Блоги

01 Вересня 2019
І народила Ненька третю революцією – бюлетеневою її назвали
Суспільство без інтелектуальної еліти ніколи не стане вільним та самодостатнім

Хіба самому написать

Таки посланіє до себе,

Да все дочиста розказати,

Усе, що треба і не треба.

Тарас Шевченко

Епіграфом даної публікації даю відповідь «друзям», яких аж розпирає від злості на мене, бо й вони інколи стають героями моїх критичних публікацій. Декого ж дратує навіть те, що я, давній сільгоспвиробник, лізу в публіцистику, нищівно нападаю на представників влади і партійних продажних перефарбувальників. Причому, буває, спочатку підтримую прихід певної політичної сили до влади, що перед виборами демонструвала сподівання на кращі зміни в державі, а потім критикую її й засуджую. Кажуть «доброзичливці», що Яковишин нерідко міняє ставлення до політиків і владних державників.

Насправді ж, у мене одне ставлення до всіх: нетерпіння до ідіотії у владі і політиці, незалежно від того, якого кольору їхні прапори та під якими гаслами коїться їхнє паскудство, якою мовою вони розмовляють, яку церкву підтримують. Бо «правильно» проголосувати в день виборів – це ще не перемога. Важливішим є громадський контроль за роботою тих, кому суспільство віддало перевагу. Наголошую на цьому, спираючись на досвід провідних країн світу. Поспостерігайте, яку хвилю суспільного невдоволення піднімає там повідомлення у пресі про бодай якесь відхилення чиновника чи видного політика від правових норм і просто людської моралі. В Україні ж на те дивимося, як на цікавий детектив. А герої кримінальних розслідувань нерідко стають депутатами, міністрами, іншими свинями біля державного корита.

Звісно, я міг би всю ту публіцистичну боротьбу залишити журналістам, громадським активістам, професійним політикам, іншим інтелектуалам. Але душею відчуваю те, що колись, видно, й Кобзар відчував: «… хіба самому написать», бо «А то не діждешся його, того посланія святого, святої правди ні від кого».

Про одну з головних причин такої моральної і громадянської безвідповідальності в українському суспільстві почув недавно з телеекрана від Вадима Карасьова: «Інтелектуальної еліти у нас немає. Інтелектуальної опозиції немає, яка повинна б викидати у суспільство розумні речі, бути справжньою непартійною опозицією до влади, як це заведено у демократичних країнах».

Погоджуюся з цією думкою. Більше того, вона для мене не нова, а лише підтвердження того, над чим і сам часто задумуюся.

У своїх публікаціях, буває, використовую цитати великих людей. І що кидається у вічі? Дуже рідко натрапляю на глибокі крилаті думки, що належать представникам сучасної української інтелектуальної еліти, зокрема письменникам і публіцистам.

На першому місці, безумовно, Ліна Костенко зі своїми безсмертними пророчими словами. Але вона представниця старої школи, сформувала свою нетерпимість до владної і суспільної ідіотії ще за того режиму.

Не раз цитував Володимира Сосюру, Олександра Довженка, Бориса Олійника, Олеся Гончара. З молодших письменників пройняла мене цитата Василя Шкляра: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».

Ця думка злободенна сьогодні, була вона злободенною і сто років тому. І навпаки: невтішні пророцтва і тривожні вболівання Великого сина України Тараса Шевченка про продажність, аморальність, бездуховність, безвідповідальність, братовбивство написані півтора століття тому, але актуальні сьогодні! Справедливу оцінку такій ситуації дала вже згадана Ліна Костенко: «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутися через сто років, а вона та сама».

Виходить, справді головною причиною є відсутність у нашому суспільстві потужної інтелектуальної еліти, здатної гострим словом і розумними думками вміло і нищівно таранити закоренілі й нові явища суспільної й державної ідіотії. Бо й з телеекранів і друкованих ЗМІ представників цієї еліти не чутно, там невтомно демонструють своє словоблуддя представники політичних проектів із своїми кишеньковими пустопорожніми експертами. На язик вони все знають, а як до діла – навчилися лише красти і запудрювати людям мізки. Для цього іменні передачі плодять, різнобарвні політичні шоу, на яких немає жодного спікера, про якого можна б сказати: совість нації.

