Хто продав Путіну Україну? Партії і церква на службі у росіян

3 березня 2022-го бійці російського спецназу за наказом Путіна вирушили в бік Бучі. 

Перед ними стояло особливе завдання: евакуювати з селища Березівка колишнього головного комуніста України Петра Симоненка.  

Той разом із дружиною й дітьми опинився в російській окупації. У своєму розкішному маєтку, розташованому за тридцять кілометрів від Бучі, сімейство Симоненків спершу не приховувало свого захоплення: «Наканєц-то! Наши прішлі!»

Однак ейфорію дуже швидко змінили окупаційні будні: мародерство росіян, ґвалтування, стрілянина і вбивства мирного населення.

Перестрашившись, дружина «пиляла» Петра: дзвони до Москви, проси про евакуацію. Той довго не пручався. «Асвабадітєлі» поводилися безцеремонно. Від них цілком можна було впіймати кулю в голову. Саме так сталося з колишнім народним депутатом України Олександром Ржавським, який у Бучі зустрічав окупантів із хлібом-сіллю. Ті ж, якось не дочекавшись чергової чарки від господаря, розстріляли його.

Москва волання Симоненка почула.

Російський спецназ прибув до нього 4 березня.



Петро особисто зустрічав посланців у домі. Бійці вивозили родину Симоненка з України через російські блокпости аж до Білорусі. Звідти екс-лідер КПУ полетів до Москви. Там його пригріли, призначивши заступником голови ЦК «Союзу комуністичних партій – комуністичної партії радянського союзу». Ця організація підконтрольна російській Компартії на чолі з її лідером Геннадієм Зюгановим.

Навряд чи Симоненко мріяв про таке завершення своєї політичної кар’єри в Україні. Двадцять років він керував компартією.  

Почувався немов вареник у маслі. Мав свою фракцію у Верховній Раді, сам п’ять разів балотувався у президенти. Одного разу – у 99-му, навіть дійшов до фіналу, програвши лиш Леоніду Кучмі.  

Українські комуністи, пов'язані з партією Зюганова, до 2014-го лишалися впливовою політичною силою в країні.  

Вони публічно виступали за поглиблення співпраці з Білоруссю та Росією, заперечували факт Голодомору в Україні і протестували проти України в НАТО. 2012-го Путін відзначив зусилля Симоненка орденом Дружби народів.  

Як було сказано в указі: «за великий внесок у розвиток і зміцнення дружби та співробітництва з Російською Федерацією». А простіше кажучи – за здачу національних інтересів.

Паралельно з Компартією свою проросійську діяльність в Україні вела й Соціалістична партія. Ця партія не була такою радикальною, як комуністична. Її лідер Олександр Мороз двічі обіймав посаду спікера українського парламенту, тричі балотувався у президенти.  

За 10 днів до великого вторгнення Росії до України Мороз у статусі політичного пенсіонера відвідав у Мінську Олександра Лукашенка.

Під час цієї зустрічі Мороз виступив у ролі «підставки для мікрофона». За його участі «бацька» публічно брехав усім українцям, що ніякого нападу з боку Білорусі не буде.

А ще один із лідерів Соціалістичної партії – Ілля Кива втік до Москви, де вів антиукраїнську пропаганду.

До того часу, поки не отримав там кулю в голову – привіт від українських спецслужб.

Наприкінці 90-их конкуренцію комуністам і соціалістам за прихильність Кремля в Україні складала Прогресивна соціалістична партія на чолі з Наталією Вітренко.

За неординарну поведінку її називали «українським Жириновським». Вона двічі балотувалася у президенти, а у 2004-му разом із одіозним Олександром Дугіним створювала Міжнародний Євразійський рух.

Тоді Вітренко та її партію звинувачували в отриманні фінансування від російських кримінальних груп.  

У листопаді 2006-го один із московських бандитів – Максим Курочкін («Макс Бєшєний») публічно визнавав факт фінансування Вітренко. Остання, щоправда, усе заперечувала.

2014-го втекла до Москви. Вже звідти продовжила просторікувати про «нацизм» в Україні.

Разом із КПУ, СПУ та ПСПУ в державі існувало ще з десяток політичних проєктів, які орієнтувалися на Москву. Це – і Партія регіонів (більшість її лідерів перебувають нині в Росії), і Комуністична партія робітників і селян (КПРС), і «Руська єдність».

Слов'янський народно-патріотичний союз у 2005-му був перейменований на Партію підтримки Путіна.

Ця партія навіть брала участь у парламентських виборах 2006-го, які, на щастя, програла.

Станом на лютий 2022-го в Україні продовжували працювати відверто проросійські партії:

–  Соціалістична партія;
–  Прогресивна соціалістична партія;
–  «Держава»;
–  «Русь єдина»;
–  Блок Володимира Сальдо (Сальдо сьогодні – голова окупаційної адміністрації Херсонщини);
– «Наші»;
– «Опозиційна платформа За життя»;
– Партія Шарія;
– «Ліва опозиція»;
– «Союз лівих сил»;
– «Соціалісти»;
– «Опозиційний блок».

Більшість із цих проєктів Москва підтримувала інформаційно й фінансово. 2022-го їхня діяльність за рішенням РНБО була призупинена на час воєнного часу. Однак це не означає, що такі проєкти не з’являться в Україні після війни.

«Цього ніколи більше не може бути!» – напевно скажете ви. «Як таке можливо після звірств, масових убивств, катувань росіян!» Цілком навіть можливо.

