Гра за першість

Сергій Тігіпко завжди прагнув першості: спочатку – у виші, затим – у комсомолі, банківській сфері та в урядових коридорах. Він виріс у небагатій родині, а тому змушений був боротися за добробут, який йому відкривали владa та бізнес. При цьому Сергій Леонідович все й завжди робив із правильними партнерами, вочевидь, саме в цьому полягає таємниця його успіху.

У семирічному віці Сергій Леонідович, за його власним зізнанням, писав вірші й читав їх своїй мамі. Утім, швидко зрозумів, що це в нього виходить кепсько, тому й кинув римувати. Попереду на нього чекали значно серйозніші та прагматичніші ігри.

У 1989 році Тігіпко став одним із перших в Україні, хто висунув свою кандидатуру на виборах комсомольського ватажка (в тому випадку – першого секретаря Дніпропетровського обкому комсомолу). Його підтримав нинішній віцепрем’єр Олександр Турчинов, який тоді був інструктором із пропаганди обкому комсомолу, та головний редактор обласної газети «Прапор юності» Віктор Чайка. В результаті з перевагою у 18 голосів Сергій Тігіпко переміг конкурента, якому протегував обком партії. До слова, пізніше Тігіпко взяв свого суперника помічником до українського Swedbank, де з 2007-го по 2009-й був головою правління.

Після розвалу комсомолу, в жовтні 1991 року, Сергій Тігіпко влаштувався в кооперативний банк «Дніпро». Але працював там недовго: він запропонував голові правління… поступитися своїм місцем й обійняти місце заступника. Керівника банку обурило нахабство колишнього лідера обласного комсомолу, й Тігіпко змушений був піти з фінустанови, проте не з банківського бізнесу.

Вже в березні 1992 року Тігіпко очолює новостворений дніпропетровський ПриватБанк. За деякими даними, саме він запропонував засновникам групи «Приват», серед яких були Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов, створити власний банк. У одному з інтерв’ю мільярдер Боголюбов сказав, що спершу Тігіпко був найманим менеджером, а потім став ключовим партнером і акціонером банку. Пізніше засновники «Привату» його частку викупили.

Зароблений у «Приваті» капітал дозволив Тігіпку швидко створити самостійний бізнес, що за кілька років виріс у фінансову групу «ТАС», основним активом у якій був «ТАС-Комерцбанк».

Фінансова група Тігіпка розширювалася паралельно зі зростанням його бізнесу з великою політикою. З 1994-го по 1997 рік Сергій Леонідович значився позаштатним фінансовим консультантом президента Кучми. В квітні 1997-го за рекомендацією Олександра Разумкова, тодішнього першого помічника президента Леоніда Кучми, Сергія Тігіпка запросили в уряд Павла Лазаренка на посаду віцепрем’єра з питань економічної реформи. Так Тігіпко майже на чотири роки осів у Кабміні – після роботи з Павлом Івановичем працював в урядах Пустовойтенка (віцепрем’єр-міністр із питань економіки) та Віктора Ющенка (міністром економіки). З останнім у нього час від часу виникали непорозуміння, тож логічно, що 2000 року він пішов із уряду, який зовсім скоро змушений був залишити і Ющенко. Саме в крісло прем’єра навесні 2001-го політологи «садовили» Сергія Леонідовича, однак Кучма зробив вибір на користь Анатолія Кінаха. А на президентських виборах 2004-го Леонід Данилович поставив уже на Віктора Януковича, хоча багато хто ймовірним наступником Кучми називав Сергія Тігіпка, який на той час керував Національним банком України і вже мав власну партію «Трудова Україна», котра 2002 року ввійшла до провладного блоку «За єдину Україну».

На думку деяких політологів, якби спаринг-партнером Ющенка був Тігіпко, Віктор Андрійович не став би президентом… До слова, після второй туру минулих президентських виборів Сергій Тігіпко виступав за проголошення нових виборів глави держави й обіцяв навіть узяти в них участь.

Як посварилися Сергій Леонідович і Віктор Федорович

Сергій Тігіпко на певний час усе-таки змирився з роллю «вічно другого», підтримавши ініціативу Леоніда Кучми висунути єдиним кандидатом від влади Януковича (ходили чутки, що в разі перемоги Віктора Федоровича крісло керівника уряду мав посісти Тігіпко). Але в розпал виборчих перегонів 2004 року Сергій Тігіпко, який тоді очолював штаб Януковича, несподівано зник із інформаційного поля. Чутки ходили різні: одні розповідали, що він потрапив під гарячу руку Віктора Федоровича, інші – про жахливу депресію керівника виборчого штабу, яка ледь не завершилася трагічною розв’язкою, ще хтось – про те, що Тігіпко залишив усе й поїхав із молодою дружиною Вікторією до Швейцарії. По завершенні другого туру президентських виборів Сергій Леонідович з’явився на публіці й оголосив про відставку з посад керівника штабу Януковича та голови Нацбанку.

Янукович відреагував на демарш колишнього начштабу емоційно, заявивши, що той вчинив не по-чоловічому. Тігіпко ж обмежився фразами, мовляв, причиною відставки стала його нездатність вплинути на хід подій.

Що насправді сталося між Сергієм Леонідовичем і Віктором Федоровичем, можуть розповісти лише вони самі. Але й Тігіпко, й Янукович і далі мовчать. Значить, їм є що приховувати.

Технічний спекулянт

Щойно Тігіпко оголосив про намір балотуватись у президенти, частина вітчизняних політологів зійшлися на тому, що в перегонах 2010 року йому відведено роль технічного кандидата.

З березня 2008 року по липень 2009 року Сергій Леонідович був радником прем’єр-міністра (на громадських засадах), більше року співголовував у Раді інвесторів при Кабміні, а навесні 2009 року заявив, що дав згоду ввійти в уряд Тимошенко. Тож логічно припустити, що під час виборів він працюватиме саме на рейтинг Юлії Володимирівни, відбираючи голоси в Януковича на півдні та сході країни. На користь цієї версії свідчить і історія взаємин Тігіпка з Тимошенко: знайомі ще з Дніпропетровська, Тігіпко був віцепрем’єром в уряді Павла Лазаренка якраз тоді, коли Тимошенко активно співпрацювала з Лазаренком, потім Тимошенко й Тігіпко були членами уряду Ющенка (під час президентської кампанії 2004-го Юлія Володимирівна стверджувала, що міністр економіки Тігіпко лобіював в уряді Ющенка інтереси Григорія Суркіса та Віктора Медведчука – проте зараз Тимошенко, як кажуть, ставиться до Медведчука значно прихильніше, ніж 5 років тому). В 2008-му Юлія Тимошенко пропонувала Сергієві Тігіпку ввійти до списку БЮТ на дострокових виборах до Київради, але той відмовився. На виборців Януковича розрахована і позиція банкіра у мовному питанні, ще більш проросійська, ніж у лідера ПР.

Утім сумнівно, що чіткі домовленості з Юлією Володимирівною про спільний план дій є в Тігіпка вже на старті президентської кампанії. І не через те, що Сергій Леонідович не хоче цього. Просто він як досвідчений бізнесмен чудово розуміє: торгуватися з кимось можна лише тоді, коли вартість бренду сягає найвищої точки. Він знає, як правильно побудувати бізнес і вдало його продати. Яскравий приклад – продаж «ТАС-Комерцбанку» за $735 млн шведському Swedbank ледь не напередодні фінансово-економічної кризи, яка спричинила різке здешевлення та банкрутство багатьох банків…

Розрахунок Сергія Леонідовича в нинішній виборчій кампанії може бути такий: максимально капіталізувати власний бренд і вчасно запропонувати його фаворитові перегонів. Наразі він самостійно фінансує свою передвиборчу кампанію та стягує організаційні ресурси. Хоча, за чутками, допомогти Тігіпку матеріально може і регіонал Юрій Бойко. Організаційну підтримку Тігіпка вже задекларували Трудова й Соціалістична партії. З першою більш-менш зрозуміло: Сергій Леонідович сам її очолював (з 2000-го по 2005-й). А ось із соціалістами ситуація інша. Аргумент Олександра Мороза – мовляв, йому близький мультимільйонер Тігіпко – виглядає непереконливо. Можливо, йдеться про звичайнісінький ґешефт – передачу соціалістами команді Тігіпка в політичну концесію їхніх регіональних структур, які під час виборчих перегонів відіграють значну агітаційну роль на місцях. На яких умовах СПУ погодилася працювати на Тігіпка, поки що невідомо, але, вочевидь, винятково ідеологічних мотивів для такого союзу замало.

Що отримає банкір від політичної гри на виборах 2010 року й кому він технічно підіграє – Вікторові Януковичу чи Юлії Тимошенко, стане зрозумілим уже напередодні першого туру президентських виборів.

Правильне життя

Тігіпко каже, нібито жодних компроматів не боїться, оскільки впевнений, що все й завжди робив правильно. Однак під нього неодноразово копали.

Наприклад, на початку 2001 року (напередодні призначення керівника уряду, яким, за прогнозам експертів, міг би стати Сергій Тігіпко!) народний депутат Григорій Омельченко оприлюднев доповідну записку тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка про відмивання $150 млн через кореспондентські рахунки ПриватБанку, до якого був причетний і Тігіпко. В серпні 2003 року інтернет-видання «Україна кримінальна» опублікувало розповідь одного з оперативників, який начебто в 1996 році (за кілька місяців до приходу Тігіпка в уряд) їхав заарештовувати Сергія Леонідовича, бо тому інкримінували відмивання коштів через латвійські банки. У другій половині 90-х говорили також про причетність Сергія Тігіпка до корпоративного конфлікту навколо ВАТ «Миколаївцемент», одним із головних акціонерів якого був Градобанк Віктора Жердицького, що входив на той час до десяти провідних українських банків. За версією деяких ЗМІ, тодішні прем’єр Пустовойтенко й віцепрем’єр Тігіпко разом із президентами Франції та України Жаком Шираком і Леонідом Кучмою посприяли руйнуванню Градобанку й переходу «Миколаївцементу» у власність транснаціональної компанії Lafarge, до правління якої нібито входила дружина президента Франції. До слова, в листопаді 1997-го Жак Ширак у Парижі вручив Сергієві Тігіпку найвищу французьку нагороду – Орден почесного легіону… Однак ці історії не мали розвитку. Вочевидь, поки Сергій Леонідович не становить особливої загрози для головних претендентів на президентство, навряд чи хтось серйозно шукатиме на нього компромат. А раптом ще доведеться скористатися його ресурсами?

Капіталізація третього місця

Президентські перегони 2010 року стали тріумфом політичного маркетингу Тігіпка. Ставка на образ «третьої сили», молодого, успішного та прагматичного технократа спрацювала ідеально. Сергій Леонідович узяв почесну «бронзу» із понад 13% голосів виборців. Тоді здавалося, що на українському політичному небосхилі з'явився новий потужний гравець, здатний зламати двополярну систему «Янукович–Тимошенко». Але Тігіпко не був би Тігіпком, якби не спробував якнайдорожче продати цей раптово злетівший у ціні бренд.

Торгувалися він недовго. Щойно Віктор Янукович сів у президентське крісло, Сергій Леонідович прийняв його пропозицію і став віцепрем'єр-міністром – міністром соціальної політики в уряді Миколи Азарова. Свій крок він пояснював винятково патріотично: мовляв, країні потрібні реформи, і він готовий взяти на себе відповідальність.

Проте ціна цієї «відповідальності» виявилася занадто високою. На посаді головного реформатора Тігіпко провів непопулярну пенсійну реформу, яка передбачала підвищення пенсійного віку для жінок. Весь суспільний негатив від «азаровщини» прогнозовано впав на плечі колишнього улюбленця середнього класу.

Остаточним актом капіталізації стала ліквідація його перспективного політичного проєкту «Сильна Україна». У березні 2012 року Тігіпко просто злив свою партію в «Партію регіонів», натомість отримавши крісло заступника голови ПР та гарантоване місце у виборчому списку на парламентських виборах. Тоді багато хто з його вчорашніх виборців зрозумів: Сергій Леонідович знову обрав ситого синицю в жмені, ніж журавля в небі, повернувшись до ролі «комфортного другого» при донецьких господарях життя.

Іспит Майданом і політичне фіаско

Революція Гідності застала Тігіпка у статусі одного з публічних спікерів «Партії регіонів». Коли ситуація в країні розжарилася до межі, Сергій Леонідович знову спробував зіграти у свою улюблену гру – пройти між краплями дощу. Проте часи змінилися, і колишня гнучкість перетворилася на політичне самогубство.

16 січня 2014 року народний депутат Сергій Тігіпко голосував за так звані «диктаторські закони», які фактично перетворювали Україну на поліцейську державу і спровокували криваві зіткнення на Грушевського. Це голосування назавжди перекреслило його образ «ліберала й технократа».

Після втечі Януковича у лютому 2014-го, коли «Партія регіонів» почала тріщати по швах, Тігіпко спробував перехопити лідерство в уламках біло-блакитного табору. Він висунув свою кандидатуру на дострокових президентських виборах травня 2014 року. Але стара гвардія ПР зробила ставку на Михайла Добкіна, а самого Тігіпка з тріском виключили з партії.

На вибори він пішов самовисуванцем, паралельно реанімувавши «Сильну Україну». Сергій Леонідович знову намагався приміряти знайому маску «миротворця» та «посередника», який здатний почути і Київ, і бунтівний Схід. Саме в цьому амплуа у квітні 2014 року він прилетів до захопленого бойовиками Луганська.

Його візит до будівлі місцевого СБУ, яка вже контролювалася озброєними сепаратистами, виглядав як класична спроба Тігіпка заробити швидкі політичні дивіденди на порозі президентської кампанії. Банкір пішов на переговори з лідерами так званої «армії Південного Сходу», обіцяючи донести їхні вимоги до центральної влади та виступаючи проти проведення антитерористичної операції.

Проте гра в «почути Донбас» завершилася для Сергія Леонідовича гучним публічним ляпасом. Ті, з ким він намагався домовитися за звичними кулуарними лекалами, грали вже за зовсім іншими – кремлівськими правилами. На виході з будівлі СБУ обурений натовп із георгіївськими стрічками просто закидав кандидата в президенти яйцями, презервативами та пластиковими пляшками, скандуючи «Зрадник!». Луганські радикальні кола не побачили в ньому «свого», а для проукраїнського електорату самі спроби Тігіпка вести переговори з терористами, які вже пролили кров, виглядали як остаточний колабораціонізм.

Та дива не сталося. Країна, яка вже палала в огні війни на Донбасі, не повірила політику, що намагався всидіти на двох стільцях. Результат Тігіпка на виборах 2014 року був розгромним – трохи більше 5% і п'яте місце. А вже восени того ж року його «Сильна Україна» не змогла подолати прохідний бар'єр до Верховної Ради. Політичний капітал банкіра було остаточно знецінено.

Повернення в рідну гавань

Зазнавши фіаско у великій політиці, Сергій Леонідович без зайвого галасу зробив те, що завжди вмів найкраще – повернувся у великий бізнес. Поки країна оговтувалася від шоку анексії Криму та початку АТО, Тігіпко знову зосередився на управлінні групою «ТАС».

Ба більше, фінансова криза 2014–2015 років, яка знищила десятки українських банків, для Тігіпка стала часом «великого полювання». Користуючись падінням ринку, він почав активно скуповувати знецінені активи. Його група придбала «Універсал Банк» (на базі якого згодом злетить суперуспішний проєкт "monobank"), «VS Bank» у росіян, а також завод «Кузня на Рибальському» у Петра Порошенка.

Здавалося, велика політика залишилася для Тігіпка в минулому, але у 2020 році його ім'я знову виринуло в кулуарах влади. Нова команда Володимира Зеленського, шукаючи досвідчених управлінців на заміну уряду Олексія Гончарука, звернула увагу саме на Сергія Леонідовича. Інсайдерські медіа вибухнули новинами: Зеленський особисто вів перемовини з Тігіпком, розглядаючи його як головного кандидата на крісло прем’єр-міністра або віцепрем’єра в новому уряді, сформованому «Слугою народу». Проте на заваді цьому камбеку став закон про очищення влади – Тігіпко, як колишній урядовець часів Януковича, підпадав під жорстку люстрацію.

Призначити його офіційно в Кабмін так і не наважилися, але Банкова знайшла обхідний шлях, зробивши Тігіпка позаштатним радником Офісу президента. Ця новина викликала справжню бурю обурення у соцмережах та серед громадських активістів. Новій владі миттєво згадали і «почутий Луганськ» 2014-го, і голосування за диктаторські закони, і роботу на Азарова. Для активного громадянського суспільства поява Сергія Леонідовича в кулуарах ОП виглядала як відвертий реванш старих еліт і зрада ідеалів Майдану. Втім, для самого Тігіпка це була цілком звична історія – за своє життя він бачив стільки спалахів чужого гніву, що навчився просто не звертати на них уваги, поки бізнес-активи продовжують зростати.

Сімейні активи: від скромного старту до світського глянцю

У житті Сергія Тігіпка сімейні союзи завжди дивним чином збігалися з віхами його кар'єрного злету. Сергій Леонідович і тут залишався прагматичним гравцем, який інтуїтивно відчував, який саме «бекстейдж» потрібен йому на кожному новому крутому повороті долі.

Перший шлюб із Наталією Тігіпко став для нього міцним фундаментом дніпропетровського періоду. Саме Наталія була поруч, коли молодий комсомольський ватажок штурмував кабінети та закладав перші цеглини ПриватБанку. У цьому шлюбі народилася донька Анна, яку згодом батько відправив навчатися до Оксфорда. До слова, навіть після розлучення Тігіпко повівся як цивілізований бізнес-партнер: Наталія залишилася керувати частиною компаній, що входили до сфери інтересів колишнього чоловіка, зокрема, медичною клінікою та великим київським готелем.