Претенденти на це найвище народне звання блиснули були на зорі незалежності, з ними я засідав у Верховній Раді України першого скликання: Павло Мовчан, Лесь Танюк, Борис Олійник, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Володимир Яворівський. На жаль, вони розтринькали свої патріотичні пориви у Народному Русі, не змогли навіть врятувати від розколу впливову на той час першу посткомуністичну політичну силу. Згодом «номінанти» на інтелектуальну еліту 90-х стали першими політичними пенсіонерами. Можна сказати, без битви поступилися новій, різнокольоровій еліті олігархату, що й досі править бал в Україні. Де вже немає справжньої не лише інтелектуальної, а й технократичної еліти. Тон у всіх суспільних, політичних і державних дискусіях задають «малоклепкові» недоучки. 

Щоб в черговий раз голосно заявити про себе, продемонструвати свій гнилий «патріотизм», вони виставили на політичну панель навіть святе – українську мову, а потім підняли лемент про необхідний законодавчий її захист. Ще й такою героїзацією обставили свою язиколяпну боротьбу, що хоч ордени роздавай таким борцям. Вони й отамана собі відповідного обрали – Петра Порошенка, від якого 74 відсотки виборців відвернулося. Не допомогло і колективне звернення низки письменників та діячів мистецтва до українців, щоб підтримали на виборах знову Порошенка.

Не підтримали. Така-то ціна слова сучасної інтелектуальної «еліти», яка своїм авторитетом торгує направо й наліво. Подібні колективні звернення письменників і митців до народу придумали були комуністичні вожді. Виконавцями ж була інтелігенція, вихолощена сталінськими репресіями. А що тепер примусило «вершки суспільства» погратися у всенародну підтримку того, у кого український патріотизм разом із совістю починається й закінчується на вишитій сорочці? І якщо справді назріває необхідність захищати нашу солов’їну, то в першу чергу треба захищати від Порошенків та інших ініціаторів цинічної боротьби, яка спричинює поглиблення розколу суспільства, нагнітає ненависть «патріотичних» україномовних до російськомовних. Але в суспільстві є й інші приклади.

 

Трохи з історії

У рік прийняття Валуєвського циркуляра (1863 р.), що призупиняв видання книг, написаних «малоросійською мовою», померла у Вороньках (Бобровицький район) Марія Волконська – дружина декабриста Сергія Волконського. Та не помер заснований нею народний театр, справу матері продовжила дочка Олена, дружина поміщика Миколи Кочубея. У справжній же культурний центр перетворив цей народний театр з бібліотекою внук декабристів Михайло Кочубей. У репертуарі театру були українські твори: «Наталка-Полтавка», «Безталанна», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та ін. Спадкоємець декабристів і дворянського роду був і актором, і перекладачем творів Михайла Гоголя на українську мову, чим розширював репертуар народного театру, сцена якого доносила українську літературу до сердець не лише простого народу, а й представників спадкового дворянства, лише чверть якого на кінець ХIХ століття визнавала українську мову рідною.

Хочу нагадати сучасним борцям за українську мову й той історичний факт, що після Валуєвського циркуляру Микола Костомаров видавав дешеві книжки українською мовою для народу. Патріотом і творцем української літератури став поляк Володимир Антонович – подібні приклади мають довге продовження.

А який класичний спадок, написаний до і після Валуєвського циркуляра і Емського указу (1876 р.) – царських заборон «малоросійської мови» – залишили Тарас Шевченко, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та велика низка інших українських класиків царської доби!

Ще одна цікава історична згадка. У березні 1905 року Російська академія наук надіслала царському уряду доповідь про те, що українська мова є самостійною слов’янською мовою, отже, рекомендує скасувати акти 1863 і 1876 років. І вже в 1906 році українською мовою виходило 18 газет і журналів у великих українських містах і навіть у Петербурзі.

Скажіть, а від яких указів та інших заборон треба захищати українську мову сьогодні, коли вона є державною згідно з Конституцією? Причому цією «патріотичною» боротьбою затінюються очевидні факти безладу в державному управлінні і суспільному житті. І що дивно – збіднілий народ «клює» на цю боротьбу. Клюють і представники так званої ідеологічної еліти. Всі так борються, що в Незалежній недавно помер останній дитячий журнал «Барвінок», насилу тримаються останні літературні журнали і дві газети, які за радянської доби мали кращі перспективи, ніж під «дахом» спеціального закону. 

