Хто вбив Гонгадзе?

«Георгій», – високий чоловік простягає мені руку й додає: «Гонгадзе. Можеш мене звати Гією».

З приємним і комунікабельним Гією ми п’ємо каву в парламентському буфеті. Він розповідає про війну в Абхазії, згадує про роботу на СТБ та ділиться своїми творчими планами щодо програми на радіо «Континент».  

Мужнє обличчя, гарна чуприна, вдягнений завжди бездоганно. Легкий у розмові Гія в парламенті був, як кажуть, своїм хлопцем. До когось він звертався на «ти», когось по-дружньому плескав рукою по плечу, а з кимось обіймався при зустрічі. Він подобався людям, і вони тягнулися до нього.

Ішов 1999-ий. Рік президентських виборів. Рік, що, як потім виявиться, визначить долю не лише тодішнього президента Леоніда Кучми, а й долю Георгія Гонгадзе.

Гія, народжений у Грузії, вихований подружжям грузина та українки, пройшов війну в Афганістані, потрапив 93-го в горнило війни в Абхазії, коли знімав там документальний фільм.  

Здавалося, що Гія весь час поспішав жити. Він летів уперед. Нестримно. Яскраво. Набираючи обертів і перетворюючи своє життя на суцільне подолання перешкод. Одна війна. Друга війна. Боротьба за незалежність України. Документальне кіно. Робота на телебаченні й радіо.

Публічна артикуляція незручних запитань тодішньому президенту Леоніду Кучмі.  Створення першого впливового інтернет-видання в Україні – «Українська правда». 

Я дуже добре запам’ятав ранок 18 вересня 2000-го. В офіс Радіо «Свобода» на Хрещатику в Києві, де я тоді працював, зі словами: «Гія зник. Мені Мирося (дружина Гонгадзе – Мирослава, – С.Р.) телефонувала», влетіла моя колега Марина Пирожук.  

За її словами, 16 вересня Гонгадзе не повернувся додому. Увечері дружина разом із двома трирічними доньками марно його чекали біля будинку. Не повернувся Гія додому й 17 вересня. Дружина і друзі кинулися його шукати. Все марно. Гонгадзе ніде не було. Ані в міліції, ані в лікарнях, ані в морзі. Ніде. Була людина – і зникла.   

За кілька місяців до цього він звертався до Генеральної прокуратури із заявою про стеження за ним. Його весь час супроводжували незнайомці. Прокуратура тоді ніяк не відреагувала на заяву Гонгадзе. А вже після його зникнення МВС і Генпрокуратура почали брехати: виїхав із Києва, їхав кудись під чужим іменем, купив квиток etc. Бачили десь у Львові, зустрічали десь поза Києвом. Хоча на той час у владі знали точно: Гонгадзе вже немає серед живих. Але продовжували брехати.

І тривало це до 28 листопада 2000-го. До дня, коли на пошарпаному магнітофоні лідер соціалістів Олександр Мороз разом зі своїм помічником – Юрієм Луценком не прокрутили записи з кабінету Леоніда Кучми.  

Почуте шокувало журналістів: дріб’язковий президент України обговорює зі своїми опричниками, що і як треба зробити з неугодним журналістом. Тим самим журналістом, який напередодні виборів 99-го ставив незручні запитання Кучмі в ефірі телеканалу «1+1».

Інші фрагменти записів розмов, які в кабінеті Кучми вів начебто майор державної охорони Микола Мельниченко на цифровий диктофон, свідчили про те, що на чолі української держави стоять мстиві, недалекі й агресивні люди. Вони готові до всього, аби втриматись у владі. Навіть до вбивства відомого журналіста.   
Через кілька днів після оприлюднення записів у Таращанському районі за сто кілометрів від Києва знайшли обезголовлене тіло. У ньому дружина і друзі впізнали Гонгадзе. Офіційно генпрокуратура визнала, що це тіло журналіста, лише у вересні 2002-го. Рештки ж черепа були знайдені лише через 9 років на Київщині.

Згодом «Свобода» стала майданчиком, на якому оприлюднили велику частину записів колишнього майора державної охорони Мельниченка, який попросив у США політичного притулку.

З моменту оприлюднення записів із кабінету президента Кучми Україна потрапила в політичну кризу – на той час найбільшу з часу відновлення незалежності. Виявляється, що людина, яка стоїть на чолі держави, віддає накази розібратися з журналістом, якого потім убивають. Лідер держави планує побиття опозиціонерів, тисне на суддів і колупається в білизні опонентів. Країна вибухає акцією протесту «Україна без Кучми». Головна вимога – відставка президента й покарання вбивць журналіста Гонгадзе.  

Для всього ж світу Кучма перетворюється на вигнанця. Його не чекають у Європі і США, йому не тиснуть руку лідери цивілізованого світу. А серед записів Мельниченка опинилася ще й розмова Кучми з керівником «Укрспецекспорту» Валерієм Малєвим. Останній розповідав про намір в обхід міжнародних санкцій продати до Іраку чотири системи «Кольчуга» – українську автоматизовану станцію пасивної радіотехнічної розвідки. Уже сам факт такої розмови завдав серйозного удару по міжнародному іміджу України.

У той час Кучмі радів лише один президент – Путін.

В умовах часткової ізоляції глави української держави він душить Кучму у своїх обіймах.

Офіційний Київ починає рух до Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю й Казахстаном. Прозахідний уряд на чолі з Віктором Ющенком іде у відставку.

Адміністрацію президента Кучми очолює Віктор Медведчук – майбутній кум Путіна й майбутній державний зрадник.

