фортеця КодАк стояла на місці сучасного Дніпра. На місці ж Одеси 1415-го литовські князі заснували фортецю й торговельний порт Коцюбіїв (більш відомий як Хаджибей). Катерина Друга, якою так пишаються росіяни, 1775-го зруйнувала Запорізьку Січ, а разом із нею понад 6 тисяч козацьких поселень на Запоріжжі. Пізніше, з приходом Росії на ці землі, почалося зросійщення народів, яке продовжувалося й за Радянського Союзу.

Утім, повернімося у весну 2014-го. У той самий час, коли Путін намагався на свій лад потрактувати події в Україні, на Донбасі «зелені чоловічки» захоплювали військові частини і знімали з будівель державні українські прапори.  

Як згадує колишній голова СБУ Валентин Наливайченко, тоді Україні не вистачило ані сил, ані політичної сміливості, аби припинити безлад, інспірований на Донбасі Росією.  

Він каже, що на той час додало наслідків інкорпорування до Служби безпеки України за часів Януковича представників ФСБ. Наливайченко згадує, як він їздив до Луганська з тодішнім секретарем РНБО Андрієм Парубієм, де озброєні чоловіки кримінальної зовнішності захопили будівлю СБУ.  

Екс-шеф Служби безпеки каже, що готовий був піти на штурм будівлі, однак політичне керівництво держави не ухвалило такого рішення. Тоді виконувачем обов’язків президента України був Олександр Турчинов.   

Ймовірно, він побоювався розгортання бойових дій на сході України.  

Хоча варто зауважити, що в тому ж таки Харкові міліція на чолі з Арсеном Аваковим штурмувала адміністративні будівлі і звільнила їх від проросійських і російських бойовиків.  

Тим часом Луганщиною й Донеччиною котилася «руская вєсна» – з викраденнями і вбивствами проукраїнських активістів, грабунками, крадіжками й легітимізацією місцевого криміналітету, озброєного росіянами. Київ стрімко втрачав контроль над Донбасом.  

17 квітня 2014-го у Женеві відбулися перемовини міністра закордонних справ Сергія Лаврова з українським колегою – Андрієм Дещицею за участю держсекретаря США Джона Керрі та верховного представника Євросоюзу Кетрін Ештон.  

Усіх досягнутих на зустрічі домовленостей, серед яких було роззброєння незаконних військових формувань, Москва, звісно ж, не збиралася виконувати.  

На 11 травня 2014-го Кремль запланував проведення так званого референдуму про статус регіонів. Київ попереджав про неконституційність таких дій. Попри це, 12 травня псевдореспубліки проголосили суверенітет і бажання жити в Новоросії.  

Путін поспішав це зробити ще до обрання нового президента України – аби поставити того перед фактом.   

25 травня в Україні відбулися президентські вибори. Наступного дня переможець перегонів Петро Порошенко демонстрував рішучість.  

Новий глава української держави оголосив, що антитерористична операція на Донбасі має тривати не два-три місяці, а лічені години. Порошенко, схоже, був переконаний: йому вдасться зупинити Путіна. Як досвідчений бізнесмен, який пройшов лихі 90-ті, він не бачив жодних перепон для того, аби досягти миру на Донбасі: силою або перемовинами. У будь-який спосіб. Однак сподівання Порошенка не справдилися. Путін не збирався з ним ні про що домовлятися. Він увесь час кивав на своїх маріонеток із Донецька та Луганська – лідерів так званих «ДНР» і «ЛНР»: домовляйтеся з ними про мир.

Як і в історії з анексією Криму, Путін не визнавав присутності своєї армії на Донбасі. Він твердив, що ті, хто взяв до рук зброю на Донбасі, не хотіли жити «під гнітом» «фашистського режиму», сформованого Майданом після Революції гідності.

А відтак – для Донбасу, вважав він, повинні бути особливі умови перебування у складі України. Де-факто йшлося про федералізацію країни, але з одним великим застереженням: східні регіони контролюватимуться Москвою. Бо там же російськомовні українці, яких начебто захищає Кремль.

7 червня під час інавгурації Порошенко заявив, що він прагне миру в Україні.

За два тижні після вступу на президентську посаду Порошенко оголосив план мирного врегулювання ситуації на Донбасі. Він наказав у односторонньому порядку на тиждень припинити бойові дії. За його ініціативи 23 червня до Донецька вирушили перемовники на чолі з Леонідом Кучмою.  