Проте велика київська політика вимагала зміни іміджу. Банкіру, який замахнувся на президентську булаву, вже замало було просто надійної дружини – йому потрібен був яскравий, публічний фасад. У 2004 році Тігіпко одружується вдруге. Його обраницею стає Вікторія Лопатецька –амбітна бізнесвумен, яка швидко перетворилася на головну світську леді країни. Саме Вікторія створила та очолила Одеський міжнародний кінофестиваль, перетворивши його на головний ярмарок марнославства українського істеблішменту. Для Тігіпка зразка 2010 року цей шлюб став ідеальним політичним інструментом: троє спільних дітей (Тимофій, Анастасія та Леонтій) та стильна, успішна дружина європейського зразка бездоганно працювали на його виборчий образ «нового, прогресивного лідера».

Але щойно Тігіпко остаточно залишив велику політику та повернувся у тиху гавань великого бізнесу, потреба у світському глянці відпала. У 2018 році пара тихо і без зайвого скандалу розлучилася.

Невдовзі мультимільйонер знову здивував публіку, продемонструвавши, що здатен інвестувати не лише в банки та заводи, а й у молодість. Його третьою дружиною стала Алла Зіневич – колишня модель та власниця ресторану, яка народила Тігіпку ще чотирьох дітей (трьох синів та доньку, яка з'явилася на світ у 2024 році). Сергій Леонідович із гордістю став багатодітним батьком і почав регулярно з'являтися у соцмережах молодої дружини, демонструючи чудову фізичну форму у тренажерному залі.

У підсумку, особисте життя Тігіпка виявилося таким же динамічним і прорахованим, як і його фінансові звіти. Кожен шлюб виконав свою місію, а сам Сергій Леонідович вкотре довів: він уміє насолоджуватися життям за будь-яких політичних режимів.

Сергій Тігіпко вкотре довів: як політик він може програвати ідеалістам, але як бізнесмен – завжди знає, коли купувати, а коли продавати. Він знову довів собі та оточенню, що його життя – «правильне». Нехай і без омріяної колись президентської булави.

Ось 10 фактів про Сергія Корецького, які допоможуть краще зрозуміти, ким є новий очільник українського уряду. 

Факт перший. Почав кар’єру з нічного чергування на прохідній

Сергій Корецький народився 14 березня 1978-го у Луцьку. Одразу ж після вступу до Луцького державного технічного університету, знайшов собі підробіток у компанії «Континіум», яку створили Ігор Єремєєв і Степан Івахів. Головним бізнесом компанії був продаж нафтопродуктів.
 
Сам Сергій згадує, що змушений був підробляти з першого курсу – до цього підштовхували обставини: його батьки розлучилися і мама лишилася сама з двома дітьми.



Про те, з чого саме починав Корецький у «Континіумі» існує, принаймні, кілька версії. Перша версія, яку озвучив у 2022-му український Forbes. За нею друг запропонував молодому Сергію своє місце охоронця у компанії Єремєєва і Івахіва. Утім, пропрацювавши у «Континіумі» у режимі доба через три, Корецький не зміг навчатися денно і перевівся на заочне. Пізніше Сергій звернувся до відділу кадрів і попросив підшукати йому іншу роботу у компанії.

За іншою версією, яка стала популярною вже останнім часом, Корецький одразу стартував з позиції аналітика компанії. Мовляв, здібного першокурсника одразу помітило керівництво «Континіума» і одразу ж запропонувало підвищення. Хоча колишній співвласник компанії Степан Івахів згадує, що студент Корецький сам прийшов до його кабінету і сказав: «Я навчаюся, я можу більше. Дайте шанс». І лише тоді йому доручили звіряти акти дебіторської заборгованості. Студент і справді був здібним. За десять років після приходу в компанію, в 28 років, він вже став директором керівної компанії групи.

Факт другий. Сімейне коріння у «Континіумі» та фактор Олени Моружко

Стрімкий злет Корецького від молодого аналітика до СЕО групи «Континіум» у кулуарах паливного ринку пов'язують з працелюбністю Сергія та довірливими стосунками із Ігорем Єремєєвим.

Рідна сестра дружини Корецького – юристка Олена Павлівна Моружко також мала довірливі стосунки із Єремеєвим. З нею після трагічної смерті олігарха у 2015-мусудилася дружина олігарха– Тетяна Єремеєва. Предмет спору –  елітна київська квартиразагальною квадратурою у майже пів тисячі квадратних метрів та вартістю 23 млн грн, яку Єремеєв подарував Олені незадовго до своєї загибелі.  

У грудні 2022-го, буквально через місяць після призначення Корецького в «Укрнафту», Олена Моружко разом із Катериною Варламовою (колишньою адміністраторкою WOG) заснувала ТОВку - «Український паливний Стандарт» зі статутним капіталом усього 30 тисяч гривень. Тільки за перший рік роботи ця фірма підписала контрактів майже на 300 млн грн.  

Факт третій. Революція «непаливних продажів» на WOG

У 2012-му WOG опинився на другому місці в країні за кількістю заправок – 437, поступаючись лише «Укртатнафті». Тоді ж до складу фінансово-промислової групи «Континіум» входило 224 компанії.

Очоливши WOG у 2013-му, Корецький здійснив справжню революцію в ритейлі. Він першим зрозумів, що маржа на гарячих напоях та хот-догах може перевищувати прибуток від продажу бензину.

Корецький виніс дорогі швейцарські кавомашини в зал і змусив українців купувати 32 мільйони чашок кави на рік, зробивши бренд WOG Cafe синонімом якісної придорожньої ресторації.

В той самий час він забезпечував і політичний тил Єремеєва, працюючи його помічником на громадських засадах у Верховній Раді.

2006-го Корецький невдало балотувався до Верховної Ради 5 скликання у непрохідній частині списку від Народного блоку Литвина (№214 у списку). Блок Литвина, керівником виборчого штабу якого був Ігор Єремєєв, до парламенту не потрапив. Утім, якщо б блок і подолав трьохвідсотковий бар’єр, шансів отримати мандат у Корецького не було.

У тому ж таки 2006-му він невдало балотувавсядо Волинської обласної ради 5 скликання від Народного блоку Литвина.

Країні тоді, як виявилося, не потрібен був Литвин. А разом із ним – і Корецький. Певен, що тоді ані сам Корецький, ані Єремєєв навіть і уявити собі не могли, за 20 років Корецький стане керівником українського уряду.

Ще одна важлива деталь: за часів, коли Корецкий керував WOG, він не приховував партнерства з близьким до президента Петра Порошенка Ігорем Кононенком.

Факт четвертий. Кавова імперія «Айді́аліст», заснована Корецьким, оформлена на дружину та доньку

Після виходу з «Континіуму» у 2018-му Корецький заснував власний бренд Айді́аліст Ко́фі Ко.

До початку великої війни Айді́аліст мав 18 кав’ярень, частину закрили – в аеропортах. Була кав’ярня у Корецького і у аеропорту Мінська. Її закрили ще до війни. Причиною був вихід західних компаній через авіаційні санкції проти Білорусі через посаджений літак Ryanair.

Масштабні плани Корецького побудувати найбільший у країні завод з обсмажування кави в Гостомелі знищила російська окупація у 2022-му.

Сьогодні Айді́аліст Ко́фі Ко оформлений на найближчих жінок Сергія – дружину Ірину та доньку Уляну Клим’юк (через ТОВ «Санеко Трейд»). Саме « Айді́аліст» з грудня 22-го став монопольним постачальником дріп-кави для потягів «Укрзалізниці» (відомий «Залізний шлях»), а кав'ярні бренду відкриваються на ключових залізничних вокзалах країни.

Донька Корецького є бенефіціаркою одразу восьми компаній: від виробництва чаю та кави до ресторанного бізнесу й торгівлі нерухомістю. Сам же Сергій та його дружина контролюють ще п’ять фірм.

Саме на доньку записана і простора квартира родини у Києві площею 234 квадратних метрів.Згідно з декларацією, Сергій та Ірина Корецькі орендують приватний житловий будинок у селищі Козин на Київщині.

І Ірина, і Уляна уникають публічності. У відкритих джерелах, в тому числі – і на сторінці Сергія Корецького, відсутні їхні фотографії.

Фото Уляни мені вдалося відшукати випадково – на ній вона у компанії інших випускників одного із найпрестижніших вишів Великої Британії – Лондонської школи економіки та політичних наук.

Факт п’ятий. Донька-винахідниця та її канадські інвестиції

Донька Корецького – Уляна навесні 2026-го, як повідомив інтернет-проект «Главком»,закріпила за собою ексклюзивне право власності на загальновживане словосполучення «Сучасна кава» як офіційну торговельну марку (патент діє до 2034-го). Крім того, донька разом із громадянином Канади Євгенієм Свірським контролює компанію «Велсбі Трейд Плюс». Співпраця почалася після того, як Корецький-старший розкритикував кав'ярню канадця в елітному київському БЦ «Сенатор», після чого на її місці відкрився черговий родинний «Айді́аліст».

Факт шостий. Зачистка «приватівців» в «Укрнафті» та феноменальні прибутки

У листопаді 2022-го держава вилучила у власність перлини бізнес-імперії Ігоря Коломойського – «Укрнафту» та «Укртатнафту». Корецького поставили на ці активи як кризового «реаніматолога». За два роки (23 та 24-го) державна компанія, яка попереднє десятиліття під контролем групи «Приват» декларувала мільярдні збитки, показала 40 мільярдів гривень чистого прибутку. Рецепт Корецького виявився простим: закупівлі через Prozorro, ліквідація посередницьких фірм-прокладок та прямі контракти.

Факт сьомий. Юридичний парадокс Корецького: позов проти самого себе

Під час керівництва націоналізованими гігантами Корецький потрапив у гучний юридичний прецедент. У 2024-му «Укрнафта» подала позов проти «Укртатнафти», вимагаючи компенсувати вартість не повернутої нафти на суму 6 мільярдів 400 мільйонів гривень. Оскільки Корецький на той момент одночасно очолював обидві компанії, у медіапросторі спалахнув скандал: керівника звинуватили в тому, що він веде фінансову війну «сам із собою», що загрожувало банкрутством Кременчуцькому НПЗ.

Факт восьмий. Займався міжнародним нафтогазовим трейдингом у Швейцарії

Восени 2018-го Сергій Корецький разом з Остапом Неходою створив у Швейцарії торгову компанію Се́нчуріон Груп Ес Ей. Компанія мала торгувати нафтопродуктами, природним газом, усіма видами пального, а також сільськогосподарською продукцією і добривами. 

Корецький повністю вийшов із цього бізнесу в 2022-му, коли отримав пропозицію очолити націоналізовані державні активи.

Факт дев’ятий. Мільйонні декларації, земля, люксові автомобіліі діаманти дружини

За даними електронної декларації за 2025 рік, Сергій Корецький – офіційний мультимільйонер.

Сукупний річний дохід родини склав понад 34 млн грн (особиста зарплата Сергія в «Нафтогазі» – майже 30 млн грн).

На банківських рахунках та в готівці родина зберігає понад півтора мільйона євро та шістсот тисяч доларів.

Родина володіє двадцяти шести гектарами землі. 15 земельних загальною площею близько 25 гектарів розташовані у двох селах Краматорського району Донецької області.

Дружина Сергія, Ірина Корецька (у дівоцтві – Моружко) є 100-відсотковою власницею компанії ТОВ «Фортекс Енерджі». Також на неї оформлено ТОВ «Нова кавова культура», дотичне до сімейного бренду «Айді́аліст».

Корецька любить люксові аксесуари та роз’їжджає на дорогих автомобілях. У її власності автомобіль Maserati Levante 2021 року випуску. Лише прикраси успішної бізнеследі і жінки голови "Укрнафти" обійшлися сімейству в мільйони гривень.

Хтось скаже, вона ж бізнес-леді. Заробила. Має офіційні мільйонні заробітки. Як і її чоловік. Але от взяв і подивився на перелік задекларований Іриною ювелірних коштовностей. І знаєте, що мені кинулося в очі? Дата набуття права на ці коштовності. Дивіться.

Каблучка Тіфанні енд Ко вартістю в 546 тисяч 210 грн з’явилася у Корецької на день Святого Валентина – 14 лютого 2023-го, два браслети з рожевого і білого золота Картьє загальною вартістю у понад 900 000 грн – у червні 23-го, браслет з діамантами, серії LOVE фірми Картьє вартістю в 2 мільйони 77 тисяч гривень – у червні 24-го.

Тобто – на другий і третій роки широкомасштабної війни Росії проти України дружина керівника державних підприємств «Укрнафта» і «Укртатнафта» по повній пакувалася діамантами та золотом.

Корецька має ще цілу колекцію люксових сумочок і годинників: сумка Chanel, п’ять сумок Hermes моделей Kelly та Birkin, годинники Rolex, Patek Philippe та Hublot, а також прикраси від світових брендів.

Факт десятий. Порятунок Корецьким«Нафтогазу»та квиток у крісло прем’єра

29 квітня 2025 року Корецький переміг у відкритому міжнародному конкурсі на посаду голови правління НАК «Нафтогаз України». У конкурсі брали участь 62 кандидати, а відбір проводила міжнародна рекрутингова компанія Korn Ferry.

Корецький очолив «Нафтогаз» після того, як російські удари знищили половину добового газовидобутку. Вже у грудні того ж року його називали одним із претендентів на посаду міністра енергетики України. Тоді аргумент «проти» був, як-то кажуть, залізобетонний – потрібно зберегти стабільність в «Нафтогазі».

Корецький зміг забезпечити імпорт, заповнити підземні сховища та провести країну через надскладну воєнну зиму без колапсу. Підхід та філософія Корецького «мені байдуже, хто акціонер — приватний власник чи український народ, я просто виконую KPI» зробили його фаворитом Зеленського.

Показово, що 16 липня 2026-го під час голосування у Верховній Раді за Корецького як за прем’єра вперше за часів влади Зеленського свої голоси віддали представники всіх депутатських груп та фракцій. В тому числі – і опозиційні.

Як надовго Корецький буде фаворитом Зеленського? Важко сказати. Думаю, доти, доки Корецький не набере оберти як політик з помітним політичним рейтингом. Далі – сценарій передбачуваний.

У липні 2016-го в Латвії відбувся перший фестиваль музики й сміху Made in Ukraine. Його організатором виступив Володимир Зеленський та команда «Кварталу 95». Чотири дні поспіль «кварталівці» разом із Тіною Кароль, Джамалою, Олею Поляковою, Русланою, Потапом і гуртом «Время и Стекло» розважали вишукану публіку курортного містечка.

Саме там, під час пародії на тогочасного президента Порошенка, Зеленський зі сцени порівняв Україну з порноактрисою. Його недолугі жарти про кредити, які держава випрошує у світу, завершилися фразою:

«Україна нагадує актрису з німецьких фільмів для дорослих: готова прийняти в будь-якій кількості з будь-якого боку».

В Україні зчинився гучний публічний скандал. Зеленський був змушений виправдовуватися, але за цей пасаж так і не вибачився — ані у 2016-му, ані упродовж наступних десяти років.

2026 рік

Минуло десять років. Наприкінці липня Оля Полякова виступила в тій самій Юрмалі на фестивалі Laima Rendezvous Jūrmala 2026. Там співачка знялася в короткому промо-відео, де гуляє за руку з російським виконавцем Сергієм Григор'євим-Апполоновим. Це викликало цілком прогнозовану хвилю обурення в Україні.

Повернувшись додому, Полякова заявила, що не знала, хто такий Григор’єв-Апполонов, адже повністю довіряла Лаймі Вайкуле в підборі артистів. Водночас співачка обурилася постійним звинуваченням у «зраді» й порівняла атмосферу тиску на публічних людей в Україні з «концтабором».

Шоу-бізнес і політика

Я не знаю, чи думав Зеленський про владу у 2016-му. Проте виглядає так, що саме Юрмала та резонанс навколо скандального виступу стали для нього однією з відправних точок у велику політику.

У 2019 році, вже після перемоги Зеленського та партії «Слуга Народу», Полякова оголосила про намір створити власну жіночу партію. Тоді ця ідея так і залишилася на папері.

Однак тепер, після юрмальського скандалу та слів про «концтабір», Полякова, схоже, вирішила струснути пил зі старих амбіцій і з ноги відчиняє двері, що ведуть із шоу-бізнесу у владу.

Після появи звіту інформацію почали активно передруковувати українські медіа, подаючи її як актуальне повідомлення про нову російську практику. 

Однак сама історія значно старша за нинішній звіт ISW 

Ще у листопаді 2025 року у програмі на YouTube-каналі "Голос Криму" я разом із військовим експертом, полковником ЗСУ Владиславом Селезньовим детально розбирав створення російськими спецслужбами так званих "українських батальйонів". Йшлося не лише про сам факт їх існування, а й про механізм формування, можливий  особовий склад, завдання цих підрозділів та їхню роль у російських інформаційно-психологічних операціях. 

Чотири "українські батальйони" замість одного 

На той момент росіяни сформували не один, а одразу чотири підрозділи, які підконтрольні ГУ ГШ ЗС РФ.  Йшлося про "батальйон імені Богдана Хмельницького", "батальйон імені Максима Кривоноса", "загін імені Мартина Пушкаря" та "загін імені Олександра Матросова".

Сама назва "батальйон", за задумом російських спеціальних служб, мала створювати враження значної військової сили. Однак реальна чисельність цих формувань, за даними ГУР МОУ, була неспівмірною з їхньою назвою.

Українська сторона на той момент мала інформацію про 62 контракти українських військовополонених із міністерством оборони країни-окупанта щодо участі у війні проти України у складі таких формувань. 

Тобто йшлося не про тисячі українців, яких російська пропаганда могла б представити як масштабний колаборацію, а про кілька десятків встановлених осіб. Ці цифри суттєво відрізнялися від образу "масової української колаборації", який намагалася створити російська пропаганда. 

"Батальйон Богдана Хмельницького" з'явився ще у 2022 році 

Перші повідомлення про створення такого формування з'явилися ще у вересні 2022 року. Російські пропагандистські ресурси тоді поширювали інформацію про нібито бажання українських військовополонених, яких утримували в Оленівці, вступити до так званого "добровольчого козачого батальйону Богдана Хмельницького". 