Наприклад, у виконанні колишнього радника Офісу президента України Олексія Арестовича. Здобувши популярність у телеефірі в першій рік великої війни, він уже намагається осідлати проросійського виборця.  

«Суповий набір» для електорату в нього простий – гасла про необхідність захисту російської мови й літератури в Україні; заклики про те, що з «братами» росіянами потрібно миритися; констатація того, що Путін – лідер великої держави.

Окрім партій, утримувати Україну у своїй орбіті Москві допомагає церква. З XVII століття, коли Константинополь дозволив Російській православній церкві підпорядкувати собі Київську митрополію, українці були позбавлені права на власну помісну церкву. Хоча православна митрополія з’явилася у складі Константинопольського патріархату ще 988-го року після хрещення Русі – тоді, коли ще ані Москви, ані Росії не було.

Три століття РПЦ панувала на українській землі. Саме через цю церкву російські царі, а потім і комуністи тримали українців у покорі. Напередодні розвалу СРСР, у 1990-му, Російська православна церква заснувала так звану самоврядну Українську православну церкву, до якої приліпилося ще дві літери – МП (Московського патріархату).  

З автономією і правами самоврядності, але з підпорядкованістю Москві. Поруч із РПЦ в Україні працювали й інші церкви, які хотіли створення в державі єдиної православної церкви. Москва завжди була проти цього. Для Кремля присутність філії РПЦ в Україні завжди означало підтвердження історичного зв'язку росіян із Руссю та можливість впливати на парафіян.  

Як стверджує генерал-лейтенант СБУ Григорій Омельченко, російська православна церква була й лишається агентурною мережею ФСБ в Україні. За його словами, патріарх РПЦ Кіріл і предстоятель УПЦ МП Онуфрій – агенти КДБ ще з часів СРСР.
 
Генерал стверджує, що жодне кадрове призначення в московській церкві не проходить без узгодження з ФСБ. П’ятеро членів синоду УПЦ МП нагороджені російським орденом Дружби народів. А головним спонсором церкви став колишній російський бізнесмен, учень Черномирдіна – Вадим Новинський.

2014-го РПЦ оголосила Україні «священну війну». Окупацію ж  частини території української держави назвала «Хрестовим походом православ’я».

Десять років тому приходи московської церкви на сході України перетворилися на бази для російських бойовиків і диверсантів.

Відтоді патріарх Кіріл – вірний соратник Путіна у війні проти України. Він відкрито благословляє росіян на вбивство українців. УПЦ ж публічно не засуджує РПЦ, а своїм мовчанням лиш підтримує Москву.  

Показовий епізод – у травні 2015-го під час виступу в парламенті президента Порошенка Онуфрій відмовився підводитися з усім залом, коли зачитували імена загиблих українських героїв.

Через три роки – у січні 2019-го, коли Україна отримала Томос від Вселенського патріарха й почала створювати Православну церкву України, Синод УПЦ МП відмовився від об’єднання. 

Ще через три роки, 2022-го, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення Росії до України, церква на чолі з Онуфрієм оголосила про самостійність. Натомість Служба безпеки України продовжує й далі оголошувати підозри в державній зраді священникам УПЦ МП.

При цьому Путін публічно погрожує Києву помститися за дії проти філії РПЦ в Україні. Виступаючи в Санкт-Петербурзі в січні 2023 року, він заявив: в Україні є дуже багато людей, які розуміють, що відбувається, і дають правильну оцінку. «Особливо, – мовив він, – після того, що сучасні «володарі» почали творити з Російською православною церквою. Це все не минеться їм просто так. У мене сумнівів немає».

Втрату Росією контролю над українським православ’ям Путін сприймає як втрату частини історії російської держави. Українські православні святині – Софію Київську та Києво-Печерську лавру він вважає своїми. Без них велика Росія, міф про яку роздували ще за часів Петра І та Катерини ІІ, видається такою вже й «великою». Тези про одну віру й одну церкву дають змогу Путіну виправдовувати свою агресію проти України. Мовляв, ми ж просто повертаємо своє. Ось вам «російський» Київ, а ось там – «російський» Харків із парафіянами, які славлять не лише Бога, а й патріарха Кіріла. Позбавити господаря цих аргументів могла б УПЦ МП. Для цього потрібно було б одне: публічно засудити війну Росії проти України.

Утім, найприкріше, що навіть через десять років війни Росії проти України Путін лишається героєм для значної частини українців.  

Тієї самої частини, яка в нинішній війні ладна звинувачувати всіх навколишніх.   

Порошенка, який не домовився з Путіним про Донбас.

Зеленського, який вчасно не сів за стіл перемовин із господарем Кремля й не капітулював перед Москвою. 

Добровольців, які, взявши до рук зброю 2014-го, почали воювати проти росіян. ЗСУ – за те, що 2022-го не склали зброю перед окупантами. ПЦУ – за те, що почала створювати українську помісну церкву, а не відчинила двері храмів для РПЦ.  

Для того, аби всі без винятку українці раз і назавжди усвідомили, що Росія та Путін за допомогою українських партій і церкви підкорювали Україну, потрібен буде час. І, звичайно, нові покоління українців.  

Вони вже без зайвих емоцій і запопадливості вимовлятимуть слова «Москва» і «Кремль», а на запитання про те, хто такий Путін, матимуть одну коротку й нецензурну відповідь.