Поголені до синяви офіцери, вдягнені у парадну форму, були у піднесеному настрої. Їхні дружини та діти метушилися із кульками і квітами. Біля злітної смуги вишикувався військовий оркестр.
У Енгельсі чекали на приліт двох стратегічних бомбардувальників – Ту-160 та Ту-95МС. Опівдні вони мали злетіти з українських військових аеродромів Узин та Прилуки.
Перед тим голови урядів Валерій Пустовойтенко і Володимир Путін підписали постанови про передачу Україною Росії одинадцяти стратегічних бомбардувальників – 8 Ту-160 та 3 Ту-95 МС з п’ятсот сімдесят п’ятьма крилатими ракетами Х-55 до них. Їх віддавали у обмін на погашення газового боргу Україною у розмірі 275 млн доларів. Для супроводу перших літаків, які мали летіти до Енгельса, до Прилук навіть прибув «літаючий танкер» російський Іл-78 з пальним.
Однак літаків з України 3 листопада 99-го у Енгельсі так і не дочекалися. Офіційний Київ дав відбій перельоту літаків. Засмучені російські офіцери змушені були шукати втіху у чарці, волаючи на все летовище марш «Ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью». Дружини і діти намагалися розрадити своїх літунів, запускаючи до неба кульки.
Офіційною причиною, яка зірвала свято, була відсутність контракту між компаніями «Росвооружєніє» і «Укрспецекспорт». Неофіційною – 14 листопада 99-го мав відбутися другий тур президентських виборів. Леонід Кучма, який в ті дні опонував своєму головному конкуренту – комуністу Петру Симоненку, боявся постати перед виборцями у ролі людини, яка віддає росіянам практично задарма стратегічну зброю.
На початку 90-их, після розвалу Радянського Союзу, Україна успадкувала 21 стратегічний бомбардувальник Ту-95МС та 19 літаків Ту-160 (останніх у Росії на той момент було лише 6). Перші базувалися в Узині, другі – у Прилуках. Сім років Кремль канючив спершу у Кравчука, а затим – і у Кучми ці літаки. Все було марно. Наприкінці 90-их українці за допомогою американців почали знищувати стратегічні бомбардувальники – на утилізацію кожного Сполучені Штати виділяли по 1 мільйону доларів/ Отримавши статус без’ядерної держави, Україна зобов’язалася знищити всі стратегічні носії ядерної зброї, якими були ці бомбардувальники.
У серпні 99-го, з приходом Путіна у крісло прем’єр-міністра ситуація з літаками, які Росія просила у України, змінилася. Путін раптом знайшов спільну мову із Кучмою. Можливо, тому, що тодішній президент Росії Єльцин проголосив його своїм наступником. Український президент розумів, що далі йому доведеться мати справу з Путіним і, на диво, швидко погодився поміняти стратегічні бомбардувальники і ракети на газовий борг України перед Росією. За кілька років до цього українці просили у росіян, УВАГА!, по 75 млн доларів за один літак, а змушені були віддати Москві одразу одинадцять «ТУшок» разом із п’ятсот сімдесят п’ятьма крилатими ракетами всього-на-всього за 275 мільйонів доларів. Відчуваєте різницю?
До кінця лютого 2000-го всі стратегічні бомбардувальники і крилаті ракети були вже в Росії. Це стало першою і важливою перемогою Путіна над Україною.
Чи усвідомлював наприкінці 90-их Кучма, яку загрозу для України несе передача стратегічних бомбардувальників і понад пів тисячі крилатих ракет Росії?
Думаю, так. Тодішній президент України понад 30 років пропрацював на дніпропетровському «Південмаші» – найбільшому заводі військової та ракетно-космічної техніки СРСР. Він, як ніхто, знав і розумів можливості переданого росіянам озброєння. Так, можливо, Кучма не вірив у війну Росії проти України. Але це не знімає з нього відповідальності за стратегічну помилку тодішнього українського керівництва.
Починаючи з 24 лютого 22-го, бомбардувальники Ту-95МС, базовані у Енгельсі, стали ударним кулаком російської авіації, який обстрілює крилатими ракетами Х-55 Україну
У серпні 23-го журналісти програми «Схеми» Радіо Свобода з’ясували: ті самі ракети, які 2000-го були передані росіянам, летять на голову українців. Номери збитих українською ППО Х-55 повністю співпадають із номерами, які зазначені у додатку до міжурядової угоди про передачу літаків і ракет від 1999 року.
Сьогодні всі колишні українські високопосадовці, причетні до цієї оборудки з Росією 25-річної давнини, лише розводять руками. І кивають один на одного. Точніше – на Кучму.