Ця історія виникла за два місяці після вибуху в бараці з українськими військовополоненими в Оленівці. Російська сторона намагалася представити полонених як людей, які нібито добровільно погоджувалися воювати проти України.

Нагадаю, 24 вересня 2022 року російське пропагандистське ТАСС повідомило, що українські військовополонені, яких утримують у таборі в Оленівці, "просили" владу так званої "Донецької Народної Республіки" дозволити їм воювати в "добровольчому козачому батальйоні Богдана Хмельницького" т.зв. "ДНР".

А вже у жовтні 2023 року російське пропагандистське агентство "РИА Новости" повідомило, що перший батальйон із колишніх бійців ЗСУ – "добровольчий батальйон імені Богдана Хмельницького" – вступив на службу до російського оперативно-бойового тактичного формування "Каскад". ЗМІ країни-окупанта тоді повідомляли, що до лав "батальйону" зголосилося близько 70 українських військовополонених. Після бойового злагодження окупанти планували передислокувати цей підрозділ на лінію фронту. 

Зауважу, батальйон – це щонайменше 800–1000 осіб. Але за рік окупанти називають цифру у 70 осіб, говорячи про кількість полонених, які зголосилися у цей підрозділ. 

До речі, невипадково це формування було включено до складу батальйону "Каскад", який очолює ще один зрадник України, полковник СБУ Ходоковський.

Однак уже тоді виникало питання, наскільки це взагалі було повноцінне військове формування.

Я звертав увагу на той факт,що російська сторона сама повідомляла, що його учасники ще не склали присягу. Тобто йшлося радше про формування на папері та інформаційний привід, ніж про повноцінну військову одиницю. 

ГУР МОУ також не підтверджувало бойового застосування "батальйону Богдана Хмельницького". У листопаді 2024 року представник ГУР Андрій Юсов заявляв, що протягом тривалого часу ця історія переважно залишалася інформаційно-психологічною операцією і підтверджень застосування підрозділу на фронті не було. 

Навіщо окупантам "українські" підрозділи

Головна мета таких формувань - не створення реальної військової сили, а формування потрібної Кремлю інформаційної картинки.

Противник намагається просувати на міжнародну аудиторію тезу про нібито внутрішній конфлікт в Україні: українці начебто воюють проти українців, а частина українського суспільства нібито готова зі зброєю в руках підтримувати Росію.

Цей наратив має кілька цільових аудиторій 

По-перше, це самі українські військовослужбовці та їхні родини. Їм намагаються нав'язати думку про нібито масштабну підтримку ворога серед українців.

По-друге, міжнародна аудиторія. Тут завдання полягає у створенні картинки, яка дозволяла б Кремлю представляти російсько-українську війну не як агресію проти України, а як внутрішнє протистояння.

По-третє, йдеться про інформаційний вплив на мешканців тимчасово окупованих територій. 

Ворог "дзеркалить" українські формування

Звертаю увагу ще на одну особливість російської пропаганди - спробу дзеркально повторити українські рішення.

У складі Сил оборони України воюють російські добровольці. Серед відомих формувань - російський добровольчий корпус, легіон "Свобода росії" та "Сибірський батальйон".

Але є принципова різниця 

Російські добровольці у складі українських формувань реально беруть участь у бойових діях проти окупаційної армії. Натомість щодо створених противником "українських батальйонів" тривалий час не було підтверджень їхнього повноцінного бойового застосування. 

Таким чином Кремль намагається створити дзеркальну картинку: якщо Україна використовує російських добровольців, то Кремль у складі окупаційної армії нібито має такі самі "українські" формування.

Однак походження людей у цих підрозділах принципово відрізняється. Частина українців потрапила до російського полону, а інша категорія - це колаборанти та колишні українські силовики, які свідомо перейшли на бік ворога. 

Як полонених можуть змушувати до співпраці

Йдеться про систему тиску, яка включає фізичне та психологічне насильство, неналежні умови утримання, голод, побиття та погрози.

У таких умовах згода полоненого на співпрацю не обов'язково означає його добровільний вибір. 

Саме тому необхідно розділяти дві категорії людей: тих, хто свідомо переходить на бік ворога, і військовополонених, яких могли змусити співпрацювати через тортури, погрози або інші форми тиску. 

Наразі українська сторона встановила понад 300 місць утримання українських військовополонених на території країни-окупанта, Білорусі та окупованих територій.

Понад 90% українських військових, які повернулися з полону, заявляють, що їх катували. Також їх позбавляли достатнього сну та харчування.

Це не нова тактика Росії 

Водночас використання українців для диверсійної та військової діяльності на боці противника не є новою практикою.

Поява нинішніх "українських батальйонів" має набагато давнішою практику роботи російських спецслужб на окупованих територіях.

За інформацією аналітичного відділу ГІ "Права Справа", ще з 2014 року, російські спецслужби створювали навчальні центри, де місцевих мешканців готували для розвідувально-диверсійної роботи. 

Зокрема, йшлося про підготовку снайперів, фахівців із мінно-вибухової справи та учасників розвідувально-диверсійних груп. Частину таких людей російські спецслужби використовували для проведення диверсій на підконтрольній Україні території. 

У 2016 році до таких програм почали залучати й місцевих жінок. Загальна кількість курсантів, яку тоді вдалося встановити, перевищувала 120 осіб. 

Пізніше аналогічний навчальний центр діяв поблизу Первомайська на базі табору "Чайка". 

Відмінність нинішньої кампанії полягає в тому, що тепер російські спецслужби активно демонструють такі формування у власному інформаційному просторі.

"Українські батальйони" і Покровський напрямок. 

У листопаді 2025 року я повідомляв про перекидання на Покровський напрямок так званих "загонів Олександра Матросова" та "Мартина Пушкаря". За оцінкою аналітичного відділу ГІ "Права Справа", це могло бути частиною значно масштабнішої інформаційної операції. 

Логіка такого сценарію проста: якщо іноземним журналістам показати на фронті людей у формі російської армії, яких представляють як українців, Кремль отримує готову картинку для просування тези про "українців, які воюють проти українців".

Саме тому питання таких підрозділів виходить далеко за межі їхньої реальної військової чисельності.

Їхня головна цінність для ворога може полягати не у кількості бійців, а у можливості використати їх у пропагандистському сюжеті.

Чому повідомлення ISW не нове. 

Нинішня публікація ISW  піднімає проблему використання українських військовополонених у російських формуваннях.

Проте сам факт створення російськими спецслужбами таких підрозділів не виник у серпні 2026 року. 

Українська розвідка і аналітичний відділ "Права Справа" задовго до появи цієї публікації публічно коментували цю історію.

Тому сьогоднішню історію варто розглядати не як повідомлення ISW про те, що противник раптом почав створювати "українські" підрозділи, а як черговий етап давно відомої практики.

Щоб зрозуміти, хто ж насправді відтепер керуватиме оборонною системою, армійським забезпеченням та стратегічними технологіями в Україні, я зібрав 10 фактів із життя Євгенія Хмари.

Факт перший. Засекречена біографія, «гриф таємності» та 15 років у спецназі

Біографія Євгенія Хмари - класичний приклад непублічності бійця та командира спецпідрозділу.

Офіційні дані про дату, рік і точне місце його народження підпадають під суворий «гриф таємності» і не розголошуються з міркувань безпеки.

З його інтерв’ю популярній американській блогерці Лорі Лумер стало відомо, що в нього є двоє синів – 9 і 11 років. На російсько-українській війні Хмара втратив брата. Своєю особистою метою він вважає завершення бойових дій в Україні до того часу, як сини досягнуть призовного віку, аби замість війни вони могли допомагати відбудовувати свою країну.

До СБУ Хмара служив у Центрі спецпризначення "Омега" Нацгвардії. Він здобув ґрунтовну професійну освіту в системі держбезпеки. У 2011-му вступив на службу до легендарного Центру спеціальних операцій «А» («Альфа») СБУ. За 15 років безперервної служби він пройшов усі можливі щаблі.

Колишній альфівець, а нині – народний депутат України Роман Костенко стверджує, що Хмара починав із того, що був брічером – тобто бійцем силового підрозділу, головним завданням якого є забезпечення швидкого проникнення підрозділу всередину будівлі. Потім очолив "спецназ в спецназі" – суперелітний підрозділ усередині самої "Альфи", куди був удвічі сильніший відбір, ніж у сам Центр спецоперацій "А".

Факт другий. Ранні відзнаки Хмари часів АТО/ООС, орден від Порошенка та відзнаки від Зеленського

Свою першу високу державну нагороду він отримав ще за часів президентства Порошенка: у березні 2019-го Хмара був удостоєний орденом Данила Галицького. Окрім цього, в послужному списку Хмари є відзнака президента України «За участь в антитерористичній операції», медаль «За військову службу Україні» та орден «За мужність» III ступеня за успішні виконання завдань на сході країни.

Хмара є повним кавалером ордена Богдана Хмельницького (І, ІІ та ІІІ ступенів) та володарем найвищої бойової відзнаки Президента – «Хреста бойових заслуг». Його професіоналізм, загартованість та командирські якості публічно й дуже високо оцінюють як президенти, так і колеги по зброї.

Факт третій. Участь Хмари у обороні Києва та перебування у найгарячіших точках фронту

З перших годин повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го Хмара перебував у самому епіцентрі подій. Бійці під його безпосереднім командуванням здійснювали контрдиверсійні заходи в столиці, зачищали прилеглі населені пункти Київської області та затримували ворожі інфільтраційні групи. Одразу після того, як ворог був відкинутий від Києва підрозділи Хмари були перекинуті на Донеччину, де виконували штурмові та спеціальні завдання у найпекельніших зонах бойового зіткнення.

Факт четвертий. Хмара - організатор та командир звільнення острова Зміїний

Однією з найяскравіших і найрезонансніших сторінок у бойовій біографії Хмари стала морська спецоперація 2022 року. Саме він розробляв детальний план та безпосередньо керував комбінованим десантуванням спецпризначенців на острів Зміїний. Ця надскладна операція, проведена під постійними вогневими ударами ворога, змусила окупантів здійснити так званий «жест доброї волі» та повернула Україні контроль над стратегічною акваторією Чорного моря.

Факт п’ятий. Стрімкий кар'єрний зліт Хмари та трансформація «Альфи»

У квітні 23-го Хмару призначили очільником Центру спеціальних операцій «А» СБУ (і повторно перепризначили в серпні 25-го). Його військове звання зростало відповідно до бойових заслуг: у серпні 23-го він отримав погони бригадного генерала, а в червні 24-го став генерал-майором. За його керівництва «Альфа» трансформувалася з класичного антитерористичного спецназу у потужну технологічну армію. Підрозділ перетворився на один із найрезультативніших у Силах оборони. На рахунку підрозділу станом на кінець червня 2026-го до 20% всіх втрат ворожої піхоти, а також тисячу вісімсот дев’яносто шість танків, три тисячі дев’ятсот п’ятдесят дві  артилерійські системи, триста сорок чотири реактивні системи залпового вогню, шістсот сорок дев’ять засобів протиповітряної оборони та сотні одиниць іншого озброєння. Підтверджені фінансові збитки ворога внаслідок дій «альфівців» вже перевищили п’ять мільярдів доларів.

Факт шостий. Роль Хмари у веденні сучасної технологічної війни проти Росії. Глибокі удари по ворогу: від Торопця до програми «Sub Sea Baby»

Генерал Хмара – один із ключових архітекторів сучасної української технологічної війни. Під його керівництвом «Альфа» активно задіювалася під час Курської операції влітку 2024-го, брала участь у знищенні авіації FPV-дронами та захопленні полонених. Бійці ЦСО «А» завдавали ударів безпілотниками по складах боєприпасів (зокрема вибух 107-го арсеналу ГРАУ у Торопці) та НПЗ. Крім того, «Альфа» розширила застосування підводних та надводних дронів у рамках програми «Sub Sea Baby», що призвело до ураження субмарини класу «Варшавянка» у Новоросійську.

Факт сьомий. Хронологія кадрового зростання Хмари: від очільника СБУ до крісла в Міноборони

Для розуміння швидкості руху Євгенія Хмари кадровими щаблями у нинішній владі слід поглянути на хронологію 2026 року.

З 5 січня по 16 липня 2026-го він обіймав посаду тимчасового виконувача обов’язків Голови Служби безпеки України (після відходу Василя Малюка). Однак у липні відбувся черговий кадровий шторм. Спочатку на місце міністра оборони після відставки Михайла Федорова планували призначити ексголову МВС Ігоря Клименка. Утім, після хвилі протестів та відсутності голосів у парламенті Клименко відмовився.

Зеленському знадобився антикризовий менеджер із бездоганною репутацією у війську — і з 20 липня 2026 року уряд призначив Хмару т.в.о. міністра оборони. Що свідчить про високу довіру Зеленського до Хмари. 

Факт восьмий. Операція «Павутина»: знищення стратегічної авіації Росії на $7 мільярдів. Роль Хмари і його побратимів

Однією з наймасштабніших і найвражаючих спецоперацій, до планування і організації якої був долучений Хмари і його «альфівці», стала надсекретна операція СБУ під кодовою назвою «Павутина».

1 червня 2025-го оператори далекобійних безпілотників «Альфи» завдали синхронних ударів по чотирьох ключових аеродромах базування стратегічної авіації в глибокому тилу Росії. Результат спецоперації шокував всіх – і українців, і росіян, і представників західних спецслужб. У результаті спецоперації  було повністю знищено або виведено з ладу 41 стратегічний літак Російської Федерації, а загальні прямо оцінені збитки держави-агресора склали майже $7 мільярдів. Утім, окрім завдання колосальних фінансових збитків, Служба безпека України деморалізувала російських окупантів, які відтепер знають, що безпечних місць на Росії більше вже не залишилося.

Факт дев’ятий. Третій удар по Кримському мосту та підрив логістики окупантів. Роль СБУ і Хмари

Під керівництвом Євгенія Хмари фахівці ЦСО «А» брали безпосередню участь у плануванні та реалізації третього комбінованого удару по Кримському (Керченському) мосту 3 червня 2025 року.

Окрім того, високоточні далекобійні удари по російських нафтопереробних заводах, які здійснювали бійці Хмари, змогли скоротити експортні спроможності нафтопродуктів Росії на майже 30%, завдавши нищівного удару по валютних доходах воєнного бюджету Кремля.

Факт десятий. Хмара обіцяє модернізувати українську армію та масштабувати штучний інтелект та технологічні інновації

Одне із перших інтерв’ю у новому статусі – очільника Міністерства оборони України Євгеній Хмара дав американській консервативній журналістці та блогерці Лорі Лумер. За його словами, подальша стратегія російсько-української війни має ґрунтуватись на переході до асиметричних дій. Фокус на знищенні військово-промислового комплексу, НПЗ та логістики Росії з мінімальними витратами для України (співвідношення вартості удару до завданих збитків - один до п’ятдесяти).

Серед пріоритетів Хмари у Міноборони:

- Реформування та захист логістики від ворожих БПЛА;

- Забезпечення практичних потреб фронту на основі власного бойового досвіду;

- Прискорене впровадження інновацій та штучного інтелекту;

- Збереження життя військовослужбовців;

-  Посилення стратегічного партнерства зі США через обмін унікальним українським досвідом сучасної технологічної війни.

Чи зможе бойовий генерал зламати заскорузлу бюрократію Міністерства оборони, подолати корупцію в закупівлях та задовольнити потреби фронту в умовах виснажливої війни?

Відповідь ми побачимо вже найближчим часом.

А вже за кілька місяців він опинився у вогневому мішку під обстрілами з території Росії. Втім, майор відмовився від легких рішень і вивів свій батальйон із оточення зі зброєю та технікою.

Михайло Драпатий належить до нової генерації українських військових лідерів. Вони гартувалися не в затишних штабних кабінетах, а в жорстких боях Донбасу, де ціна кожного рішення вимірюється людськими життями.

Сьогодні війна вимагає від армії не просто стійкості, а швидкого відходу від радянських догм і гнучкого мислення. Тому призначення Драпатого на посаду Головнокомандувача ЗСУ стало логічною відповіддю на запит суспільства та фронту.

Це бойовий генерал, який першим пріоритетом називає збереження життя солдата. А головним завданням — остаточне випалювання радянщини з армійських організмів.

Хто ж такий Михайло Драпатий? Що саме сформувало його світогляд і чому його постать викликає повагу навіть у найзапекліших скептиків?

Я зібрав для вас десять ключових фактів із біографії нового Головкома Збройних Сил України.

Факт перший. З дитинства мріяв бути танкістом

Михайлу Драпатому – сорок три роки. Він народився у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині у сім’ї вчителів.

Батьки хотіли, аби син здобув цивільну професію. Утім, вже з сьомого класу Михайло мріяв стати танкістом. Він із золотою медаллю закінчив школу і реалізував мрію: вступив до Харківського інституту танкових військ, який у дві тисячі четвертому році закінчив із червоним дипломом.

Головний принцип Драпатого: за що б ти не брався, роби це якісно та відповідально, щоб не було соромно.

Як випускник із відзнакою, він отримав право вибору місця служби. Драпатий вибрав сімдесят другу окрему механізовану бригаду, яка вже тоді славилася високим рівнем підготовки. Цією бригадою тоді командував полковник Олександр Сирський.

Саме під його керівництвом Драпатий розпочав службу як командир взводу. За п'ять років він виріс до заступника командира танкового батальйону з озброєння, достроково отримавши майорську посаду.

Факт другий. Маріуполь та епізод із «літаючою БМП»

Початок російсько-української війни застав майора Драпатого у Білій Церкві. Там дислокувалася сімдесят друга бригада, де Михайло очолював другий механізований батальйон. У середині квітня дві тисячі чотирнадцятого підрозділ уже був на сході й готувався до виконання бойових завдань.

Девятого травня Драпатий і його побратими вступили в перший бій на Донбасі. Це сталося у Маріуполі. У будівлі міського управління внутрішніх справ проросійські сили заблокували керівників силових структур.

Майор Драпатий отримав наказ висунутися із резервом бригади на семи БМП-два, щоб деблокувати силовиків. Завдання було виконано: посадовців звільнили.

