Хто уміє брехати, той уміє і красти

На своєму тривалому життєвому шляху зазнав немало горя, сердечних і душевних терзань, але й щастям та успіхом не обділена моя доля. З-поміж усього приємного проймають, буває, і відчуття справжньої свободи, про яку мріяв з юнацьких років. У 1960-му брав участь у студентських заворушеннях проти свавілля ректора. І його таки звільнили, але й нас, організаторів, за малим богом не погнали з інституту.

Мабуть, з того часу й засіла в мені «патологія» боротьби з тими, хто намагається обмежити мою свободу на роботі чи в повсякденному житті. Бачив, як це не подобалося партійному керівництву району й області. За таку «незалежність» не гладили по голівці, але до крайнощів не доходило, зате доган – ціла колекція.

Від несправедливості закипав душевний гнів, та гамував його не виверженням назовні, а доводами своєї правоти вірно прийнятих рішень, які забезпечували успішні результати роботи. Траплялося, що й вибухав. Це коли якийсь недолугий вискочка починав зверхньо демонструвати, що він великий начальник, а ти – дурень. Як правило, потім усе ставало на місця: дурисвіти кудись відпливали з мого зору, а я продовжував працювати на своєму місці.

Вільніше стало на фініші горбачовської перебудови. Тоді й ризикнув випробувати на ділі декларовану свободу й гласність: зареєструвався кандидатом у депутати по Козелецькому округу. З моїх колег і друзів мало хто вірив, що я виборю перемогу, оскільки три мої суперники були з Козелецького району, на території якого мешкало більше 70 відсотків виборців округу. Ще й яких конкурентів: перший секретар Козелецького райкому Компартії, начальник політуправління Київського військового округу, генерал-лейтенант (у селищі «Десна» Козелецького району навчальна дивізія) і профспілковий лідер з Остра. До того ж, мою кандидатуру не підтримувала верхівка Бобровицького райкому партії.

Та у мене була надія на колектив нашого радгоспу-технікуму і оту проголошену свободу й гласність. Ні, в ході передвиборчої гонки ми відчували тиск з боку козелецького адмінресурсу, але й мали змогу донести до виборців своє слово, свою правду. І нас почули – я виграв вибори. 

Забігаючи наперед, наголошу – це були перші (1990р.) і єдині справді демократичні і вільні вибори. Виборці не підкорилися тиску навіть партійних органів, які були тоді ще при владі. 

Склад Верховної Ради першого скликання теж був особливий: обраний на альтернативній основі і вперше за радянської влади без трактористів, доярок, ланкових, слюсарів та інших рядових працівників. Правда, замість них обрали, зокрема від Чернігівщини, першого і другого секретарів обкому, голову облвиконкому, першого секретаря райкому і голову райвиконкому, трьох директорів підприємств, колишнього голову уряду, дипломата, столичного чиновника, доцента обласного інституту. Хоч і багато чиновників, але не старих, а «перебудовників». За партійним складом: 378 (84%) – комуністи, 72 (16%) – безпартійні. 

Невдовзі відбулася політична структуризація на «групу 239» і опозиційну коаліцію – Народну Раду з 123 депутатами. Нейтральних – 88 депутатів.

Склад першого скликання був з компартійною більшістю, але ми змогли об’єднатися навколо долі України, щоб відбитися від московських емісарів-гекачепістів, затвердити малий Герб і новий Гімн України, проголосити юридичну незалежність держави. 

Особисто я не вірив у здобуття Україною справжньої незалежності, якої й досі немає. Хоч у 1991 році було більше економічних і політичних можливостей стати демократичною і вільною країною, ніж тепер – з розграбованою економікою, продажною політикою і владою, що вийшла в світові лідери з корупції.

Однією з головних причин, чому Україна докотилася до такого безладу і ганебної втрати значних територій, бачу в патологічній боязні наших патріотів-лідерів справжньої свободи. 

Ні, на гарних словах вони люблять свободу, своїми «освіченими» язиками навіть борються за неї, але вимагаючи свободу тільки для себе. Свободи ж для всіх вони панічно бояться. Оскільки поняття свободаозначає відповідальність.

На зорі незалежності злякалася відповідальності досвідчена компартійна гвардія, бо треба було перебудовувати на новий лад економіку, управління державними інституціями і людські відносини в суспільстві. Та ще більший страх від ймовірної відповідальності за долю держави і її народу закрався в душі й голови представникам нової лідируючої касти з Народної Ради, її ядра – Народного Руху. Бо одна справа – язиками чесати про демократію, свободу, незалежність, а інша – все те впроваджувати в життя, розбудовувати ринкову економіку і добиватися для всіх громадян європейських соціальних стандартів.