Виходить, що в усій цій історії з убивством Гонгадзе та «касетним скандалом», єдиним, хто отримав максимальний зиск, був Путін. А те, що відбувалося навколо цієї справи, мало бути ретельно спланованою спеціальною операцією.

У січні 2000-го Путін у статусі виконувача обов’язків президента РФ змінив Єльцина. Як кажуть мої джерела, влітку 2000-го записи прослуховування кабінету Кучми, на яких звучали погрози на адресу Гонгадзе, уже бродили в політичних кулуарах.

Це ж підтверджує і співзасновниця «Української правди» Олена Притула. Вона каже, що про існування таких записів Гії розповів Олександр Мороз.  

Чи могли копію цих аудіозаписів (чи оригінали) мати російські спецслужби? Цілком. Чи могло ФСБ слухати Кучму? Цілком. Чи могла Росія організувати «Кучмагейт» – убивство журналіста, викид записів Мельниченка і спонукання українців до розгортання акції «Україна без Кучми»? Певен, могла. Бо в перший рік свого президентства Путін прагнув отримати Україну разом із її прирученим (чи то пак – скомпрометованим) президентом.  

Мої джерела в адміністрації президента Кучми розповідають, що вбивство Гонгадзе й «касетний скандал» дуже деморалізували тодішнього главу української держави. Свій стрес він намагався зняти за допомогою оковитої і в оточенні людей, моральні якості яких були далекі від ідеальних. Оточення Кучми через посередників намагалося вести перемовини з Миколою Мельниченком про викуп усіх записів, зроблених у президентському кабінеті.  

Серед тих, хто намагався стати власником усієї колекції аудіозаписів, називають і нині покійного Бориса Березовського.

За ці 24 роки, що минули з дня вбивства Гонгадзе, змінилося багато що. Кілька парламентських комісій і генеральних прокурорів розслідували цю справу. Як мінімум два президенти обіцяли покарати виконавців і замовників убивства Гії.
За останні два десятиліття звели пам'ятник Гонгадзе й назвали вулиці його іменем.

Ющенко нагородив його званням Героя України посмертно.

Убивця Гії – екс-генерал, начальник Головного управління кримінального розшуку МВС України Олексій Пукач у 2011-му засуджений до довічного ув’язнення.  

Під час судового засідання він зізнався: замовниками вбивства були Леонід Кучма, Володимир Литвин і Юрій Кравченко.

Екс-міністр МВС Юрій Кравченко мертвий. З двома кулями в голові його знайшли в гаражі того дня, коли він мав свідчити у прокуратурі –  4 березня 2005 року. Офіційна версія – Кравченко покінчив життя самогубством. Так-так, з двома кулями у голові,

Екс-керівник апарату міністра МВС Едуард Фере, один із важливих свідків у справі Гонгадзе, 2003-го вхопив інсульт і впав у кому.

У результаті гострого тромбофлебіту в Австрії помирає ще одна людина, яка могла знати про справу Гонгадзе – друг Фере, керівник Державного управління справами Юрій Дагаєв.

Бориса Березовського знайшли мертвим 23 березня 2013-го в його будинку поблизу міста Аскот у графстві Беркшир у Великій Британії.  

Відповідно до результатів посмертного розтину причиною смерті стало повішення, на тілі не було знайдено ознак насильницької боротьби.

У березні 2015-го в колонії помер один із викрадачів Гонгадзе, Микола Протасов.

Колишній голова СБУ Леонід Деркач помер 14 січня 2022 року. 

Екс-генпрокурор Михайло Потебенько, який восени 2000-го брехав із трибуни Ради про зникнення Гонгадзе, досі живий.

Екс-голова адміністрації Кучми – пихатий Володимир Литвин із початком великої війни зник із політичного обрію.

Хоча саме за його головування Верховна Рада ратифікувала кабальні Харківські угоди, які стали початком повзучої окупації України Росією.

Мама Георгія – Леся, яка до кінця вірила, що її син живий, пішла з життя 30 листопада 2013 року.

Сім'я Гонгадзе – дружина Мирослава і дві їхні доньки – Нана і Соломія живуть у США. Мирослава нині керує мовленням Голосу Америки у Східній Європі.

Вихованці «Української правди», яку заснував Гонгадзе, –Мустафа Найєм і Сергій Лещенко вже 9 років у владі – спершу при Порошенкові, тепер – при Зеленському.

Усі ці два десятиліття Кучма – людина, якій тиснуть правицю всі без винятку генпрокурори, міністри внутрішніх справ і президенти України, зокрема Зеленський.

Так, у 2009-2011 роках Кучму кілька разів допитували у справі про його причетність до вбивства Гонгадзе. Ба більше – проти нього навіть порушували кримінальну справу щодо причетності до вбивства журналіста. Однак жодних наслідків це для екс-президента не мало.

Лише через 16 років з дня вбивства – 22 березня 2016 року Гонгадзе поховали у дворі церкви Миколи Набережного в Києві.

Однак відповіді на запитання: «Хто замовив убивство Гонгадзе?» ми досі так і не отримали. Принаймні офіційно. Як дотепер не бачили доказів про причетність Росії до вбивства журналіста.

Хоча логіка майбутнього розвитку подій в Україні й численні спроби Путіна приборкати її дають підстави припускати, що в цій трагічній історії без Кремля не обійшлося.

Можливо, через 50 чи 100 років, коли жоден із учасників «Кучмагейту» не лишиться живим, ми дізнаємося про це більше.