Саме того дня стався легендарний прорив українських БМП через барикади бойовиків. Цей епізод приніс майору всенародну любов і славу.

Сам Михайло згадує: коли українські армійці відходили на визначені позиції, його механік-водій Діма на командирській БМП вигукнув по внутрішньому зв’язку: «Товаришу майор, подивіться, там барикади! Що робити?». Драпатий відповів: «Діма, газу!».

На швидкості БМП перелетіла барикаду заввишки в метр. Відео цього моменту швидко стало вірусним у мережі. Бойовики зрозуміли: з Драпатим жартувати не слід, бо під його керівництвом навіть БМП літають.

Знаменита «літаюча БМП» була особистою командирською машиною Драпатого. Вона прослужила йому ще кілька місяців і згоріла на початку серпня дві тисячі чотирнадцятого під час масованого обстрілу з території Росії.

Факт третій. Майор Драпатий вивів із оточення понад двісті бійців ЗСУ

У червні дві тисячі чотирнадцятого року перший і другий батальйони сімдесят другої бригади вирушили на Луганщину. Вони мали контролювати ділянку кордону від Ізвариного до Червонопартизанська.

Бійці Драпатого тримали оборону, стримуючи прохід колон із технікою та найманцями з Росії. У той же час росіяни влаштовували систематичні й масовані артобстріли зі своєї території.

Четвертого серпня обстріл тривав понад шість годин поспіль. Майор Драпатий вирішив виводити бійців із-під вогню. Разом із частиною артилеристів сімдесят другої бригади під командуванням Дмитра Храпача, а також підрозділами п'ятдесят першої та сімдесят дев'ятої бригад, вони пішли на прорив підконтрольною Україні територією.

Завдяки нічному маневру, неочікуваному маршруту та чіткій розвідці прорив пройшов успішно й з мінімальними втратами.

Факт четвертий. Позивний Драпатого – «Рубін»

У дві тисячі чотирнадцятому Драпатий вступив до Національного університету оборони. Згодом перевівся на заочну форму і повернувся на Донбас як начальник штабу тридцятої окремої механізованої бригади. Тоді ж він узяв позивний «Рубін».

В інтерв’ю проєкту «Українер» Драпатий заявив, що сьогодні українська нація бореться не просто за території чи ресурси.

«Ми боремося за нашу національну ідентичність і право існувати. Я переконаний, що цей важкий шлях закінчиться нашою перемогою, відновленням миру й поверненням України до її законних, міжнародно визнаних кордонів», — вважає нинішній Головнокомандувач ЗеЕсУ.

Факт п’ятий. Дві золоті медалі Національного університету оборони

У дві тисячі сімнадцятому році Драпатий здобув ступінь магістра в Національному університеті оборони України. А в дві тисячі двадцять першому закінчив оперативно-стратегічний факультет цього ж вишу. Обидва рази – з відзнакою та золотою медаллю.

У дві тисячі двадцять першому як кращого випускника його нагородили перехідним почесним мечем Королеви Великої Британії. Це престижна військова відзнака, яку вручають за виняткові успіхи в навчанні та лідерські якості. Меч Драпатому особисто вручила посол Великої Британії Мелінда Сіммонс.

Факт шостий. Драпатий – «пожежник фронту»

За вміння стабілізувати найкритичніші напрямки оборони його називають «пожежником фронту».

У дві тисячі шістнадцятому році тридцятитрьохрічний полковник Драпатий очолив п'ятдесят восьму окрему мотопіхотну бригаду. Під його керівництвом підрозділ пройшов найважчі випробування в промзоні Авдіївки та на Бахмутській трасі, перетворившись на один із найстійкіших у ЗСУ.

Початок повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022-го Михайло Драпатий зустрів у званні бригадного генерала на посаді заступника командувача Об'єднаних сил ЗСУ з підготовки військ. Уже 17 березня 2022 він обійняв посаду командувача оперативного угруповання військ «Південь» (згодом — «Каховка»), де зупинив наступ окупантів на Кривий Ріг та згодом керував звільненням правобережжя Херсонщини

На чолі Оперативного угруповання військ «Херсон» Драпатий став одним із головних розробників операції зі звільнення правого берега Дніпра. Його аналітичний підхід до виснаження логістики ворога дозволив деокупувати Херсон із мінімальними втратами для українських сил.

У травні две тисячі двадцять четвертого року, коли російські війська прорвали кордон на півночі Харківщини, Драпатого терміново призначили керівником оперативно-тактичного угрупування «Харків». Він прийняв командування в умовах хаосу і за кілька діб стабілізував лінію фронту у Вовчанську та Липцях.

Факт сьомий. Добровільно пішов у відставку з посади Командувача Сухопутних військ

Двадцять дев’ятого листопада дві тисячі двадцять четвертого року генерала Драпатого призначили командувачем Сухопутних військ ЗСУ.

На цій посаді він пробув рівно пів року. Першого червня дві тисячі двадцять п’ятого року він подав рапорт про відставку. Причина – нічний приліт по полігону на Сумщині, внаслідок якого загинули та отримали поранення бійці. Драпатий узяв відповідальність на себе, заявивши, що командування на момент його призначення перебувало «в стані управлінської стагнації». Після цього його призначили Командувачем Об’єднаних сил ЗСУ.

Драпатий наголошує, що за роки війни наше військо докорінно змінилося: «Ми остаточно відходимо від радянщини та бюрократизму. Найголовніша зміна — це ставлення до людини. Залізо можна відновити або купити нове, а людина — це найвища цінність. Командир має піклуватися про підлеглих, а вони у відповідь робитимуть усе можливе. В умовах реальних боїв виросла нова генерація молодих командирів-лідерів, які не бояться брати на себе відповідальність». До цієї генерації належить і сам генерал.

Факт восьмий. Захист Василя Малюка

Третього січня дві тисячі двадцять шостого року Михайло Драпатий публічно виступив проти звільнення Василя Малюка з посади голови Служби безпеки України.

Він зазначив у Facebook: «Служба безпеки під керівництвом Василя Малюка має відчутний вплив на стійкість нашої оборони. Я можу говорити це з власного досвіду: керуючи найбільшим угрупованням, я постійно взаємодіяв із СБУ — у питаннях ураження об’єктів противника, роботи в кіберпросторі та інформаційній сфері».

Попри те, що Малюка тоді підтримали генерал Драпатий, командир «Мадяр», Дмитро Ярош та Денис Прокопенко, президент Зеленський усе ж відправив очільника СБУ у відставку.

Факт дев’ятий. Три догани від Сирського

Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський тричі виписував Михайлу Драпатому догани.

За даними медіа, це відбувалося на тлі складних взаємин між генералами та робочих суперечностей. Під час виконання завдань на складних напрямках з угруповання Драпатого вилучали та перепідпорядковували підрозділи, що послаблювало напрямок, а паралельно тривали перевірки.

Шістнадцятого липня дві тисячі двадцять шостого року Михайло Федоров коментував дисциплінарну практику у війську й заявив: «Драпатий – третя догана, до побачення. Вибачте, Драпатий, думаю, після цього виступу буде четверта догана. Не хотілося б цього робити, але в нас немає виходу про це не говорити».

Утім, двадцять другого липня дві тисячі двадцять шостого року генерал-майор Драпатий отримав від президента Зеленського не четверту догана, а призначення Головнокомандувачем Збройних сил України.

Факт десятий. Росія оголосила Драпатого у розшук

Двадцять другого липня дві тисячі двадцять шостого року, в день призначення Головкомом, Драпатий подякував за довіру президенту, міністру оборони та Силам оборони. Своє звернення він завершив словами: «Слава нації! Смерть ворогам!».

Того ж дня Росія оголосила Драпатого у розшук. Формально — не за цей заклик, хоча точну статтю окупанти не уточнили.

Відомо, що ще у дві тисячі двадцять третьому році Слідчий комітет Росії заочно висунув йому звинувачення. Відомство стверджувало, що у дві тисячі сімнадцятому та дві тисячі дев’ятнадцятому роках під його командуванням нібито було здійснено понад сімдесят обстрілів населених пунктів на окупованих територіях.

Російські пабліки досі не можуть оговтатися через призначення Драпатого, якого вони бояться як ладану. І погодьтеся: для перемоги України це має величезне значення.

Липневий блекаут у Криму показав справжній масштаб ситуації. Мова йде не про тимчасові незручності, а про одночасне відключення електрики для майже півтора мільйона людей. Джанкой, Яни Капу, Севастополь — світло зникає на тижні, а в Євпаторії жителі бачать струм лише кілька годин серед ночі.

Паралельно з енергокризою півострів накрила важка паливна криза.Постійні кілометрові черги за бензином, де літр А-95 на «чорному ринку» сягає 300 рублів, стали буденністю. Причому розрив у цінах порівняно з сусіднім Краснодарським краєм Росії виглядає трагічно: звичайні продукти — яйця, хліб, кефір — у Криму стали дорожчими на 130–160%.

Казки про «унікальний курортний потенціал» остаточно здулися. Готельний бізнес і заклади громадського харчування закриваються сотнями — лише за перше півріччя цей ринок просів майже на половину.  Здавати житло забезцінь охочих немає, та й здавати нема кому — туристи сюди більше не їдуть. Навіть ті росіяни, які після 2014-го понаїжджали в чужі квартири, зараз тихо пакують валізи. Жити на військовій базі, де регулярно щось вибухає, а з крана не тече вода, охочих все менше.

Найбільш цинічно,як на мене, в цій ситуації виглядає нібито турботаКремля про місцеве населення. Збитки від провалу сезону окупанти намагаються перекрити подачковими субсидіями та знижками на оренду, але для пересічних громадян навіть мінімальна допомога перетворилася на пастку.

Наведу досить показний випадок у Джанкойському районі: аби отримати жалюгідну компенсацію у 15 тисяч рублів за тижневе сидіння без води та світла, від чоловіків (а також жінок-медиків) раптово почали вимагати довідку про перебування на військовому обліку. У цьому і полягає суть російської політики на окупованих територіях.«Гуманітарна допомога для них — це не допомога, а інструмент обліку та черговий важіль для гарматного м'яса.

Схема проста до примітиву: створити людям пекло, а потім міняти подачку на підпис у картці обліку. Москві абсолютно байдуже, чи є в цивільних світло і хліб. Їй потрібен ресурс — людський і матеріальний, щоб тримати фронт. А це означає, що жодні субсидії чи заяви окупаційної влади не повернуть на півострів нормальне життя. Насправді світло, вода та безпека повернуться в Крим лише разом із українським прапором.

Origins and formation

Seyar Kurshutov was born into a family of Crimean Tatars for whom the 1944 deportation became part of the family history. The return to the peninsula after Ukraine gained independence gave the next generation the opportunity to build a life at home, and it was in Crimea that Seyar Kurshutov started his own business. Until 2014 he developed a business there, until the Russian occupation of the peninsula caused him to lose all the assets he had built up. This event became a turning point: the entrepreneur moved to mainland Ukraine and effectively began building a business from scratch for the second time. The experience of loss and recovery shaped his approach to business, in which calculated risk, attention to detail and a readiness to work in unfavourable conditions are paramount.

Public service

From 2014 to 2016 Seyar Kurshutov held the position of adviser to the Customs Service of Ukraine. Working in the public service gave him a systematic understanding of how foreign trade and customs regulation are structured: from the clearance of cargo and the classification of goods to trade flows and tariffs. It was this period that laid the professional foundation of his later public analysis, in which he works with concrete mechanisms rather than general assessments.

Entrepreneurial activity

After moving to mainland Ukraine, Seyar Kurshutov built a business in logistics and the hotel and restaurant sector, and also became involved in educational projects. The main directions of his work today remain international trade and investment. In his activity he focuses on the practical aspects of foreign trade: logistics routes, customs procedures, the cost structure and the conditions for entering foreign markets, above all the European one.

Public analysis

Seyar Kurshutov regularly produces expert material on the economy, sanctions, exports and investment. His approach is based on concrete figures and mechanisms: he analyses which goods have stopped crossing the border, how much revenue the aggressor state's budget loses as a result, how the oil price cap works and which instruments reduce risk for investors. He also analyses Ukraine's reconstruction needs, estimated by international institutions at hundreds of billions of dollars, and explains why recovery is impossible without private capital. Seyar Kurshutov's professional assessments of corruption schemes and illegal departure abroad during the war have been cited, in particular, by the French newspaper Le Monde.

Educational projects

Seyar Kurshutov is a co-founder of the Kharkiv School of Architecture, a private educational institution in the field of contemporary architecture and urbanism. The institution is oriented towards international standards of design and urban planning and continues to operate during the war, training specialists who will design the reconstruction of Ukrainian cities. For Seyar Kurshutov, support for education is a long-term investment in human capital, since the quality of the country's recovery will depend on the availability of qualified architects, engineers and managers.

Patronage and support for sport

A separate area of Seyar Kurshutov's activity is patronage. He systematically supports Ukrainian sport and chess in particular, looking after one of Ukraine's most promising chess players, Ihor Samunenkov, and helping the young talent grow at international level. In parallel, the businessman systematically helps Ukraine's Defence Forces and volunteer funds.

Civic position

Seyar Kurshutov has never held Russian citizenship. Since 2024 he has been wanted on the territory of the Russian Federation for his pro-Ukrainian activity. He publicly advocates strengthening international sanctions against Russia, consistently supports the Ukrainian army and volunteer initiatives, and draws attention to abuses and corrupt practices that harm the state in wartime.

Походження та становлення

Сєяр Куршутов народився в родині кримських татар, для якої депортація 1944 року стала частиною родинної історії. Повернення на півострів після здобуття Україною незалежності дало наступному поколінню можливість будувати життя вдома, і саме в Криму Сєяр Куршутов розпочав власну справу. До 2014 року він розвивав там бізнес, поки російська окупація півострова не змусила його втратити всі напрацьовані активи. Ця подія стала переломною: підприємець переїхав на материкову Україну й фактично почав будувати бізнес з нуля вдруге. Досвід втрати й відновлення сформував його підхід до справи, у якому головними є прорахований ризик, увага до деталей і готовність працювати в несприятливих умовах.

Державна служба

У 2014–2016 роках Сєяр Куршутов обіймав посаду радника Митної служби України. Робота на державній службі дала йому системне розуміння того, як влаштовані зовнішня торгівля й митне регулювання: від оформлення вантажів і класифікації товарів до товарних потоків і тарифів. Саме цей період заклав фахову основу його подальшої публічної аналітики, у якій він оперує конкретними механізмами, а не загальними оцінками.

Підприємницька діяльність

Після переїзду на материкову Україну Сєяр Куршутов розбудовував бізнес у логістиці та готельно-ресторанній сфері, а також долучався до освітніх проєктів. Основними напрямами його роботи сьогодні залишаються міжнародна торгівля та інвестування. У своїй діяльності він зосереджений на практичних аспектах зовнішньої торгівлі: логістичних маршрутах, митних процедурах, структурі собівартості та умовах виходу на зовнішні ринки, передусім європейський.

Публічна аналітика

Сєяр Куршутов регулярно виступає з експертними матеріалами про економіку, санкції, експорт та інвестиції. Його підхід ґрунтується на конкретних цифрах і механізмах: він розбирає, які товари перестали перетинати кордон, скільки коштів через це недоотримує бюджет країни-агресора, як працює цінова стеля на нафту та які інструменти знижують ризик для інвестора. Він також аналізує потреби відбудови України, оцінені міжнародними інституціями в сотні мільярдів доларів, і пояснює, чому без приватного капіталу відновлення неможливе. Фахові оцінки Сєяра Куршутова щодо корупційних схем та незаконного виїзду за кордон під час війни наводило, зокрема, французьке видання Le Monde.

Освітні проєкти

Сєяр Куршутов є співзасновником Харківської школи архітектури, приватного навчального закладу у сфері сучасної архітектури та урбаністики. Заклад орієнтований на світові стандарти проєктування й містопланування та продовжує роботу під час війни, готуючи фахівців, яким належить проєктувати відбудову українських міст. Для Сєяра Куршутова підтримка освіти є довгостроковою інвестицією в людський капітал, адже якість відновлення країни залежатиме від наявності кваліфікованих архітекторів, інженерів і управлінців.

Меценатство та підтримка спорту

Окремим напрямом діяльності Сєяра Куршутова є меценатство. Він системно підтримує український спорт і особливо шахи, опікуючись одним із найперспективніших українських шахістів Ігорем Самуненковим та допомагаючи молодому таланту зростати на міжнародному рівні. Паралельно бізнесмен системно допомагає Силам оборони України та волонтерським фондам.

Громадянська позиція

Сєяр Куршутов ніколи не мав громадянства Росії. З 2024 року він перебуває в розшуку на території Російської Федерації за свою проукраїнську діяльність. Він публічно виступає за посилення міжнародних санкцій проти Росії, послідовно підтримує українську армію та волонтерські ініціативи, а також привертає увагу до зловживань і корупційних практик, що шкодять державі у воєнний час.

Давайте говорити мовою фактів, без прикрас і реверансів. У країні вже сім років не було ані президентських, ані парламентських виборів. Останні чотири роки йде війна. Політичне поле зачищене, а вся повнота влади опинилася в одних-єдиних руках — у руках Зеленського. Офіс Президента вже давно перетворився на єдиний центр прийняття рішень, де конституційні норми сприймаються швидше як прикрий формалізм, ніж як закон. Призначення, гучні відставки, антизаконні санкції проти власних же громадян — усе це стало буденністю. Але на Банковій чомусь забувають одну просту істину: монополія на владу автоматично означає й монополію на відповідальність. За все. За кожен провал, за кожне сумнівне рішення і за кожен фатальний крок.

Люди вийшли на вулиці, бо їм банально урвався терпець. Вони більше не згодні з тим, що майбутнє країни — яке вони дійсно асоціюють у тому числі й із тими змінами, що уособлював Федоров, — вирішується кулуарно, у тиші кабінетів, за зачиненими дверима Офісу президента.