Ні, книги друкують, але здебільшого за спонсорські кошти. Наше господарство теж до цього долучається. 

 

Найбільш корумпована і бідна, але в революційній славі купається

Мирну зміну влади команди мародера у вишиванці Порошенка назвали революцією виборчих бюлетенів. Отже, це вже третя революція в Україні за 28 років так званої незалежності. Нагадаю: помаранчева, гідності і бюлетенева. Сам же термін «революція» походить від французького слова, що означає «відкочування». Чи буде четверте, п’яте, шосте… відкочування? 

Прогнозувати не беруться навіть світові світила. Бо дехто вже дискутує: наскільки дебільне українське суспільство? І для цієї ганьби є певні підстави.

Скажіть, чи є в Європі ще хоч одна країна, яка гордиться безкінечними революціями, після яких до влади приходять гірші керманичі, ніж їхні попередники? Останню Зе-команду ще не називаємо гіршою за рошенівську, але перші невтішні прогнози вже задзвеніли.

Та повернімося до суспільства: на президентських виборах не купилися на Порошенкові подачки і євролозунги, а на парламентських виборах масово продавали свої голоси… за кілька сотень гривень. Причому продавали майбутнє своє і своїх дітей далеко не ті, в кого немає за що купити шматок хліба. Та і взагалі – віддали майже конституційну перевагу одній, українським життям не перевіреній силі нового президента. Який рівень свідомості й ума в таких виборців?

Саме на таку масову недоумкуватість розраховує політична і владна еліти. Інакше б не пудрили нам мізки надуманими «найважливішими» проблемами: мови, релігії, декомунізації, ворожих голосів, вступом у ЄС і НАТО, повчаннями європейських лідерів, не менш дебільними знаннями з підняття вітчизняної економіки і повернення ганебно втрачених територій.

Ні, я теж за дискусії навколо цих питань. Але придивіться і прислухайтесь, хто і як дискутує на телеекранах. Хоч одного справжнього фахівця там побачите? Більше того, навіть коли й промелькне слушна думка, вона відразу ж потоне в безкінечній трепології. Лише один приклад: більше тижня «жували» тему парламентських комітетів, наче те вирішується в телестудіях. Та й обговорювання мало загальний характер, аби було про що ляпати язиками цілими вечорами.

Натомість далеко на задній план відійшли або й зовсім забулися питання миру, непомірних тарифів на газ, електроенергію та і увесь побут, ціни на ліки, продукти і одяг, стан медичного обслуговування (лише Уляну згадують – на громовідвід схожу), конкретна корупція, можливі трагічні наслідки поспішного введення ринку землі. Не бачимо й жодного суспільного резонансу.

Надто тривожить мене доля української землі. Чомусь активні риночники забули, які трагічні наслідки пережила Україна через недолугі земельні реформи.

Правда, частіше заговорили про існування тіньового ринку землі і злочинне її використання, від чого країна втрачає мільярди доларів, не розвивається переробка. Невже так важко спочатку навести в цьому лад, а вже потім братися за цивілізований ринок землі?

Думаю, що ні. Але в цивілізації не зацікавлені ті, хто непомірно збагачується на злочинних земельних схемах. А щоб народ менше звертав уваги на справжні причини існуючого в Україні бардаку, від якого страждають передусім пересічні люди, їм і підкидають для «обсмоктування» тільки «патріотичні» теми.

Хоча, думаю, не варто й дивуватися цьому. Якось уже цитував Олександра Довженка: «У нас не державна, не народна психіка. У нас немає справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне…Ми – вічні парубки. А Україна – наша вічна вдова. Ми – удовині діти».

Нові досьє

Юрчишин Ярослав. ДОСЬЄ

Шаптала Наталія. ДОСЬЄ

Іллєнко Пилип. ДОСЬЄ

Чумак Віктор. ДОСЬЄ

Шуфрич Нестор. 10 фактів із життя

Дегрик Олена. ДОСЬЄ

Гончарук Олексій. ДОСЬЄ

Шевцов Євген Олександрович. ДОСЬЄ

Завітневич Олександр. ДОСЬЄ

Данилюк Олександр. ДОСЬЄ

Реклама

Партнери