Разом із ним – посол Росії в Україні Михайло Зурабов, представник голови ОБСЄ в Україні Хайді Тальявіні, а також ті, хто формально були українськими політиками. Хоча на ділі завжди працювали на Москву.  

Це – Віктор Медведчук, Нестор Шуфрич та Олег Царьов. Від так званих «ЛНР» і «ДНР» лідером був громадянин Росії Олександр Бородай. Про решту учасників зустрічі наступного дня вже ніхто і згадати не міг.  

Для Кучми, який 10 років керував Україною, перемовини з московськими маріонетками видавалися принизливими. Це було очевидно. Люди, що сиділи навпроти нього за столом, були ніким. Вони нічого не вирішували і не мали чого запропонувати гостям зі столиці. Ці переговорники були «солдатиками» в боротьбі Путіна проти українців. Господар Кремля хотів їх легітимізувати і створити умови, за яких Київ залежав би від підконтрольних йому «ЛНР» та «ДНР».
 
Перемовини, як і очікувалося, результатів не дали.

Росіяни не дотримувалися жодних домовленостей. Вони обстрілювали позиції українських військових із реактивної артилерії, літаків і танків. При цьому московські маріонетки публічно погрожували піти на Київ. Путін продовжував тиснути на українське керівництво. Всі його дії на Донбасі навесні та влітку 2014-го були скеровані на те, аби Порошенко та його команда капітулювали.

17 липня 2014-го контрольовані росіянами бойовики зенітною ракетою «Бук» збили пасажирський літак «Боїнг-777» Малазійських авіаліній, що виконував регулярний рейс МН-17. Хоча, за моєю інформацією, Москва насправді хотіла збити російський пасажирський літак, який у той самий час перебував у небі над Донбасом, але йшов у іншому ешелоні.  

Мета – звинуватити в теракті українців. Однак у виконавців щось пішло не так. Вони влучили в малазійський Боїнг, загинуло 298 людей. Режим Путіна продемонстрував, що задля досягнення своєї мети він готовий убивати і своїх громадян, і чужих.

Станом на серпень 2014-го українська армія досягла успіхів на Донбасі.  

ЗСУ вчетверо скоротили територію, контрольовану росіянами.  

Однак ситуація несподівано кардинально змінилася – Москва пішла на пряму інтервенцію до України. За різними оцінками від 3 до 7 тисяч російських військових атакували українські позиції.

Станом на 28 серпня супутникові знімки зафіксували захід на територію України російської воєнної колони – до 20 тисяч бійців.

Росіяни взяли в кільце Іловайськ, у якому перебували бійці ЗСУ та добровольці.  

Їхній вихід із міста 29 серпня завершився трагічно – окупанти розстріляли 366 українців, понад 400 осіб було поранено, 300 – потрапило в полон. Хоча рухалися вони гуманітарним коридором, який був узгоджений із Путіним.  

О першій годині ночі 29 серпня з сайту Кремля президент Росії публічно звернувся до так званих «ополченців»: «Я закликаю сили ополчення відкрити гуманітарний коридор для українських військовослужбовців, які опинилися в оточенні, щоб уникнути безглуздих жертв, надати їм можливість безперешкодно вийти з району бойових дій, возз'єднатися зі своїми сім'ями, повернути їх матерям, дружинам і дітям».

Путін знову збрехав про гуманітарний коридор і бажання уникнути безглуздих жертв. Він хотів крові. Ну, звісно, і капітуляції України.  

Уже за тиждень – 5 вересня, за ініціативи Путіна в білоруській столиці був підписаний так званий «Мінський протокол» (кажуть, його пункти особисто прописував президент Росії).  

Ним зокрема передбачалося двостороннє припинення вогню, ухвалення закону про особливий статус ОРДЛО, моніторинг українсько-російського кордону з боку ОБСЄ, звільнення заручників і амністія для тих, хто брав участь у бойових діях на Донбасі.  

За півроку – 12 лютого, на тлі загострення ситуації на сході, був підписаний так званий «Мінськ-2» – угода, яка передбачала двостороннє відведення важкої техніки, передачу кордону Україні після проведення місцевих виборів на Донбасі, припинення економічної блокади регіону з боку Києва.