І найголовніше, на що варто звернути увагу Банковій: подивіться, хто стоїть на цих площах. Ті, хто сьогодні тримає в руках картонки з гострими гаслами, 12 років тому, під час Революції Гідності, були ще зовсім дітьми. Вони виросли в атмосфері постійної боротьби за свободу, вони сформувалися як свідомі громадяни й сьогодні доводять: нове покоління не просто підросло - воно взяло відповідальність на себе. І змусити це покоління мовчати вже нікому не вдасться.

Дивіться також:

Сам Михайло неодноразово підкреслював, що зберігає ідеальні та конструктивні стосунки із президентом Зеленським.

Проте політична реальність починає диктувати свої правила. Картонковий майдан скандує: «Федоров, Федоров!». В соціальних мережах – бум популярності Михайла.

На своєму Youtube-каналі я провів два репрезентативні опитування, і їхні результати виявилися вельми промовистими. У першому голосуванні я змоделював пряму дуель і запитав глядачів: за кого б ви проголосували, якби у фіналі виборів опинилися Зеленський і Федоров? Результати вражають. Тридцять вісім відсотків опитаних віддали б свій голос за Михайла Федорова. Чинного президента Володимира Зеленського підтримали лише чотирнадцять відсотків. При цьому сорок чотири відсотки респондентів заявили, що не голосували б за жодного з них, а чотири відсотки мали власну окрему думку.

Але ще цікавішою є картина у разі великого виборчого списку. У другому опитуванні я запитав: за кого ви б проголосували, якби вибори відбулися вже найближчої неділі? Серед чотирьох ключових фігур беззаперечним лідером залишається Валерій Залужний, за якого готові віддати голоси п'ятдесят два відсотки опитаних. Проте друге місце з упевненістю посідає саме Михайло Федоров – його підтримують двадцять три відсотки. Володимир Зеленський опинився на третій позиції з сімнадцятьма відсотками, а Кирило Буданов отримав сім відсотків голосів.

Наголошу, це – не соціологічні опитування. Це – опитування користувачів Youtube. Утім, цифри демонструють вагомий тренд: Федоров уже зараз закріплює позиції головного технократичного фаворита українців. Але тут виникає ключове запитання: чи це справді самостійна гра Федорова?



У політтехнологічних кулуарах цілком допускають сценарій, за якого Федоров може виконати роль технічного кандидата для самого Зеленського. Його завданням у такій грі може бути відтягування голосів протестного та поміркованого виборця, аби не дати сформуватися єдиному опозиційному фронту, після чого в другому турі забезпечити підтримку чинному президенту. Запитання полягає лише в тому, чи погодиться сам Михайло на таку роль, чи наважиться конвертувати цей високий аванс довіри у повноцінний і незалежний власний політичний проєкт. Це вже покаже час.

У чому ж суть претензій України?

Наша розвідка та СБУ чітко зафіксували, що в Гомельській та Брестській областях Білорусі встановлено чотири спеціальні ретранслятори. Саме ці технічні об'єкти використовуються для того, щоб коригувати рух російських безпілотників та наводити дрони-камікадзе по українському тилу. Зеленський наголосив, що ця історія триває вже довго, і за цими білоруськими ретрансляторами стоять реальні людські жертви з боку України. Це пряма технічна підтримка вбивств українців, і Київ більше не збирається це терпіти.

Вимога номер один – негайно вимкнути, зняти ці ретранслятори та продемонструвати Україні, що їх більше немає. Цитата Президента: «Його "вибачаюсь" (мається на увазі – Лукашенка)  хай він залишить для себе, воно не працює після першого дня початку війни. Крок номер один – зняти ретранслятори і показати нам, що це знято. І ми закінчили це питання. Якщо він не зніме, ми знімемо самі, все. Що відбудеться за тиждень – або вони, або ми». Це вже не просто попередження – це пряма заява про готовність України знищити військові об'єкти на території Білорусі, якщо Лукашенко проігнорує цей тижневий термін.

Але й це ще не все. Крім ретрансляторів, українська сторона зафіксувала різке зростання допомоги російській армії паливом. Постачання бензину з Білорусі в Росію підскочило аж у тринадцять разів! Зеленський зазначив, що поки що це лише сигнал без погроз – Київ просто дає зрозуміти Мінську, що бачить кожен їхній крок та кожну цистерну. Час пішов, і у Лукашенка залишилися лічені дні, щоб зробити вибір. Бо Мадяр вже публічно заявляв, що у Білорусі вже є 500 цілей, у які можуть полетіти українські дрони і ракети.  

Заснований у далекому 1804 році, Каразінський бачив і пережив багато. Був інтелектуальним центром всієї Слобожанщини, зіграв важливу роль в українському національному відродженні, за радянських часів пережив репресії та численні експерименти, зустрів повернення Незалежності та, на жаль, війну.

Каразінський є невід’ємною частиною Харкова, його інтелектуального потенціалу та енергії.

Що і хто допомагає університету залишатися провідним українським університетом в прифронтовому місті? Відповіді на ці питання ми шукали у ректорки ХНУ Тетяни Кагановської. Зібрали 10 фактів з її життя.
 

Факт перший. Перша жінка на чолі Каразінського

Тетяна Кагановська стала ректоркою Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна у 2021 році, перемігші на виборах трьох своїх колег.

Кагановська стала першою жінкою, яка очолила цей університет.

Харків’янам не треба пояснювати, яке місце в історії Харкова відіграв Каразінський університет. По-перше, саме від нього походять вищі навчальні заклади області: Національна юридична академія, медичний та педагогічний університети, Харківська академія культури, Харківський економічний університет та багато інших.

По-друге, університет та інтелектуальне середовище, яке він створював і на яке впливав, стали фундаментом для національного відродження ХІХ–ХХ століть і перетворення Харкова на центр науки, ідей, освіти, прогресу. Недарма саме тут Микола Міхновський сформував принципи самостійницького руху, що стали основою ідеї незалежної України.
 

Факт другий. Відродження традицій

Від самого початку своєї діяльності до настання буремних революційних часів і приходу Совєтів Каразінський університет мав чотири факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний. Класична європейська «четвірка».

У 1920-х починаються експерименти. Спочатку університет ліквідували, але створили на його базі Академію теоретичних знань. Потім її теж закрили, відкривши натомість Харківський інститут народної освіти. Згодом цей інститут теж ліквідували, замість нього створили ще один, і ще один, аж допоки в 1933 році не з’явився Харківський державний університет. Він мав сім факультетів, але нових, радянських. Юридичному місця не знайшлося.

Коли молода Тетяна Кагановська у 2001 році прийшла працювати в Каразінський університет, його ректор Віль Бакіров поділився мрією – відновити історичну справедливість, знов створити юридичний факультет. Кілька років потому це стало реальністю. У 2005 році Кагановська очолила відроджений юридичний факультет, а Каразінський повернув собі славу класичного європейського університету.
 

Факт третій. Дідусь став натхненням у виборі професії

Тетяна Кагановська за освітою юристка. У 1997 році з відзнакою закінчила Національну юридичну академію в Харкові, потім за юридичним фахом захистила кандидатську (2000 рік) та докторську (2012 рік) дисертації. Має науковий ступень докторки юридичних наук та почесне звання «Заслужений юрист України».

На вибір професії повпливав дідусь, який спочатку працював суддею в Мелітополі, а потім адвокатом у Харкові. Кагановська згадує, що в дитинстві її зачаровувала атмосфера впорядкованості, зваженості та важливості юридичної роботи. Папки на дідовому столі, документи, стук друкарської машинки, приміщення для розмов з клієнтами – цей світ викликав зацікавлення.

Тому по закінченню школи Тетяна обрала професію юриста, в той час як брат-близнюк Андрій вирішив стати програмістом.

Факт четвертий. Сімейні цінності

Тетяна і Андрій народилися 11 жовтня 1975 року в Маріуполі, куди вагітна мама поїхала до родичів. Невдовзі всі троє повернулися до Харкова, з яким пов’язане все життя Кагановської.

Родина була відома. Мати Валентина працювала економістом на підприємствах та у банківській сфері. Батько ж, Євген Кушнарьов, був і залишається легендарною фігурою часів становлення Незалежної України. Вигравши перші демократичні вибори мера Харкова у 1990 році, він керував містом шість років, а потім очолив Адміністрацію президента України. У 2000 році повертається до Харкова, де працює головою обласної державної адміністрації, а згодом Харківської обласної ради.

Євген Кушнарьов мав репутацію сильного управлінця, в Харкові його досі згадують з повагою. В той же час, був одним із засновників Партії Регіонів, обстоював ідею федералізму, під час Помаранчевої революції підтримував Віктора Януковича. Втім, ходили чутки, що їхні стосунки стали напруженими.

Євген Кушнарьов був фігурою національного масштабу, мав репутацію поміркованої та системної людини. Брав участь у проголошенні Конституції України. Розвивав місцеве самоуправління. Був готовий до прагматичних економічних відносин з росіянами, водночас мав глибоку до них недовіру, як багато лідерів того покоління – Кравчук, Кучма та інші.

Чи бачив Янукович у ньому конкурента? Про це знає лише вузьке коло. Чи бачили росіяни у ньому проблему? Можна хіба гадати.

Як би там ні було, життя Євгена Кушнарьова обірвалося трагічно. У 2007 році, під час полювання в Ізюмських лісах, він був смертельно поранений. Офіційно це назвали нещасним випадком, але багатьом «випадок» здавався занадто невипадковим.

Після смерті батька Тетяна складає мандат депутата Харківської міської ради, куди була обрана в попередньому році, та більше до політики не поверталась.
 

Факт п’ятий. Сміливець, який не побоявся підійти до доньки Кушнарьова

Свого майбутнього чоловіка Тетяна також зустріла у Харкові. Олександр закінчив хімічний факультет Каразінського університету та займався підприємницькою діяльністю – відкрив перший в місті будівельний супермаркет, потім ресторан і так далі. Він досі займається бізнесом.

Тетяна оцінила його сміливість: молодий чоловік не боявся статусу її батька, на відміну від більшості кавалерів. Олександр і Тетяна одружилися у 2000 році, й відтоді разом. У них народилося троє дітей: старша донька Поліна, сини Павло і Михайло.

За словами Тетяни, бути разом з сім’єю удома – це найкращі моменти життя. А ще вона зізнавалась, що в Каразінський університет її закохав саме чоловік. Олександр і досі є активним учасником Асоціації випускників та загалом Каразінської спільноти, яка сама по собі – ще один харківський феномен.

Факт шостий. Каразінська спільнота та найвідоміший український бабак

Харків’яни відомі затятою любов’ю до свого міста. Випускники Каразінського університету можуть подвоїти ці відчуття.

Тетяна Кагановська відзначала, що університет має унікальний дух свободи і самоповаги, який нездатні були витравити навіть радянські експерименти та репресії. Викладачі, персонал, студенти та випускники складають єдину спільноту активних і готових до взаємодії людей, яким неможливо щось нав’язати.

Безумовно, Каразінський пишається своїми науковцями та випускниками, серед яких нобелівські лауреати Ілля Мечников, Семен (Саймон) Кузнець та Лев Ландау. Але є один вихованець, слава якого може захмарити навіть ці великі імена. Це найвідоміший в Україні бабак Тимко, який щороку пророкує прихід весни.

Насправді, за ідеєю Дня бабака стоїть наукова мета – привернути увагу до збереження Червонокнижних степових бабаків (або байбаків) в Україні. Наразі цю роботу виконує Тимко IV, який живе на біостанції університету.

Кагановська розповідала, що Тимко теж постраждав через війну. Завдяки відданості науковців, які залишились на станції під час окупації, Тимко вижив. Але постійні обстріли провокують стрес, збивається нормальний ритм зимівлі, є проблеми зі сном та вагою – власне, як у людей.

Загалом Каразінський позиціонує себе як pet-friendlyнавчальний заклад. Студенти та викладачі можуть приводити своїх улюбленців, сама ж Кагановська час від часу ходить на роботу з собачкою.


 

Факт сьомий. Як евакуювати тисячі студентів з прифронтового міста

Велика війна змінила життя усіх. На початку повномасштабного вторгнення, коли окупанти вже стояли на околицях Харкова, Тетяні Кагановській та її колегами довелося пройти свій стрес-тест.

Станом на лютий 2022 року в Каразінському навчалося майже 13 тис. студентів з України та 4,5 тис. іноземців. А ще були викладачі та персонал, чиї домівки опинилися в окупації або під ударами росіян.

У перші дні в університеті був створений гуманітарний штаб, який працював в режимі 24/7. Евакуювали тих, хто мешкав у гуртожитках. Допомагали переправляти на вокзал, виводячи прямо по шпалах метро. Решту треба було обігріти та нагодувати.

Треба було утримувати університетські гуртожитки, що прихистили тисячі переселенців. Колективу навіть довелося добровільно піти у відпустку без збереження зарплат, щоб на заощаджені кошти забезпечити функціонування гуртожитків.
 

Факт восьмий. Каразінський тримається, як і весь Харків

З перших днів повномасштабної війни почалася і війна інформаційна. Чуткі, плітки, явні й вигадані загрози – це відчули всі українці, але в прифронтовому місті рівень напруги, очевидно, був ще вищим.

Тетяна Кагановська, як і більшість її колег, прийняла рішення залишатися в Харкові. На сімейній нараді вирішили, що дітей і Тетянину маму вивезуть в Полтаву, сама ж Тетяна з чоловіком залишаються в місті.

Залишився і Каразінський університет. Коли Кагановська попросила колег проголосувати, більшість членів колективу обрали залишитися в Харкові замість релокації. Це відбулося на тлі чуток, мовляв, Каразінський готують до релокації, значить Харків будуть здавати.

Тетяна Кагановська пояснює це так: Каразінський – у центрі Харкова. Як буквально, через розташування корпусів, так і метафорично. Каразінський – це розум і серце Харкова, яке має битися саме тут.

Багато університетських приміщень зазнали руйнувань. Постраждав і будинок ректорки. У травні 2024 року, на Великдень, росіяни прицільно обстріляли авіабомбами ділянку, де стояв будинок Кагановських. Дім зруйнований, але на щастя всі залишились живі. Чи було це помстою за відмову вивозити університет – залишається тільки гадати.

Факт дев’ятий. Прифронтовий університет приваблює студентів з 25 країн світу

Досвід пандемії навчив вести заняття за будь-яких умов. Тому викладацький колектив і студенти перейшли до різних гібридних моделей навчання онлайн. Для деяких спеціальностей, де важлива практика – наприклад, медиків – організували навчання в більш безпечних регіонах.

А з 2026 року планують повертатися і до очного навчання. На базі університетського ЛандауЦентру в Харкові створили безпечний простір, де можуть навчатися близько 2 тисяч студентів у дві зміни.

Тетяна Кагановська розповідає, що попри війну Каразінський університет продовжує приваблювати студентів не лише з України. Станом на кінець 2025 року в університеті навчалось понад 16 тисяч студентів з 25 країн світу. Причина успіху – в якості освіти, що підтверджують академічні рейтинги.

В найбільш відомому міжнародному «рейтингу престижу» QS World University Rankings Каразінський залишається другим серед українських вищих навчальних закладів. В українській академічній базі Scopus Каразінський також другий, що доводить його ефективність як наукового центру, добре інтегрованого в національний та міжнародний академічний простір. 

Факт десятий. Довоєнні плани та яскраве майбутнє

Одним із напрямків, який в Каразінському розвивали до початку великої війни, були перспективні дослідження в галузі ядерної медицини. Кооперація з харківським дослідницьким центром «Джерело нейтронів» дозволяла вийти на співпрацю з міжнародними гравцями.

Тетяна Кагановська не полишає надію створити на базі університету клініку ядерної медицини, де наукові розробки допомагали б лікувати онкологічні хвороби. Також у планах – міждисциплінарний проєкт «Наука про людину», що передбачає комплексне вивчення і застосування знань з медицини, математики, біології, хімії, фізики.

Університет реалізує програми, об’єднані концепцією «навчання протягом життя», де студенти, випускники та викладачі можуть осучаснити свої знання або вивчати щось нове. За таким самим принципом організована робота з ветеранами, які самі можуть формувати запит на актуальні знання та професії.

Тетяна Кагановська каже, що Каразінський університет був, є і буде флагманом української вищої освіти серед університетів національного рівня. В умовах поствоєнної відбудови він також відіграватиме роль генератора ідей та майданчика для пошуку рішень, діалогу і взаємного порозуміння.

Усе почалося 6 жовтня 2014 року. В ефір вийшов черговий випуск гумористичної програми «Чисто NEWS». Ведучий Володимир Зеленський зачитав підводку до відео, на якому лідер Чечні Рамзан Кадиров нібито плакав через знесення пам’ятника Леніну в Харкові. Закадровий голос бідкався: «Леніна звалили. 80 років прожили і такого не бачили. Фашисти, бандерівці!» — а в кадрі Кадиров витирав сльози.

Насправді ж автори «Кварталу 95» використали аудіозапис реального харківського пенсіонера, наклавши його на кадри з лідером Чечні.

Цей 19-секундний жарт обійшовся Зеленському дуже дорого. Як з’ясувалося згодом, відео з Кадировим зняли під час священної молитви за його загиблим батьком, Ахматом Кадировим. Оточення чеченського диктатора вибухнуло погрозами. Депутат російської Держдуми Шамсаїл Саралієв натякнув Володимиру, що варто «готуватися до землі».

Вже 9 жовтня Зеленський був змушений публічно вибачитися. Щоправда, не перед самим Кадировим, а перед усім мусульманським світом:

«Я не знав, що це відео пов’язане з похороном чи трауром. Над подібними речами просто не жартують — незалежно від того, про якого політика йдеться. Я поважаю всі релігії, тому перепрошую перед усіма мусульманами, кого це могло образити».

Пізніше Зеленський окремо підкреслював: особисто перед Рамзаном він ніколи не вибачався.