Через два роки після передачі літаків і ракет Москві, 18 жовтня 2002-го російська газета «Комерсант» опублікувала текст під назвою «Леонід Кучма видав Володимира Путіна».
Посилаючись на плівки майора Мельниченка – записи розмов у кабінеті президента України, журналісти зробили висновок: у 2000-му Кучма фінансував виборчу кампанію Путіна.
Фрагмент розмови, яка відбулася у кабінеті Кучми 15 липня 2000-го, російське видання тлумачило саме як допомогу Путіну.
Тоді за столом у президентському кабінеті на Банковій у Києві зібралися Леонід Кучма, голова податкової адміністрації Микола Азаров та заступник голови правління національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» Вадим Копилов.
Після оприлюднення Мельниченком цього фрагменту розмови у адміністрації президента Росії категорично заперечували участь Кучми у фінансуванні виборчої кампанії Путіна. Однак жодних сумнівів у тому, що все так й було, не мав Юрій Луценко, один із тодішніх лідерів Соціалістичної партії України. Він згодом став міністром внутрішніх справ, а затим і генеральним прокурором України. Утім, показово, що вже після приходу до влади Луценко про це жодним словом не згадав. І дарма.
Бо що ж це були за 50 чи 60 мільйонів доларів, які Кучма кешем хотів передати Путіну на вибори? Можливо, йшлося про спільний газовий бізнес українського та російського керівництва. У ньому кожна із сторін мала свій профіт. Утім, у цьому бізнесі Кучму і Путіна пов’язувала ще одна людина – Семен Могилевич. «Король російської мафії» знав Путіна ще за роботою у Пітері. Оскільки газові схеми у 90-ті превалювали над державними домовленостями, можна припустити, що згадані гроші були частиною торговельних операцій газом. Очевидно, Путіну кров з носа потрібна була готівка на вибори. І йому її міг дати Кучма.
Судячи із записів розмов у президентському кабінеті, зроблених Мельниченком, посередником між Могилевичем та Кучмою був тодішній шеф Служби безпеки України Леонід Деркач. До слова, його сина – Андрія Деркача українська сторона у 2022 році звинуватила у державній зраді і роботі на Росію.
Утім, історія з передачею Путіну на вибори грошей від Кучми жила не довго.
Як і історія оборудок команди тодішнього президента України з Могилевичем. Останньому 2003-го у Пенсильванії було висунуто офіційні звинувачення, що складалося з 45 пунктів, серед яких – здирництво, відмивання грошей, шахрайство etc.
З приходом Ющенка Могилевич і далі продавав російський газ для України, щоправда, вже через компанію RosUkrEnergo. Його оперативно-розшукову справу в СБУ, яка налічувала 20 томів, нова помаранчева команда знищила 8 вересня 2005 року. Мовляв, справа втратила свою історичну цінність. А епічні епізоди з Кучмою загубилися у численних записах майора Мельниченка. Вони, на жаль, так і не були визнані доказом у скоєнні експрезидентом та його близькими соратниками злочинів.
Як свідчить голова Секретаріату президента Ющенка Олег Рибачук, його тодішній російській візаві Дмитро Медведєв пропонував йому $ 2 млрд. в рік за те, щоб команда Ющенка не чіпала газові схеми Кремля через RosUkrEnergo. Рибачук від пропозиції відмовився. Однак компанія, співзасновниками якої був російський «Газпром» і Centragas Holding AG (Дмитро Фірташ і Іван Фурсін), все ж зайшла на український ринок. Через це Рибачук і подав у відставку з посади голови Секретаріату президента. Згодом Фірташ у розмові з послом США в Україні визнав, що його газовому бізнесу посприяв саме Могилевич
2011-го, за три роки до початку війни Росії проти України, Леонід Кучма отримав від тодішнього президента Росії Дмитра Медведєва орден «За заслугі пєрєд Отєчєством» 1 ступеня. Кремль наголосив, що нагороду було присудженого ще 2004-го. А це говорить лише про одне: експрезидент України добре попрацював на Росію. Російський орден Кучмі від Путіна сьогодні як тавро. Яке він, сподіваюсь, вже ніколи не зітре.
За останні десять років Кучма двічі представляв українську державу у тристоронній контактній групі щодо врегулювання конфлікту на Донбасі – при Порошенкові і при Зеленському. Однак особливих успіхів йому так і не вдалося досягти.
Кучма до останнього не вірив, що Путін розпочне велику війну проти України. А вже після того, як це сталося, написав другу частину своєї книги «Україна – не Росія. Двадцять років потому», і прокляв росіян
Однак, одних прокльонів тепер недостатньо для того, аби врятувати Україну від Ту-95МС і ракет Х-55, відданих Путіну за газові борги.
Сергій Руденко