У 90-х багато «новоспечених» демократів ринуло у владні кабінети, але так само швидко або самі драпонули звідти, або система викинула їх – недолугих, а то й дебілів.

Цікавий і такий факт. Протягом майже трьох років депутатства я працював у чорнобильській Комісії Верховної Ради, потім мені запропонували перейти в Комісію з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом. Відразу й справу доручили: депутатське розслідування підозри прем’єра Вітольда Фокіна в корупційних оборудках, пов’язаних із закупівлею за кордоном тваринних ембріонів. За це розслідування демократи не бралися. Видно, відчували, які можуть бути наслідки. І справді, за матеріалами розслідування і моєю заявою в генпрокуратуру була порушена карна справа – перша й остання такого рівня з ініціативи депутата.

Втім, до суду справа не дійшла, але Фокін пішов у відставку. Чимось подібним не може похвалитися жодне наступне скликання Верховної Ради.

За рівнем демократичних виборів і не цензурованої роботи депутатів виділялося й друге скликання. Тож затрималися у владній системі ще на кілька років демократи-депутати. Бо і в 1994 році ще високо кодувалося їхнє яскраве слово серед виборців, а скупка голосів за благодійність ще тільки-тільки зароджувалася. Новонароджені ж олігархи зі своїми мішками грошей (ще не лантухами) лише придивлялися до виборчої системи. А вже в 1998 році на справжній демократії і свободі виборів до парламенту був поставлений великий хрест. 

Передвиборча брехня благодійність осідлала 

Ситуацію в Україні, на фоні якої проходили вибори 1998 року, окреслив президент Леонід Кучма на засіданні Кабінету Міністрів: «Більше половини підприємств працюють збитково. Державний бюджет з доходів виконано менш як на третину. Витрати на обслуговування і погашення державного боргу поглинають 90,5 відсотка доходів держбюджету. Нині позабюджетні фонди мають практично кожне міністерство, інші органи, облдержадміністрації – їх аж 587. А витрати з них практично не контролюються…»

При такій економіці і фінансовій ситуації в країні на виборчі округи ринули кандидати в депутати, котрі зуміли в жебрацькій країні швидко «заробити» багатомільйонні статки. Дехто скористався й позабюджетними фондами. І забуяла на виборчих округах щедра благодійність. На Козелецькому 208 окрузі засипав виборців подарунками наш землячок Микола Рудьковський. По суті, він став засновником неофіційної моди передвиборчої благодійності, приправленої брехливими обіцянками. І Рудьковський набрав найбільше голосів, але його перемогу скасував суд за поданням моїм і народного депутата другого скликання Петра Шейка. Оскільки правоохоронці вже виявили факти махінації з пропискою (не проживав п’ять років в Україні перед виборами, тож не мав права балотуватися в депутати), інші маніпуляції в біографії і одержанні вищої освіти. Тобто, майбутній законотворець хотів пролізти в парламент з порушенням закону, ще й верхи на брехні. 

Махінатора не допустили до повторних виборів народного депутата України, тому явним фаворитом на 208 окрузі став наближений до президента Леоніда Кучми кандидат у депутати Олександр Волков із Києва. Він теж пішов до виборців благодійним шляхом, протоптаним Миколою Рудьковським. 

Районна газета «Наше життя» писала, як майбутній депутат дарував школам Бобровиччини фарбу для ремонту, обіцяв допомогти шпалеркою й цементом. Директор хлібокомбінату дякував Олександру Михайловичу за сприяння в одержанні пального. Опублікувала газета фото, на якому кандидат у депутати вручає футбольного м’яча спортсменам Носівки.

Кандидат у депутати Віктор Мацарський обіцяв виборцям через газету сприяти організації ефективної боротьби з корупцією, злочинністю. У цих питаннях він фахівець – підполковник СБУ в запасі. А ще в його передвиборчій програмі – увесь набір проблем держави, над якими він обіцяв працювати.

Обіцянки Віктора Мацарського мало чим відрізнялися від обіцянок кандидата від Компартії Володимира Лещенка, подібні були у лідера перегонів Олександра Волкова. Різниця між ними – в обсягах надання виборцям благодійної допомоги – Олександр Михайлович був набагато щедріший – більші статки сколотив під крилом президента.

Гарними обіцянками і засіванням благодійністю боровся Олександр Волков за депутатський мандат і в 2002 році. Один з головних лозунгів: «Вам, люди, – захист і підтримку!» Після чотирирічного перебування в парламенті він, як і раніше, бідкався журналістам: «Нічим доставляти хворого до лікарні. Продовжували катастрофічно розвалюватись сільські господарства, умирала переробка», – ці та інші страхіття він побачив, коли робив передвиборче турне перед новими виборами. А щоб виборці не питали його, чому мало що змінилося в країні, поки він засідав у парламенті, задобряв виборців подачками. І одержав нову перемогу. 