Закулісні розбірки та перші замахи

Але про все по порядку. За кулісами конфлікт намагалися залагодити непублічно — через канали МВС та зв’язки у кримінальному світі. Планувався навіть візит Зеленського до Грозного, який зрештою зірвався. Помста не забарилася. У грудні 2014 року біля палацу «Україна» в автомобіль Зеленського кинули пляшку із запалювальною сумішшю. Сам артист інцидент не коментував, проте його дружина Олена згодом згадувала: після погроз родина була змушена найняти професійну охорону.

«Ми досі не знаємо, чи загроза була реальною, чи правоохоронці просто лякали нас історіями про чеченських кілерів у Києві», — ділилася Олена Зеленська в інтерв’ю The Daily Beast у 2019 році.

Паралельно у тому ж грудні 2014-го Кадиров оголосив полювання на українських нардепів — Юрія Березу, Ігоря Мосійчука та Андрія Левуса, які схвально прокоментували протистояння у Грозному, де чеченські повстанці знищили 70 кадирівців. Диктатор наказав викрасти депутатів і доставити їх до Чечні, через що МВС України відкрило кримінальне провадження.

Примари минулого: від Гордона до Офісу Президента

Історія з вибаченнями наздогнала Зеленського за тиждень до оголошення про його участь у президентських виборах. У грудні 2018 року про цей випадок нагадав журналіст Дмитро Гордон. Тоді майбутній президент виправдовувався:

«Це була помилка іншої авторської групи, я навіть не бачив того ролика перед ефіром. Мені зателефонували й запитали, як відреагує мусульманський світ. Я відповів, що релігія — це тонка тема, і якщо мы когось образили — я перепрошу».

Після перемоги на президентських виборах 2019 року Кадиров публічно привітав Зеленського. «Таким чином український народ висловив свій протест проти нерозсудливого курсу команди Порошенка, проти патологічної ненависті Порошенка до Росії та юнацької любові до Заходу», – написав регіональний керівник у своєму Telegram-каналі.

Він також заявив, що у Зеленського є «можливість одуматися, усвідомити, що Росія – найближчий сусід».

«Хочеться побажати Володимиру Зеленському удачі у благородних справах, спрямованих на відродження України та єднання українського і російського народів!» – додав Кадиров.

У липні 2020 року Кадиров вирішив знову підняти ставки. Він опублікував архівне інтерв’ю Гордона із Зеленським, й висунув ультиматум:

«Тепер Ви, отримавши повноваження президента, кожен раз вигадуєте нові версії. Вам доведеться підтвердити свої вибачення. Якщо ні — відповідатимете переді мною як перед сином Ахмата Кадирова, чию пам'ять ви образили».

Наостанок чеченський лідер порадив Зеленському «зателефонувати Путіну і закінчити війну на Донбасі». В Офісі Президента України тоді лаконічно відрізали: коментувати заяви лідера Чечні немає жодного сенсу.

Фінал протистояння: Гостомель і кінець «бліцкригу»

Останній «публічний жест» Кадиров зробив 14 лютого 2022 року, за десять днів до великої війни. Він закликав Зеленського виконати Мінські угоди, щоб «уникнути кровопролиття». Президент України це звернення проігнорував.

А вже після 24 лютого Кремль відправив кадирівців у перших рядах з конкретним завданням — ліквідувати Володимира Зеленського. Як стверджував тогочасний секретар РНБО Олексій Данілов, українців попередили джерела з російських спецслужб. Вони розповіли, що ще 2 лютого 2022 року Володимир Путін особисто доручив керівнику Чечні організувати вбивство українського лідера.

Елітні підрозділи чеченців були знищені під Києвом українським спецназом. У березні того ж року у пресу потрапили фрагменти переговорів Кадирова із керівником операції Даніілом Мартиновим. Командиром ударної групи був Магомед Тушаєв, кадирівський генерал і командир батальйону «Північ». Другий батальйон, «Південь», очолював Хуссейн Межидов. Ці двоє і мали керувати бойовою частиною замаху, а Мартинов відповідав за планування.

До України кадирівці рухалися колоною з боку Білорусі. Вже перед Києвом вони розділилися на кілька частин. 26 лютого 2022 року в районі аеропорту в Гостомелі Збройні Сили України вщент знищили угруповання, яким командував Тушаєв. Сам же Кадиров, зрозумівши, що бліцкриг провалився, безпорадно закликав Зеленського «передати владу» втікачу Віктору Януковичу.

Влітку 2022-го Кадиров знявся у головній ролі другого плану у дешевій короткометражній пародії. Глава Чечні опублікував ролик, у якому показано, як переляканий псевдоЗеленський підписує акт про капітуляцію під гасло «Ахмат — сила».

Упродовж усіх чотирьох років великої російсько-української війни Зеленський і Кадиров неодноразово вступали у заочну дискусію. Причому першість у цьому «конкурсі капітанів» залишалася за президентом України. Школа КВК не пройшла даремно.

У січні 2026 року президент Зеленський публічно припустив, що США могли б провести військову операцію з захоплення глави Чечні Рамзана Кадирова за «венесуельським сценарієм» — задля того, аби натиснути на Путіна для припинення війни. Ці слова неабияк шокували ставленника Кремля. У відповідь він спромігся лише заявити, що таке прохання до адміністрації Трампа є «принизливим» для українського лідера.

Що маємо у підсумку? Очевидно, що це протистояння вже давно вийшло за межі банальної кровної помсти чи образливих жартів дванадцятирічної давнини. Сьогодні це — змагання двох абсолютно різних світів. З одного боку — Зеленський, який пройшов шлях від коміка до лідера воюючої держави, навчився грати за великими геополітичними правилами та тролити Кремль на рівні Білого дому. З іншого — Кадиров, чий «дон-стиль» та грізні Тік-Ток війська виявилися ефективними лише для зачисток мирного населення, але повністю згасли перед ЗСУ.

Цілком очевидно, Кадиров ніколи не дістанеться Зеленського. Його час невблаганно спливає. На тлі чуток про серйозні проблеми зі здоров'ям «піхотинця Путіна» та внутрішньої гри російських спецслужб, які залюбки позбудуться токсичного чеченського диктатора, Рамзану варто думати не про «венесуельський сценарій» від Трампа. Йому варто думати, як втримати владу у власному Грозному, коли почне сипатися режим Путіна. А Зеленський... Що ж, Зеленський ще обов'язково пожартує на його похороні. І цього разу вибачатися точно ніхто не буде.

Це цифра 95.

Але з чого все починалося? Мало хто знає, що перші роки життя майбутній президент провів... у Монголії. Як хлопчик з Ерденета став лідером країни і яку таємницю досі приховують його друзі
дитинства?   

Частина 1. Монгольське дитинство та повернення

Батька Володимира, Олександра Семеновича, відрядили до Монголії будувати гірничо-збагачувальний комбінат. Саме там, у маленькому містечку Ерденет, малий Вова пішов у перший клас. Його мама згадує: син змалечку мав шалену харизму і збирав навколо себе дітей навіть у дитячому садку. Невдовзі Володимир з мамою повертаються до Кривого Рогу. І ось тут вмикається та сама магія чисел. Дивіться самі: хлопчик іде в другий клас криворізької школи № 95. Живе його родина на 95-му кварталі, який у місті називають «мурашником». А випускний клас Володимир закінчує... у 1995 році! І згодом – команда КВК “Квартал 95” і “Студія Квартал 95”. Збіг? Не думаю.

Частина 2. Бунтар з баритоном і траурні дні

У школі Зеленський рвався на сцену: хор, танці, шкільний КВК. Щоправда, виспівувати сольні партії заважав надто низький, басистий голос — той самий фірмовий хрипкий тембр, який сьогодні знає весь світ. Тоді ж з'явилися і перші прізвиська. Спочатку його кликали «Хаммер» (на честь популярного тоді співака MC Hammer), а пізніше — просто «Зелений». Проте вдома все було не так весело. Батько-професор мріяв, щоб син знав точні науки, а Вову тягнуло до гуманітарних. Сам Зеленський згадував: «Четвірка з математики — це вдома був траурний день. А трійка — це вже похорон».

Частина 3. Конфлікт з батьком та вибір шляху

У 16 років Зеленський виграє грант на безкоштовне навчання в Ізраїлі. Але батько каже тверде «ні». Мрія про Київський інститут міжнародних відносин теж розбивається об батьківське слово. Олександр Семенович наполіг на «приземленій» професії юриста. Володимир вступив на юрфак туди, де викладав батько. Диплом він отримав, але за спеціальністю не пропрацював жодного дня. Бо його серце вже належало сцені. Саме школа №95 та інститут подарували йому команду: Пікалов, Кравець і... Денис Манжосов. Попереду був шалений успіх «Кварталу 95».

Частина 4. Таємниця розколу: куди зник найкращий друг?

З Денисом Манжосовим вони сиділи за однією партою, разом штурмували КВК, разом створили імперію «Квартал 95». Вони були нерозлейвода до 2013 року. А потім — глуха стіна і раптовий розрив. Що стало причиною? Обидва мовчать досі. Зеленський лише визнавав, що це був важкий стрес. Манжосов поїхав до Нью-Йорка, але раптово виринув у розпал президентських виборів — 11 квітня 2019 року. Він анонсував велику пресконференцію під назвою «ЗадЗЕркалля», де обіцяв розповісти, чому розійшлися їхні шляхи. Журналісти затамували подих... але Манжосов так і не вийшов до преси. Колеги по Кварталу натякали, що Денису просто заплатили за мовчання. Яку таємницю майбутнього президента він забрав із собою — невідомо й досі.

Якби тієї миті хтось сказав, що переді мною стоїть майбутній народний депутат, радник майбутнього Президента України й людина, яка за 30 років виживе в жорстокій російській окупації під Києвом - я сприйняв би це за жарт. Серйозно.

Нині, після майже 40-річного нашого знайомства я вирішив розказати вам про Володимира Цибулька - поета, політика та експерта, якого ви точно бачили в телеекранах, але навряд чи знаєте до кінця.

ФАКТ 1. Вічний студент і бунтар

Володимир Цибулько народився 27 травня 1964 року на Черкащині - у селі Хмільна Канівського району. Тобто поет з'явився на світ у самому серці пророчого краю Тараса Шевченка, що, мабуть, і визначило його літературну долю. Проте перед тим, як серйозно зануритися в поезію, доля поносила його різними життєвими шляхами: юнак навіть встиг повчитися у морехідному училищі. Саме звідси у його фірмовому студентському самопрезентуванні з'явилося це легендарне: «ЦибУлько. Поет. Моряк». На зламі радянської епохи Цибулько студіював філологію одразу у двох університетах - Латвійському та Київському. Через свій надто вільний дух та бунтарський характер навчання йшло зі скрипом. Він активно підтримував Народний Рух, з’являвся на велелюдних мітингах, був учасником студентської Революції на граніті 1990 року і носив синьо-жовтий значок на лацкані піджака. У ті часи це сприймалося ледь не як дисидентство, за яке КДБ могло викинути з руйнівного союзу. Попри всі відрахування та переведення, вищу освіту він таки здобув, успішно закінчивши філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.



ФАКТ 2. Руйнівник літературних канонів

На початку 1990-х Цибулько став справжнім «анфан террібль» української літератури. З трибуни ще цілком прорадянської Спілки письменників України цей молодий нахабний поет прямо називав старше літературне покоління «інвалідами творчості». Поки класики писали оди про партію чи тужливі вірші, Цибулько видавав епатажні збірки, які ламали всі тогочасні уявлення про українську поезію.

ФАКТ 3. Автор скандальних цитат про Леніна

Саме Володимиру Цибульку належать пророчі та хуліганські рядки, які на початку 90-х цитували в усіх літературних компаніях:

Я був в Мавзолеї,
Я Леніна бачив
В гробу.

Тоді, на фоні краху СРСР, це звучало як справжній політичний маніфест і виклик системі, що доживала свої останні дні.

ФАКТ 4. Співавтор хітів для зірок української сцени

Цибулько був не просто кабінетним поетом, а людиною, яка закладала фундамент нової української музики 90-х. Його метафорична та глибока поезія ставала основою для справжніх естрадних шедеврів.

Саме він написав тексти до знакових пісень співачки Жанни Боднарук (зокрема, хіти «Свято» та «Коханий»), співпрацював із молодим Олександром Пономарьовим, а на його вірші гурт «Піккардійська Терція» створив свій знаменитий «Сад ангельських пісень». Ба більше, Цибулько став одним із драйверів перших фестивалів «Червона рута» та легендарного львівського авангардного фестивалю «Вивих». Він точно знав, як поєднати високу поезію з великою сценою. 

ФАКТ 5. Від поезії - у велику політику

Мине 15 років після наших кухонних студентських посиденьок у гуртожитку, і життя розставить усе по своїх місцях. Бурхливі 90-ті з їхнім літературним епатажем відійдуть у минуле, а на зміну поетичним батлам прийдуть реальні й жорсткі політичні баталії. Володимир Цибулько, який колись штурмував трибуну Спілки письменників, так само стрімко увірветься в кулуари українського Олімпу.

У 2000 році був радником прем’єр-міністра Ющенка. А у 2005 році, на хвилі Помаранчевої революції, він стає радником Президента України Віктора Ющенка. Цибулько з його гострим розумом та відчуттям моменту став одним із тих, хто вибудовував гуманітарні тренди нової влади.

Невдовзі Володимир отримав мандат народного депутата України IV скликання, зайшовши під купол Верховної Ради від блоку «Наша Україна». У парламенті він став членом Комітету з питань культури і духовності - позиція, яка ідеально пасувала бунтівному поету, що тепер мав писати закони для країни, про яку мріяв наприкінці 80-их.

ФАКТ 6. Репутаційний рубікон та «рахат-лукум» для Януковича

Після завершення каденції у Верховній Раді Цибулько не пішов у тінь. Він швидко трансформувався в одного з найвпізнаваніших та найгостріших на язик політичних експертів країни. Проте на цьому шляху не обійшлося без гучних скандалів, один із яких назавжди став його репутаційним рубіконом.

У серпні 2011-го країну сколихнув так званий «лист десятьох» - публічне звернення представників української інтелігенції на підтримку політики тодішнього президента Віктора Януковича. На тлі судів над Юлією Тимошенко та Юрієм Луценком, підписанти хвалили Януковича за «боротьбу з корупцією» і фактично закликали діяти «ще жорсткіше». Серед авторитетних академіків та письменників раптово опинилося й ім'я Володимира Цибулька.

Коли піднялася лавина обурення, а колеги по цеху почали звинувачувати підписантів у відвертому колабораціонізмі з донецьким режимом, Цибулько не став ховатися. Він видав дуже специфічні, але напрочуд відверті коментарі. По-перше, зізнався, що самого тексту в очі не бачив — йому його просто зачитали по телефону. По-друге, заявив, що підтримував не персонально Януковича, а виключно «наведення порядку» в державі й покарання зажерливих чиновників. Ну і наостанок - відверто висміяв стилістику самого документа. Цибулько прямо заявив, що йому не сподобався цей пафосний сироп, написаний у стилі «рахат-лукум», але від підпису не відмовився.

Ось такий парадокс української політики. Чоловік, який у 90-х стояв на барикадах Революції на граніті проти радянського совка, через двадцять років опинився серед тих, хто легітимізував режим Януковича. Проте, на відміну від інших, він мав сміливість коментувати це без зайвого пафосу та виправдань. Попри цей шлейф, Цибулько залишився затребуваним у медіа: згодом він став частим гостем і на моєму YouTube-каналі, де ми раз на тиждень підбивали політичні підсумки.

ФАКТ 7. Раптове зникнення у лютому 2022-го

21 лютого 2022 року ми провели з Цибульком наш черговий ефір. А за три дні почалося повномасштабне вторгнення Росії. І Володимир раптово зник. Його телефон був повністю вимкнений. На повідомлення в месенджерах він не відповідав тижнями. От була людина - лідер думок, медійне обличчя - і немає її. Це було по-справжньому страшно. Я знав, що він живе десь за Києвом, але навіть не уявляв, що мій давній товариш опинився в самому епіцентрі пекла, від якого згодом здригнеться світ: Гостомель, Буча, Ірпінь.

ФАКТ 8. Перший ранок окупації в Блиставиці

Зимовий ранок 25 лютого 2022 року. Село Блиставиця, що поруч із Бучею. За вікном темно. У двері будинку Цибулька настійливо стукають — спершу кулаком, потім чимось важким, а далі автоматна черга розтинає стелю. Володимир скочив з ліжка. Біля двору - танки з російськими літерами V. - «Открывай, блядь, дверь, — волав басом хтось під дверима, — а то будет пиздец!» На порозі стояла трійка окупантів з автоматами: — «Дед, блядь, надеюсь, у тебя здесь нет «нацыков». Сделай нам чайку». Цибулько розвернувся до плити, шукаючи сірники. — «Да побыстрее давай», — «старшой» ткнув у спину дулом автомата. Це був другий день війни, а росіяни вже господарювали в його домі, всього за 40 кілометрів від центру столиці.

ФАКТ 9. Як відомий експерт маскувався під «місцевого діда»

За день до цього, 24 лютого, Цибулько був у Гостомелі, коли російський десант атакував аеродром. Він допомагав підвозити бійців Нацгвардії до мерії, потім їздив до Бородянки, де формувалася ТРО. Але повернувшись на одну ніч додому у Блиставицю, потрапив у пастку. Лише за перші два дні в село зайшло близько 1100 одиниць ворожої бронетехніки. Тікати на авто з простреленим вікном було самогубством -  розстріляли б на першому ж блокпості. Щоб вижити, 58-річному впізнаваному аналітику довелося перетворитися на звичайного немічного діда. Він одягнув старі засмальцьовані лахи (як жартує сам Володимир - «під стиль російських вояків»), завів довгу кошлату бороду й почав ходити сильно згорбленим. Росіяни, більшість з яких годилися йому в діти, бачили в ньому лише старого селянина, у якого можна було стрільнути цигарку чи вимагати чай. Хоча при цьому постійно стріляли в підлогу чи стелю, бо панічно боялися, що цей «дід» виявиться навідником української артилерії.

