Політичні близнюки Ющенко і Залужний: Феномен «випадкового» месії

В українській історії є особливий тип лідерів.

Тих, кого на політичну вершину штовхає не власна жага до влади, а колективне сподівання нації. Це люди, для яких влада стала не амбіцією, а неминучістю.

Віктор Ющенко та Валерій Залужний.

Попри різні епохи, ці двоє – «політичні близнюки».

Це – архетип «випадкового месії».

Обох лідерів суспільство почало сприймати як єдину альтернативу системі ще до того, як вони зробили перший крок у політику. Ющенка виштовхнула назовні втома від «кучмізму», Залужного штовхає запит на професійну та чесну силу, яка не заплямована кулуарними іграми.

Тридцять років тому Ющенко не шукав політичної слави. Він був технократом, закоханим у бджіл, старожитності та економічні графіки.

Він працював у банківській системі. Рухався в ній кар’єрними щаблями і не думав про президентство. Його цілком влаштовував статус головного банкіра країни і батька української гривні.

Віктор Андрійович неодноразово підкреслював, що не прагне влади. Його знамените «я не політик» було щирим – він хотів бути батьком нації, месією, але не «політичною твариною», яка гризеться за повноваження.

Утім, Вадим Гетьман – фінансовий геній і ментор Віктора Андрійовича, не приховував, що готував Ющенка до великої політичної гри. Кажуть, ще у середині 90-их під час святкувань у Нацбанку Гетьман доволі часто піднімав чарку за майбутнє президентство Ющенка. В той самий час легендарний В’ячеслав Чорновіл пропонував Віктору Андрійовичу стати єдиним кандидатом від націонал-демократів на президентських виборах. Ющенко тоді скептично сприймав і тости Гетьмана, і припросини Чорновола.

Навесні 98-го Гетьмана розстріляли у ліфті його будинку в центрі Києва. Через рік Чорновіл загинув у дивному ДТП.

Ющенко залишився один. Доля не залишила йому вибору – він мусив іти вперед.

У 1999-му він став прем’єром при новому старому президентові Кучмі. Він був «чужим» у системі олігархічних договірняків. Конфлікт був неминучим. Кучма намагався «спалити» його рейтинг брудною роботою, але Ющенко в статусі прем’єра став занадто популярним. У 2001-му система його викинула –відставка через вотум недовіри. Але це відкрило йому дорогу до президентства. І тоді, як того і хотів наприкінці 90-их Чорновіл, Ющенко став таки лідером націонал-демократів.

Сьогодні історія робить коло.

Валерій Залужний – кадровий військовий, чиє життя до 2022-го було обмежене статутами та стратегіями. З початком великої війни він став уособленням Збройних Сил, «Залізним Генералом», який воліє говорити мовою артилерійських розрахунків, а не партійних гасел. Кожне його інтерв’ю чи пост у соцмережах підкреслюють відданість справі, а не політичним амбіціям. Проте саме ця відстороненість робить його ідеальним об’єктом для народної міфологізації.

2022-ий рік продемонстрував, що Залужний це – архетип такого собі українського Котигорошка, на якого можуть покластися ті, хто стоїть за його спиною. Не дарма ж народ почав складати пісні про Залужного і називати його іменем вулиці у своїх містах і селах. Конфлікт Головкома із командою Зеленського був неминучим. Коли довіра українців до Залужного перевищила довіру до президента, Банкова відчула холодний подих конкуренції.

Відставка Залужного у лютому 24-го та його «почесне вигнання» послом до Лондона – це класичний політичний маневр. Так само колись виштовхували Ющенка. Влада хоче сховати лідера з очей, щоб його забули. Але чи можна сховати людину, яка лишила по собі добру славу?

У Ющенка в 2004 році було до 50% підтримки українців. У Залужного сьогодні – неймовірні 90%+. Ющенка тоді не сприймала половина країни. Залужний нині об’єднує всю країну. Антирейтинг Залужного – мізерні 5–8%.

Ющенко був «надією на зміни», Залужний –це «капітал вчинку» та гарантія виживання українців.

У 2004-му Ющенко мав чітку «стелю» у підтримці через жорстку конкуренцію. У Залужного «стелі» фактично не існує – його рейтинг обмежується лише його власним небажанням офіційно вступати в політичну гру. Важливо, що соціологія 2024-2026 років демонструє феномен, коли довіра до військового лідера перевищує довіру до всіх політичних інститутів (парламенту, уряду, судів) разом узятих.

Ющенко став президентом, бо не міг відмовити народу. Його отруєння у вересні 2004-го стало тією точкою неповернення, де особисте небажання йти в політику було розчавлене суспільною необхідністю. Це призвело до великого піднесення під час Помаранчевої революції, а згодом – до гіркого розчарування через «любих друзів».

Сьогодні Залужний мовчить про свої політичні амбіції і тримає офіцерську дистанцію. Йде війна. Генерал уникає будь-яких розмов про своє можливе балотування у президенти. Проте популярність Залужного вже не належить йому – це очікування мільйонів. Головне питання: чи зможе «залізний генерал» уникнути долі «месії з бджолами»? Чи не з’їсть генерала політична система так само, як колись з’їла Віктора Андрійовича? Чи зможе він зібрати навколо себе команду, яка не перетвориться на нових «любих друзів» чи «міндічів»? Та й зрештою, чи має Залужний достатньо сил і знань для того, аби очолити поствоєнну Україну?

Історія вчить: коли народ створює собі ідола, він не питає його згоди. Доля наполегливо штовхає Залужного на шлях, яким уже пройшов його політичний близнюк Ющенко. Фінал Ющенка – відомий. Яким буде старт і фінал для Залужного поки не знає ніхто. Схоже, навіть і сам генерал.