На третю каденцію Олександр Волков не ризикнув балотуватися на «облагодійненому» окрузі. Політична ситуація змінилася, тож у нашій окрузі знову «засвітився» багатий землячок Микола Рудьковський. На той час від добряче підзаробив на приватизованому в держави нафтовому і газовому бізнесі. Тож певну часточку витягнутого з народних надр пустив на новий підкуп виборців. А що вже понаписував у обіцянках – і Європа позаздрить: «Підвищувати пенсії, а не пенсійний вік», « … розробив ряд законів, які й досі працюють на людей», «Ми прагнемо, щоб люди на Чернігівщині мали можливість жити не гірше, ніж живуть у столиці. Щоб були якісні дороги, щоб у молоді була перспектива отримати освіту і роботу з нормальною зарплатою», «Мій девіз – чесність, принциповість, порядність», «Я хочу, щоб мої земляки були здорові, адже здоров’я – це головне». А передвиборча програма – найвищого ордена заслуговує. На жаль, нічого з неї не виконано.

І не біда. Оскільки з програмою-близнючкою Рудьковського йшли на вибори інші кандидати, зокрема й обласканий виборцями Іван Куровський, якого газета «Носівські вісті» від 3 листопада 2012 року назвала людиною, котра «взірцево виділяється з-поміж нинішньої української еліти справжнім патріотизмом…».

В ході передвиборчої кампанії Іван Куровський привіз у Мрин Носівського району Михайла Поплавського з гарними дівчатками. Співучий ректор дав високу оцінку своєму благодійнику: «Саме таким патріотам-українцям, як Іван Іванович Куровський, належить розбудовувати незалежну Україну європейського зразка».

Втрете Іван Куровський був обраний депутатом влітку 2012 року по 209 округу. В інтерв’ю газеті «Деснянка вільна» від 16 серпня на запитання про головну проблему України він відповів: «… забезпечення гідного життя людей. Інтереси простих людей мають бути захищеними. Все інше – похідне».

Ну і де тепер «захисник інтересів простих людей», розбудовник України європейського зразка», «взірець української еліти»? Після виборів забув про свою партійну лідерку і переметнувся до фракції президента Януковича, але й під владним дахом не виконав патріотичних обіцянок. Згодом і пайовиків «кинув» – продав їхню землю великому латифундисту. Неважко здогадатися – сам непогано заробив на чужій землі. А як стосовно інтересів селян-власників земельних паїв?

Це запитання хочу адресувати й низці колишніх керівників сільськогосподарських підприємств Бобровицького району. В газеті «Наше життя» від 11 березня 2006 року вони надрукували відкрите звернення до виборців. У ньому були такі рядки: «… директор ТОВ «Земля і воля» піддав нищівній і несправедливій критиці діяльність керівників кращих господарств Бобровицького району, зокрема, заслужених працівників сільського господарства України І.П. Ганчева та В.І. Марченка. Далі ще одне звинувачення: «Ви, пане Яковишин, дбаєте тільки про своє господарство, а не про громадян району…» 

Підписав те передвиборче звернення «заслужений» Володимир Марченко, який потім продав право оренди на земельні паї рудьківчан грошовитому Валерію Давиденку. Потім той перепродав чужу землю ще багатшому «землепашцю». 

Ще одного підписанта, Миколу Матвєєва, вороньківляни з вилами в руках вигнали з села, бо він теж продав їхню землю.

Трьох великих районних «патріотів» вже немає в живих, але вони встигли розвалити свої господарства. Передове товариство «Світанок» Івана Ганчева давно не передове.

Серед підписантів звернення були голова фермерського господарства «Нива» Григорій Виноград, директор товариства «Дніпро» (і в спомині вже немає» С.Г. Тіга, голова ПМК (розвалене) Л.Г Нестеренко та ще кілька керівників, за діяльністю яких і слід давно прочах. А товариство «Земля і воля» створило високооплачуваних робочих місць більше, ніж усі інші підприємства і господарства району.

Цим прикладом показую, що риба гниє не тільки з голови, а й з хвоста – і це чи не найбільша біда українського суспільства. Бо на цій гнилятині й процвітає корупція, правовий безлад, управлінська ідіотія, політична й суспільна продажність та вся інша наволоч. 

Продовжу аналізувати причини того, чому Україна далі лідирує з низки «досягнень» ганебної ідіотії, в наступній публікації.