ФАКТ 10. 35 днів під прицілом та «дембельський акорд» орків

35 діб Володимир Цибулько разом із двома сусідами прожив в абсолютній ізоляції, не виходячи за периметр двору. Росіяни щодня водовозами забирали з їхніх подвір'їв воду, забороняли топити піч, щоб українська армія не вирахувала їх за димом. Щоночі над дахом будинку літали міни та снаряди від «Градів». 31 березня, коли окупанти панічно втікали з Київщини, вони вирішили залишити по собі кривавий «дембельський акорд». О шостій ранку вони влучили снарядом у сусідній будинок за 150 метрів від Цибулька. Вибух був такої сили, що здавалося, палає власний двір, а полум'я сягало 50 метрів у небо. Це була фінальна, потворна крапка російської окупації Блиставиці.

Володимир Цибулько вижив у цьому пеклі. Я не знаю, про що він змовчав у наших розмовах, але ми всі знаємо, що відбувалося поруч - у Бучі, Ірпені та Гостомелі, де путінська армія катів влаштувала геноцид. Наприклад, всього за 45 кілометрів від Блиставиці, у Мотижині, в окупації опинився ще один мій добрий знайомий - політик Роман Безсмертний. Після відходу росіян на дорозі від Мотижина до Ясногородки знайшли тіла 37 розстріляних в автомобілях мирних людей.

Російський удар по передмістях Києва мав знищити столицю. Але звичайні люди, поети, політики, спортсмени та військові - мільйони українців - стали на її захист. Історія Володимира Цибулька - це лише один із тисячі прикладів того, як українське слово, витримка та хитрощі допомогли перемогти смерть там, де здавалося, шансів не було.

Сергій Руденко

Одинадцять років тому, у грудні 2015-го на «Українській правді» вийшла стаття з гучним заголовком: «Чому наступним президентом стане Зеленський».

Її автор — аналітик із Сум Віктор Бобиренко. За чотири роки до реальних виборів шостого президента України він у деталях передбачив і появу партії «Слуга народу», і перемогу Володимира Зеленського.

Бобиренко був упевнений: цей проєкт запустить нову хвилю віри в «доброго царя». Вражає те, як точно автор розписав сценарій. Він прямо написав:

«Зеленський відіграє три сезони серіалу, створить партію і скаже, що тепер усе буде, як у кіно. Людям покажуть нові обличчя, бо старі політики вже всім набридли. Сценаристів серіалу візьмуть у виборчий штаб, а гроші на це дасть Коломойський. І ми отримаємо нового президента».

Чи думав тоді про це сам Зеленський — невідомо. Але не виключено, що ідея піти в політику з’явилася у нього саме після статті Бобиренка.

Політтехнолог Сергій Гайдай у розмові зі мною згадував, що після першого сезону серіалу до нього вже приходили юристи від «Кварталу» за консультаціями. Гайдай розповідав про це так:

«До мене прийшли люди, які працювали з „Кварталом“, і сказали: „У нас є клієнт. Він хоче в політику, але нічого в цьому не тямить. І головне — усе має бути таємно. Зможеш його консультувати?“. Хто це, вони так і не зізналися. Але пізніше цих людей я побачив в оточенні Зеленського — це були Вадим Галайчук, який потім став нардепом, та Сергій Нижній».

Серед тих, хто тоді шукав виходи на політтехнологів, був і майбутній голова СБУ Іван Баканов. Тобто команда Зеленського прораховувала цей крок ще з 2015 року.

Сам Віктор Бобиренко каже, що «Квартал» завжди використовували як медійну зброю проти політичних опонентів. Про свій прогноз він згадує так:

«Я подивився дві серії „Слуги народу“ і почув від знайомого фразу: „От нам би такого президента!“. Тоді я зрозумів, що серіал — це інструмент для захоплення влади. Оскільки я вивчав суспільну ментальність, то зробив сміливий прогноз. На жаль, він справдився. Коли в „Кварталі“ побачили шалений успіх фільму, вони зрозуміли, що Вову можна використовувати не лише для шоу».

Бобиренко впевнений: запит на «просту і чесну людину» в Україні завжди був величезним. І Зеленський цим скористався, просто злившись зі своїм екранним персонажем Василем Голобородьком.

Технологія спрацювала ще й тому, що тодішній президент Петро Порошенко взагалі не бачив у коміку конкурента. Він готувався до запеклої боротьби з Юлією Тимошенко. А Зеленський грав зухвало. Бобиренко згадує:

«Згадайте його поведінку на стадіоні, фразу „Я ваш вирок“ і постійний тиск мемами. Але згодом цей стиль зіграв проти самого Зеленського, коли в перші роки прискіплива критика швидко наздогнала вчорашнього кумира».

Пророцтва Бобиренка збувалися не раз. У 2011-му він передбачив новий Майдан. У 2008-му, коли Путін ще мав прихильників в Україні, аналітик заявив, що Кремль остаточно втратить контроль над нашою державою через власну імперську агресію.

Свого часу Бобиренко припускав, що наступним лідером, на якого ставитимуть великі фінансові групи та регіональні еліти, може стати мер столиці Віталій Кличко. Проте повномасштабне вторгнення Росії повністю перекроїло політичну мапу країни та заморозило будь-яку виборчу логіку.

Сьогодні Віктор Бобиренко залишається одним із найгостріших регіональних аналітиків. Він працює у Сумах — у прикордонні, яке щодня піддається жорстоким ворожим обстрілам. Його Бюро аналізу політики тепер ретельно моніторить оборонні закупівлі, прозорість бюджетів та викриває корупційні «договорняки».

Він регулярно пише для провідних медіа-проектів, де аналізує кадрові перестановки та гучні судові справи топчиновників. Бобиренко прямо попереджає: після війни на країну чекає серйозне політичне перезавантаження, і старі «акторські» технології більше не спрацюють.

Хто-хто, а Бобиренко знає толк у прогнозах. І до них нам би варто прислухатись.

Віктор — один із небагатьох, хто пройшов шлях від регіонального експерта до головного політичного пророка країни. І сьогодні, аналізуючи помилки та рішення влади, він знову має повне право з іронією сказати: «А я вас попереджав!».

Сергій Руденко

Хто він насправді? Військовий геній? Щасливчик, який вижив після трьох важких поранень? Чи людина, яка бачить майбутнє крізь призму розвідданих?

Отже, 15 фактів із життя генерала Кирила Буданова, які складені на основі великого профайлу Буданова на "Бабелі".

Факт перший. Унікальна освіта в єврейському класі

Кирило Олексійович Буданов народився 4 січня 1986 року в столиці України — Києві. Більшу частину свого життя, від самого народження, майбутній генерал прожив на лівому березі Дніпра.



У 90-х роках він навчався у київській школі № 128. Тоді єврейська громада фінансувала там спеціальні класи, де, крім стандартної програми, вивчали іврит та історію. Це забезпечувало вищий рівень освіти порівняно з іншими школами. Буданов досі пам’ятає мову, підтримує зв’язок із головним рабином України Моше Реувеном Асманом, а в його приймальній на Банковій поруч із державними символами стоїть менора.

Факт другий. Інженерне коріння та «космічне» дитинство

Батько Кирила, Олексій Буданов, був частиною інтелектуальної еліти Києва, працюючи інженером на Київському радіозаводі. Це було стратегічне підприємство, де створювали «мізки» для радянських ракет та космічних апаратів. Виховання в сім’ї технарів заклало в майбутньому розвіднику фундамент системного мислення — він звик розбиратися в тому, як влаштовані складні механізми, що згодом перенеслося на планування спецоперацій.

Факт третій. Дідусь як головний ідеолог вибору професії

Хоча в офіційних біографіях це згадується рідко, саме розповіді діда сформували світогляд Кирила. Дід не був кадровим військовим, але його п’ятирічна служба на флоті у п’ятидесятих була оповита романтикою та розповідями про сімейну династію розвідників. Ці родинні перекази стали для малого Кирила цікавішими за будь-які пригодницькі фільми, визначивши його шлях ще до закінчення школи.

Факт четвертий. Професійне підводне орієнтування

Дитиною Кирило щоліта тренувався в Криму. Він займався рідкісним видом спорту — підводним орієнтуванням (плавання під водою за приладами на швидкість та точність). Отримані спортивні розряди стали базою для його кар'єри в розвідці. Саме ці навички допомогли йому під час легендарного рейду в Крим у 2016 році, коли група розвідників долала водні перешкоди вплав, щоб вийти в тил ворога.

Факт п’ятий. Феноменальний вступ до Одеського інституту Сухопутних військ

У 2003-му Буданов обрав вступ на факультет аеромобільних військ в Одесі. Конкурс був жорстоким: на одне місце претендувало п’ятеро людей. Із двох сотень кандидатів відібрали лише 40. Буданов пройшов не лише завдяки фізичній підготовці, а й через високі бали з математики та успішне проходження складних психологічних тестів на стійкість у стресових ситуаціях.

Характер майбутнього генерала проявлялися ще під час його навчання в інституті. За спогадами заступника голови Національної поліції Олександра Фацевича, який навчався з Будановим в одній роті (але в різних взводах), Кирило вже тоді виділявся з-поміж інших.

Фацевич описує товариша як надзвичайно потайливу, стриману та самодостатню особу. Такі психологічні якості згодом ідеально підійшли для специфіки роботи в глибокому тилу ворога та управління секретними операціями.

Факт шостий. Інтелектуальне лідерство серед курсантів

Навчання на факультеті аеромобільних військ— це не лише стрибки з парашутом, а й важка теорія: опір матеріалів, вища математика, термодинаміка. Буданов був одним із небагатьох, кому ці дисципліни давалися легко. До нього буквально вишиковувалися черги з однокурсників, яким він терпляче пояснював складні формули. Вже тоді проявилася його здатність швидко аналізувати великі обсяги даних.

Факт сьомий. Школа Валерія Кондратюка

Кар'єра Буданова як «зухвалого оперативника» почалася під кураторством Валерія Кондратюка (ексочільника ГУР та СЗР). Кондратюк став для нього ментором, який першим довірив молодому офіцеру завдання стратегічного рівня. Саме в цей період Буданов навчився працювати на межі можливого, поєднуючи класичну розвідку з методами прямої дії в тилу ворога.

Початок російської агресії у 2014 році Буданов зустрів у підрозділі спеціального призначення. За його власними словами, на першому етапі війни українська регулярна армія перебувала у фактично паралізованому стані.

Через те, що штатні розвідувальні підрозділи Збройних Сил сильно «просідали», спецпризначенці ГУР змушені були виконувати ширше коло завдань. Ближче до кінця 2014-го ситуація стабілізувалася, і підрозділ Буданова перейшов до своєї профільної роботи: агентурних операцій, глибокої розвідки та диверсій.

Факт восьмий. Три важких поранення на полі бою

За час війни Буданов був поранений тричі, і кожного разу це були прямі зіткнення з ворогом.

На початку 2015 року під час виконання бойового завдання глибоко в тилу ворога на Донбасі підполковник Буданов підірвався на російській протипіхотній міні. Шрапнель влучила йому в шию, лопатку та пройшла за міліметри від серця.  

Поранення було настільки важким, що Буданов попросив побратимів залишити його, аби не наражати групу на смертельну небезпеку. Проте група на чолі з Дмитром Тімковим відмовилася це зробити. Спільно, завдяки неймовірній силі волі, поранений офіцер зміг пішки здолати понад 3 кілометри до безпечної зони, не зронивши від пекучого болю жодного слова.

Лікарі, провівши обстеження, дійшли висновку, що будь-яка спроба дістати уламок біля серця хірургічним шляхом може призвести до смерті пацієнта. Генерал живе з цим уламком уже багато років; за його словами, він відчуває його фізично, але це не заважає йому виконувати роботу.

Факт дев’ятий. Легендарний рейд у Джанкой у 2016 році

Влітку 2016 року опергрупа ГУР під керівництвом Буданова отримала завдання нейтралізувати загрозу на півночі окупованого Криму. Розвідка дізналася, що в Джанкой прибули російські бойові гелікоптери, які мали висадити десант для захоплення дамби Кримського каналу.

Група успішно проникла на півострів та виконала завдання. Під час відходу українці зіткнулися у ближньому бою з елітним спецпідрозділом ФСБ «Вимпел». Бій тривав усього дві хвилини: група Буданова повністю знищила ворожі сили разом із їхнім командиром — підполковником ФСБ Романом Каменєвим, і відступила без жодних втрат.

Кримський рейд групи Буданова викликав серйозне занепокоєння у вищому політичному керівництві України. Тодішній президент Петро Порошенко через це навіть змушений був перервати свій іноземний візит, побоюючись, що пряме зіткнення з ФСБ у Криму спровокує масштабну кризу та пряме вторгнення Росії.

Згодом, у 2018 році, російська пропаганда офіційно назвала імена учасників тієї операції, серед яких фігурував і Буданов. У межах цієї справи росіяни затримали на півострові Андрія Захтея та Євгенія Панова, яких вважали агентами підтримки ГУР.

Факт десятий. Понад 10 невдалих спроб ліквідації Буданова

Російські спецслужби полюють на Буданова з 2014 року. Кількість замахів уже перевалила за десяток.

Успішна ліквідація офіцерів ФСБ у Криму зробила Буданова однією з головних цілей для російських спецслужб. У 2017 році в Києві підірвали автомобіль Максима Шаповала — начальника Управління спеціального резерву ГУР, який безпосередньо планував кримським рейдом.
У квітні 2019-го в Києві російський диверсант намагався встановити магнітну міну під дно його Chevrolet Evanda. Вибухівка здетонувала в руках терориста, йому відірвало кисть, а Буданов залишився неушкодженим.

Факт одинадцятий. Отруєння дружини Маріанни

Зі своєю нинішньою дружиною Маріанною генерал Буданов одружився у серпні 2013-го, і для нього це другий шлюб.

У листопаді 2023-го Маріанна Буданова була госпіталізована з ознаками отруєння важкими металами (миш'яком та ртуттю). Розслідування показало, що отруйні речовини, ймовірно, потрапили в організм через їжу. Маріанна пройшла тривалий і складний курс лікування. Сам Кирило Олексійович назвав цей напад «визнанням з боку ворога», оскільки росіяни не змогли дістати його особисто і перейшли до атак на близьких.

Що відомо про Маріанну Буданову? Як стверджувала сама Буданова в коментарі «ELLE Україна», за освітою вона психолог — має магістерський ступінь.

У 2015-2017 роках займалася волонтерською діяльністю в Головному військовому клінічному госпіталі Міноборони України, де відновлювався після поранень її чоловік.

У 2020-му Буданова невдало балотувалася до Київської міської ради від партії «УДАР». На момент виборів була безпартійною, тимчасово не працювала. Згодом у 2021 році була радницею столичного міського голови Віталія Кличка з питань запобігання корупції у сфері молодіжної політики та спорту.

Кирило Буданов ще у статусі керівника Головного управління розвідки Міністерства оборони розповідав, що з початком великої війни його дружина жила з ним у кабінеті. Водночас вона не працювала в ГУРі.

Факт дванадцятий. Легендарний спокій Буданова під обстрілами

У березні 2022-го російська ракета влучила безпосередньо в офіс ГУР на Рибальському острові. Кабінет заповнився пилом, вікна вилетіли. Свідки розповідають, що Буданов навіть не змінив виразу обличчя. Він просто обтрусив мундир від штукатурки, вийшов у коридор і віддав наказ продовжувати роботу, наче нічого не сталося. Цей епізод остаточно закріпив за ним репутацію «людини зі сталевими нервами».

Факт тринадцятий. Росія поховала і «оцифрувала» Буданова 

У червні 2023-го росіяни провели дезінформаційну кампанію з поширенням фейків про нібито вбивство керівника ГУРу під час одного з ракетних ударів. 

Кремль залучив до цього Іллю Киву. Колишній український нардеп заявив, що Київ буцімто оцифрував "мертвого Буданова" та змонтував з ним інтерв'ю.

Згодом Буданов виступив на телемарафоні і спростував ці фейки.

Росіяни спочатку писали про загибель, а потім про тяжке поранення і виїзд у Німеччину на лікування.

Факт чотирнадцятий. Вибір кабінету «за кармою»

Перейшовши у січні 2026-го на посаду голови Офісу президента, Кирило обрав не розкішні апартаменти, які зазвичай займають високі чиновники, а кабінет Сергія Шефіра.

У кабінеті Буданова в Офісі президента працював в ОП, з'явилася галерея портретів усіх попередніх керівників адміністрації. Там є і патріоти, і відверті зрадники (як-от Медведчук чи Клюєв). Буданов пояснює це тим, що державні службовці не повинні викреслювати «темні плями» історії, а мають щодня бачити обличчя тих, хто зрадив країну, щоб ніколи не стати такими, як вони.

До слова, в свій кабінет на Банковій Буданов перевіз і легендарну жабу в акваріумі, яка колись жила в його кабінеті в ГУРі. Його ж кіт, як зізнався нещодавно генерал, живе вдома.

Факт п’ятнадцятий. Червоний блокнот «Список підарасів» на столі Буданова

Цей блокнот потрапив у кадр під час інтерв'ю інтернет-виданню «Бабель», став справжнім інтернет-хітом. Він лежить на робочому столі голови Офісу президента України.

Буданов підтвердив, що це не реквізит, а реальний записник. У ньому він фіксує прізвища людей (як іноземців, так і українців), які вчинили злочини проти національної безпеки або відверто шкодять державі. Для багатьох фігурантів потрапляння в цей «список» є сигналом, що Буданов про них ніколи не забуде.

Цей блокнот став справжнім мемом у мережі.

Сергій Руденко

За шість років після цього ми зустрінемося з Мендель вже на телеканалі «Еспресо». Мене призначать головним редактором сайту, а вона робитиме там дві програми — «Привіт з Європи» та «Без слів». Щоправда, період нашої спільної роботи буде недовгим — буквально за кілька місяців проекти Мендель будуть згорнуті.