Путін, схоже, був переконаний, що двох мінських угод буде цілком достатньо, аби заткнути за пояс українське керівництво. Він увесь час апелював до цих паперів. Хоча жодної юридичної сили вони не мали, оскільки не були ратифіковані Верховною Радою України.  

Домовленості носили суто політичний характер. Вони були зафіксовані за участі лідерів так званої «Нормандської четвірки» (це - Петро Порошенко, Франсуа Олланд, Володимир Путін і Ангела Меркель), але жодних наслідків від їх невиконання не було передбачено. Що, власне, і продемонструвало 21 лютого 2022 року, коли президент Росії підписав укази про визнання «незалежності» так званих «ЛНР» і «ДНР». Таким чином, Путін у односторонньому порядку вийшов із цих домовленостей.

За весь час свого президентства, аж до 2019 року, Порошенко намагався домовитися про мир із Путіним.  

Зустрічі в «нормандському форматі» та намагання налагодити контакти за допомогою Медведчука жодного результату не дали. Путін хотів повернення Донбасу виключно на своїх умовах. І ці умови були неприйнятними для України. У січні 2023-го Порошенко заявив, що мінські угоди дали можливість українцям провести низку реформ, побудувати армію та створити глобальну проукраїнську антипутінську коаліцію.  

У липні 2020-го тодішній народний депутат України Андрій Деркач, а нині – державний зрадник, оприлюднив фрагменти начебто розмов Порошенка з Путіним.  

Вони були датовані, як твердив викривач, 2015 роком. Одну з таких розмов Порошенко завершив словами: «Добре, Володимире Володимировичу. Тисну руку. Великі спасибі» і «Обіймаю. До побачення, давайте».  

У Порошенка ці записи назвали фальсифікатом. Жодних інших доказів його прихильного ставлення до Путіна не було надано. Деркач утік до Росії. Тема зради з боку Порошенка відійшла на другий план.   

Зраду в лютому 2023-го Медведчук намагався повернути в ефірі білоруського телеканалу СТВ. Кум Путіна стверджував, що Петро Олексійович просив його передати президенту Росії, щоб той нарешті забрав собі Донбас.  

«Порошенко намагався його здихатись», – заявив Медведчук. Ще раніше він розповідав, як за часів президентства Порошенка розробляв механізм закупівлі вугілля для потреб енергетики України на тимчасово окупованих територіях, практично – у ватажків бойовиків так званих «ЛНР» та «ДНР», і виводив із державної власності частину магістрального нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок». 

Ще Порошенку дорікають тим, що саме за його президентства Віктор Медведчук став одним із перемовників від України із Росією. Насправді це – не так. Ідея покласти на путінського кума функції посередника для забезпечення роботи тристоронньої контактної групи належала канцлеру Німеччині Ангелі Меркель. Саму ідею вона озвучила 25 червня 2014-го.  

Станом на 25 березня 2025-гопроти Порошенка в Україні порушено 130 кримінальних справ, запроваджені персональні санкції від імені держави Україна. Сам Петро Олексійович каже, що близько 90% цих справ відкриті за заявами людей, які або втекли до Росії, або визнані державними зрадниками. Ці справи не закривають, але і слідчі дії за ними не проводяться.  

Вину Порошенка має з’ясувати слідство й суд.

Утім, беззаперечним лишається сьогодні той факт, що п’ятому президенту вдалося таки на вісім років відтермінувати широкомасштабну агресію Путіна. Зроблено було це ціною надзвичайних зусиль українських дипломатів, військових і добровольців. Шляхом не завжди зрозумілих для українців компромісів. Сьогодні навіть важко собі уявити, чим завершилася би велика війна Росії проти України десять років тому. Хтось, можливо, скаже: Росія 2014-го була не готова до такої війни. Це – помилка. Як і помилка думати, що тоді ми могли вистояти перед навалою російських окупантів.  

Вісім років – від 2014-го до 2022-го – дали Україні час для підготовки до війни.
 
Ось як ми цим часом скористалися, очевидно, і слід питати в Порошенка, а разом із ним тепер вже і в Зеленського, який під час президентської кампанії 2019-го звинувачував Порошенка у тому, що він заробляє на війні, а відтак – що війна йому вигідна.

Цікаво, що б Зеленський зразка 2019-го запитав про війну в сьогоднішнього Зеленського? Чи повторив би він ті ж самі звинувачувальні мантри, що і тоді?

Сергій Руденко