Із 2015 року наші шляхи з Юлією Мендель не перетиналися. Вона працювала кореспондентом спершу на 112 телеканалі, який належав державному зраднику Віктору Медведчуку. Затим — на телеканалі «Інтер» у США. Була позаштатним автором New York Times та консультантом з комунікацій представництва Світового банку в Україні. І лише в червні 2019-го, після призначення її прес-секретарем, наші шляхи віртуально перетнулися — правда, ненадовго. Бо після дев’ятирічної дружби на Facebook, як і більшість її давніх приятелів, я отримав сповіщення про розфренд від Мендель. Як кажуть, помер максім да і… Ви зрозуміли.

Офіс президента назве ім’я Юлії Мендель 3 червня 2019 року. Вона перемогла у конкурсі на посаду прес-секретаря, який команда Зеленського оголосила наприкінці квітня. У ньому брали участь понад чотири тисячі претендентів. Чому новий президент зупинився саме на Мендель, лишається загадкою. Сама Юлія розповідає, що познайомилася з Володимиром Олександровичем під час колективного інтерв’ю для New York Times. А на фінальній співбесіді перед призначенням на посаду прес-секретаря Зеленський тестував її на предмет знання англійської.

На час призначення Мендель було 32 роки. Вона - випускниця Інституту філології Київського національного університету. Народилася у місті Генічеськ Херсонської області. Із сім’ї лікарів. Мала науковий ступінь кандидата філологічних наук, стажувалася у Варшавській євроатлантичній академії та в Єльському університеті. В інтерв’ю Наталії Влащенко Мендель розповідала, що вона народилася у доволі бідній сім’ї, яка у 90-х роках голодувала. І те, як вона боролася з корупцією під час захисту кандидатської дисертації. А особливо — як у 2016 році вона вирішила поставити крапку на телевізійній журналістиці, витративши останні $3 000 для того, щоб поїхати на тренінг у Єль. Однак натомість вона потрапила на роботу в США від телеканалу «Інтер».

Сказати, що до приходу в Офіс президента Юлія Мендель мала унікальний досвід роботи чи ім’я у журналістиці, не можна. Не було ані першого, ані другого. Таких комунікаційників в Україні сотні, якщо не тисячі. І все ж таки саме Мендель потрапила у президентську команду, в якій почала доволі специфічно розуміти свою головну місію.

Демонстративне ігнорування колишніх колег, намагання відштовхувати їх від Зеленського. Географічне невігластво, де Литву плутають із Латвією, а Оттаву із Торонто. Недолуге коментування ситуації на Донбасі, де Мендель говорила про те, що українські військові начебто обстрілюють міста. Все це уже б давно поставили крапку в кар’єрі будь-якого президентського речника. Але не в ситуації з Мендель. Бо вона собі дозволяла значно більше, ніж це було передбачено її посадою. А коли журналісти зажадали від Офісу президента звільнити Юлію за непрофесіоналізм — зокрема, і через перешкоджання роботі журналіста Радіо «Свобода» Сергія Андрушка та журналіста Крістофера Міллера, Зеленський публічно став на її захист: «Я їй повинен сказати: „Так не можна, ще раз так буде — і ми попрощаємося. Але зараз я її захищаю… Ми всі люди, ми помиляємося. …Тому дівчинку у цьому випадку я буду захищати“».

Сама Юлія Мендель називала себе членом команди Зеленського, дипломатом, комунікаційником. Однак доволі фривольне фото Мендель із главою держави під час інтерв’ю для The Guardian у березні 2020-го, де він сидить, а вона стоїть і поклала руку на спинку крісла президента, викликало зливу фотожаб та іронічних кпинів. Бо надто вже все виглядало по-сімейному. Мендель буквально розсипалася компліментами на адресу шефа. Думаю, це подобалося Володимиру Олександровичу. Особливо те, що він – найвеличнішій лідер сучасності. Це породило нові чутки: про роман Юлії із президентом і навіть про можливу її вагітність. Цю тему активно розганяв нині покійний політик Геннадій Балашов.

Мендель довго терпіла. А потім записала коротке відео на своїй сторінці у Instagram, де закликала українців не вірити фейкам.

«На каналі 24 вийшла стаття з іменами топ-фейкотворців року. Читайте, думайте і пам’ятайте: Ви — те, що ви споживаєте. Особливо, коли йдеться про інформацію. Поважайте інших, і головне — поважайте себе», — заявила прес-секретарка Зеленського.

За іронією долі, Мендель, яка опікувалася комунікаціями президента із пресою, сама виявилася не готовою протистояти інформаційним провокаціям. І це, очевидно, головний підсумок її роботи на посаді прес-секретарки глави держави.

Наприкінці квітня 2021-го Юлія подала у відставку, написавши хвалебну книжку «Кожен із нас — Президент». Цю свою працю, видану у «Клубі Сімейного Дозвілля», Юля з притаманним їй розмахом відправила навіть прессекретарю Путіна Дмитру Пєскову — мовляв, там є «позиції, які важливо знати про Україну». З початком широкомасштабного вторгнення росіян до України ця книжка вийшла за кордоном. 

Певний час після Банкової Мендель ще намагалася лишатися в медіапросторі. Вона вела відеоколонку на каналі «Україна 24» в межах проєкту «Велика деолігархізація». Згодом у її житті сталися й особисті зміни: у червні 2022-го Мендель вийшла заміж за колишнього першого заступника міністра економіки Павла Кухту.

Здавалося б, Юлія Мендель остаточно відійшла від великої політики та кулуарних ігор. Проте колишніх прессекретарів, як і розвідників, схоже, не буває.

Юлія, яка нині перебуває за межами України, нагадала про себе, причому в дуже специфічний спосіб. Колишня палка прихильниця Зеленського та його Офісу раптом почала грати у «свідка розчарування». Спочатку, наприкінці 2025-го, Мендель дала резонансне інтерв'ю «Радіо Свобода», де несподівано накинулася з жорсткою критикою на адресу колишнього керівника Офісу президента Андрія Єрмака, назвавши його «найбільш небезпечною людиною у вертикалі влади» — хоча раніше публічно захоплювалася його методами роботи. Саме в цьому ж інтерв’ю вона розповіла про те, що у вдома в Єрмака є ляльки вуду для ворожіння.

У травні 2026-го критично налаштована до Зеленського Юлія Мендель вийшла на міжнародний рівень. Вона дала велике інтерв'ю скандальному американському медійнику Такеру Карлсону. У розмові з ним, відомим своїми прокремлівськими симпатіями, Мендель озвучила низку контроверсійних заяв. Зокрема, вона стверджувала, що у 2022-му Володимир Зеленський нібито був готовий передати Донбас Росії та відмовитися від НАТО задля припинення війни, а самого президента назвала «прихованим злом» та «головною перешкодою для миру». Ці тези, які дивним чином збігається із класичними російськими пропагандистськими наративами, викликали справжній шквал обурення та дискусій в українському медіапросторі.

Проте кульмінацією цього медійного шабашу стало її пряме звернення до очільника Кремля. Наприкінці інтерв'ю Мендель, ледь стримуючи сльози, перейшла на російську і заговорила в стилі класичної «миротвориці» зразка ОПЗЖ.

«Володимире Володимировичу, у мене немає вашого життєвого досвіду. Я не розумію, як ви бачите цей світ... Я взагалі вам не загроза. Я українська жінка з українського провінційного міста Херсона. Ви кажете, що ви людина Бога...».

Колишня речниця українського президента огидно плазувала перед Путіним, не стримуючи на обличчі своїх емоцій.

Увесь цей монолог виглядав як відверте, майже сакральне підігрування Москві. Описуючи криваву геноцидну війну Росії проти України дурнуватою фразою «слов'яни вбивають слов'ян», Мендель фактично зняла з агресора відповідальність, звівши все до якогось абстрактного «братовбивчого конфлікту». Ба більше, вона закликала Путіна зупинити все «одним указом», наче йдеться не про системне знищення українців, а про якесь непорозуміння, яке «шляхетному» російському диктатору, а простіше – царю просто неправильно підносять його генерали. Після цього демаршу прізвище Мендель прогнозовано з'явилося на сайті «Миротворець».

Сьогодні Юлія Мендель намагається позиціонувати себе як незалежний аналітик та міжнародний комунікаційник, що відкриває Заходу «очі на правду». Вона натякає на наркозалежність Зеленського, підтримує російські наративи про війну і вже ліпить із себе святу мученицю режиму Зеленського. Проте її останні інформаційні кульбіти доводять: Юля так і не навчилася відчувати тонку межу між державними інтересами, кулуарною помстою та відвертим хайпом. Шоу триває, навіть якщо його головні актори вже давно втратили свої крісла і остаточно переплутали куліси із ворожими окопами.

Сергій Руденко

Медведчук, який намагався грати роль альфа-самця в українській політиці, чи не вперше отримав під дих. Різко. Несподівано. Боляче. І від кого? Від Зеленського. Від того, кого він сприймав не інакше, як випадкову людину і непорозуміння в політиці. До Зеленського Медведчук відчував себе в Україні якщо не Богом, то, як мінімум, намісником Всевишнього на землі.

Путін же, вихований у пітерських підворіттях, атаку на Медведчука сприйняв як особистий виклик. Господар Кремля любить повторювати, що вулиця навчила його правилу: якщо бійка неминуча, треба бити першим. Але у випадку із Зеленським Путін удар проґавив. І саме через це пробачати українському президентові він не збирався. Бо був і лишається прихильником правил дворової шпани, які ось вже двадцять років він намагається запакувати в державну ідеологію: «Своїх не кидаємо». За обгорткою якої - загибель екіпажу атомного підводного човна «Курськ», кинуті солдати на вірну смерть у Чечні та в Україні і багато інших безглуздих історій, які Вові Путіну точно ніколи б не пробачила пітерська підворітна.



Довгий час в Україні Медведчука сприймали як неофіційного представника Путіна. У обох, до слова, є багато спільного. Обидва - юристи за освітою. І перший, і другий пройшли «лихі» 90-ті - у Києві та Пітері - відповідно. Тільки от Путін офіційно служив у КДБ, а Медведчука підозрюють у співпраці зі спецслужбами - з часів, коли він виступав у ролі державного адвоката відомого українського дисидента Василя Стуса, замученого у радянській тюрмі. Припускаю, що у політичному тандемі Путін-Медведчук, очевидно, завжди існувала і існує рольова модель «офіцер КДБ - завербований агент».

За 25 років перебування в українській політиці Медведчук встиг побувати й керівником Адміністрації президента Кучми, і віце-спікером парламенту, і лідером партії СДПУ(о), і головою політради «Опозиційної платформи - за життя» (ОПЗЖ). На кожній із цих позицій він намагався довести, що гідний більшого. Приміром, крісла президента або, як мінімум, прем'єра. Однак амбіції Медведчука, про які з неприхованим роздратуванням відгукувався навіть його колишній шеф - президент Леонід Кучма, так і не були реалізовані. Його нелюбов до України, здається, просто була написана на обличчі. І ця нелюбов пояснюється минулим батька Медведчука. Того за участь у Організації українських націоналістів під час Другої світової війни радянська влада засудила до 8 років таборів. Кримінальне минуле батька завадило Медведчуку зробити кар’єру у правоохоронних органах.

На початку 2000-их тодішній голова СБУ Леонід Деркач доповідав Кучмі (про це свідчать записи, нелегально зроблені у президентському кабінеті), що Медведчук свого часу був завербований КДБ СРСР і проходив у документах як агент «Соколовський». Колишній радянський розвідник Юрій Швець також стверджує, що кум Путіна працював на радянські, а потім російські спецслужби.

2004 року Медведчук зірвав політичний джек-пот, взявши в куми Володимира Путіна і дружину Дмітрія Медведєва - Світлану. В Казанському соборі Санкт-Петербурга вони хрестили його доньку Дар’ю. Хоча Медведчук каже, що ідея запросити у хрещені Путіна і Медведєву належить не йому, а його дружині.

Зі зростанням впливу Путіна зміцнював свої позиції в Україні й його кум. Будь-які спроби української влади нейтралізувати роль Медведчука у країні зазнали фіаско. Наприклад, влітку 2012 року російський лідер поїхав на дачу до свого кума, де разом із Медведчуком і Марченко показово пив шампанське. У такий спосіб господар Кремля давав зрозуміти Януковичу, хто насправді в Україні господар.

Взимку 2014 року, у дні Революції гідності, коли влада Януковича хиталася, а у Києві точилися вуличні бої між силовиками і протестувальниками, як свідчать дані слідства, тодішній президент 54 рази дзвонив Медведчуку, який, очевидно, був посередником між тодішньою українською владою і Кремлем. Кум Путіна рятував Януковича.

Власне, кар’єра Медведчука мала б завершитись ще 2014 року. Тоді навіть США запровадили проти нього персональні санкції. Причина - його дії, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності України. У Вашингтоні це бачили ще 9 років тому. У Києві ж Медведчук почав зміцнювати свої позиції. З початком війни на Донбасі він став одним із посередників при обміні полоненими між Україною та Росією. Давнє знайомство із Петром Порошенком дозволяло Медведчуку відкривати двері кабінету п’ятого президента України. Літак кума Путіна, чи не єдиний, мав відкритий повітряний коридор до Москви. Він був власником яхти в $ 200 млн. і був впевнений: весь світ - в його кишені.

Пізніше - з приходом до влади Зеленського, ДБР оголосило підозру Медведчуку і Порошенку у державній зраді і сприянні терористичним організаціям (закупівля вугілля на окупованому Донбасі). Суд має тепер має розібратися, чи були президент України і кум Путіна спільниками.

Утім, показово, що медіа-ресурси Медведчука в Україні довгий час були «священною коровою». Ще у жовтні 2018 року парламент звернувся до РНБО з проханням запровадити санкції щодо двох телеканалів, які на той час вже контролював Віктор Медведчук - «112 Україна» і NewsOne. Але команда Порошенка на це не пішла. Екс-президент каже, тоді він не хотів ставити під сумнів чесність і прозорість виборів 2019 року, які він в результаті і програв Зеленському. А телевізійний пул Медведчука після цього поповнився ще одним телеканалом - ZIK.

Порядок денний телеканалів, які знаходилися під контролем кума Путіна, повністю збігався з російськими медіа. Вони до останнього наполегливо називали війну на Донбасі громадянською, розповідали про «українських фашистів», спекулювали на мовній темі, тиражували нісенітниці про заборону творів Булгакова в Україні, пропагували ідеї «руского міра». Телеканали були майданчиком для проросійської партії «Опозиційна платформа «За життя» (ОПЗЖ), яку також контролював Медведчук. Ну, звісно ж, пул незмінно критикував політику Зеленського, який не хотів йти на поступки Москви.

Чому ж в умовах війни з Росією в країні так довго існував відверто антиукраїнський телевізійний пул? Відповідь, здавалося б, лежить на поверхні: для припинення його роботи не вистачало політичної волі у президента Порошенка. Така воля знайшлася у Зеленського.

Певен, у лютому 2021 року ніхто, і найперше Зеленський, який відправив телевізійний пул Медведчука у нокдаун, не міг собі навіть уявити, що буквально через рік Путін піде у великий наступ на Україну. Утім, факт лишається фактом: на сьомому році повзучої війни Кремля саме Зеленський завдав відчутного удару по представникам «руского міра» і його лідеру.

Для Медведчука і Путіна як представників старої радянської школи, замішаної на КДБ, санкції Зеленського перетворилися на особисту образу. Вони ж стосувалися комфорту (заборона Медведчуку користуватися п'ятьма літаками), його дружини, яка була зіц-головою в 97 компаніях і фірмах, які працювали в тому числі і на території Росії. Пам’ятаю, як Оксана Марченко публічно плакалась, що через блокування банківських карток вона не може оплатити послуги Apple Music і погрожувала піти в українську політику.

Утім, у лютому 2021-го історія з кумом Путіна лише починалася. За кілька місяців український суд оголосить йому підозру у державній зраді, сприянні діяльності терористичній організації та розграбуванні національних ресурсів в анексованому Криму. Медведчук опиниться під домашнім арештом з електронним браслетом на нозі. З початком великої війни він втече з-під арешту. Пліткують, що Путін хотів, аби після падіння влади Зеленського його кум правив України. Але влада Зеленського втрималася.

ФСБ безуспішно збиралося доправити Медведчука до Росії через Придністров’я. У квітні 2022-го СБУ впіймає VIP-втікача.

На публіці з’явиться налякана, розпатлана людина в наручниках, одягнена в піксель без будь-яких знаків розпізнавання. Від альфа-самця не лишиться нічого.

Одразу ж після того, як кум Путіна опинився в СІЗО СБУ, Зеленський публічно запропонував Москві обмін на українців. «Вважаю особливо цинічним з його (Медведчука - С.Р.) боку використовувати військовий камуфляж. Намагався так замаскуватися... Що ж, якщо Медведчук сам обрав для себе військову форму, він підпадає під правила воєнного часу. Пропоную Росії обміняти цього вашого хлопця на наших хлопців і дівчат, які зараз у російському полоні», – сказав український президент.

Практично пів року Путін торгувався. З одного боку йому потрібно було показати подільникам, що своїх він таки не кидає. З іншого - українська сторона хотіла отримати максимум полонених. Медведчука обміняли у кінці вересня 2022-го. На той час кум Путіна пройшов всі слідчі дії і за нього запропонували 200 українських полонених, серед яких були захисники Маріуполя і Азовсталі. За вісім років російська пропаганда перетворила азовців на нацистів і фашистів, а тому в день, коли їх обміняли на Медведчука, росіяни були просто шоковані.

Тепер Медведчук живе у Росії. Марить про повернення до України та погрожує поставити на місце нинішнього президента. Його самолюбство не може пережити того, що крапку у його політичній кар’єрі поставив Зеленський.

Медведчук, який так хизувався своїми адвокатськими здібностями, отримав свій вирок і без оголошення його в судовій залі. Україна, яку він так не любив та ненавидів, платить йому взаємністю. Із колись впливової й багатої людини він перетворився на жалюгідного колаборанта та помічника окупантів. Все те, до чого він так прагнув останні три десятиліття - слава, гроші, успіх, луснуло, як мильна булька.

11 січня 2023 року президент Зеленський своїм указом позбавив Медведчука українського громадянства.