Блоги

11 Августа 2019
Сто років – в ідеологічному рабстві
Пророцтво Кобзаря – не для України?

Майже 160 років тому Великий Пророк мріяв: 

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата, 

А буде син, і буде мати, 

І будуть люди на землі. 

Перша частина пророцтва збулася в 1917-му: царя-супостата не стало. Втім, генію духу волі, певно, і в страшному сні не снилося, що його рідна Україна після царського гніту відразу потрапить в ідеологічне рабство, в якому й досі перебуває. Змінюються лише творці й дизайнери ідеології.

Почалося з більшовицького перевороту, що відбувся під гаслом: «Земля – селянам, фабрики й заводи – робітникам». Такі крилаті слова потрібні були їм, поки повністю не захопили владу, проливши море крові в громадянській війні і в перших чекістських репресіях – близько десяти мільйонів співвітчизників загинуло. А далі – все підпорядкували ідеології побудови соціалізму і комунізму. Шевченкових же омріяних вільних і щасливих сина й матір перетворили на «будівничих комунізму» і зробили настільки «вільними», що за якесь неправильне слово стосовно комуністичної ідеології гнали на каторгу, або й розстрілювали. Людське життя стало найдешевшим товаром. За 70 років будівництва примарного комунізму загинуло людей значно більше, ніж за 218 років російської імперської експансії.

Підпорядкованість життя великого суспільства божевільній ідеології призвело до розвалу великої імперії, в якій на першому місці була не людина, а ідеологічна мета її творців і послідовників, здебільшого з хворими мізками.

На початку 90-х можна було б взятися й за виконання головної частини пророцтва справжнього сина України. Але навіть юридична незалежність не звільнила Україну від ідеологічного рабства, а лише назву поміняла – на демократичну, що означає диктатуру більшості. Натомість це лише гарна «обгортка», яка за змістом мало чим відрізнялася від комуністичної «диктатури пролетаріату». Насправді ж диктатура пролетаріату обслуговувала компартійну еліту з її маячними ідеями, а нова демократична ідеологія подалася на службу до грошовитих «мішків» і продажних державників. Бо й самі творці нової ідеології родилися не демократами, а в демократи перефарбувалися. Звісно, не для того, щоб вершити щось грандіозне на благо «сина і матері», їхнє призначення – коїти безлад, щоб їхнім хазяям легше було розкрадати національні багатства і навіть мародерствувати. А щоб демократична більшість не звертала на це прискіпливої уваги, вони й тримають її мізки в ідеологічному рабстві, і не виконують найважливішого завдання цивілізації – вчити людину мислити.

Недавно потрапив до рук Всеукраїнський тижневик «Заповіт» від 2 січня 1992 року, що друкувався в Тернополі 60-тисячним тиражем. У редакційній статті редактора Зіновія Фриса прочитав: «Тепер же ми всі поглядаємо на Захід і страшенно дивуємося, що там не поспішають з допомогою».

Як бачите, ото як «пудронули» мізки українцям 27 років тому про зобов’язання Заходу допомагати нам, «незалежникам», так і досі цим живемо. Тільки вимогливість до Заходу стала агресивніша і перемістилася здебільшого на телеекрани. Прислухаймося, як найбільш войовничі «патріоти» вимагають не лише надання Україні сучасної зброї (своєю направо й наліво торгують), а й участі чужих вояків у звільненні зданих територій. Натомість самі не поспішають на передову, з телеекранів воюють «грамотними» язиками проти агресора, затінюючи справжні причини безладу в державі.

Прочитав у згаданому тижневику й такий висновок редактора: «Часто споживацька позиція може ще довго гальмувати наш розвиток, наше бажання, навіть щире, до справжнього процвітання».

Погодьтеся, сказано 27 років тому, – а наче сьогодні. Або ще один уривок з редакційної передовиці: «Нещодавно нашу редакцію відвідали гості зі Швейцарії і Сполучених Штатів. Вони, звісно, українці і займаються релігійною діяльністю. Мене надзвичайно приємно вразило те, що в їх релігійному лексиконі відсутнє слово «конфесія». Бо вони вірять не в конфесію, а в Бога. А він – один. Чвари українців на ґрунті віри їх дивують, гнітять». 

У сучасній українській демократії споживацька позиція і чвари на ґрунті віри стали складовою державної політики. Більше того, стосовно конституційних норм свободи слова і віросповідання, недавній керманич, вигнаний з Банкової, своїм рошенівським черевиком пройшовся по душах істино віруючих православних християн, ще більше розворушивши релігійні протистояння.

«Високоосвічений» бізнесмен-президент, колишній міністр закордонних справ Петро Порошенко не міг не знати, що у справді демократичних країнах головною фігурою державної політики є Людина, добробут і благополуччя якої закладені і в основу державної ідеології. Але наш колишній президент пішов на другу каденцію з лозунгом: «Армія, мова, віра». Пересічну ж людину з її проблемами, що загострилися непомірно за роки його правління, відсунув невідомо на яке місце. Таке можливе лише в країні з рабською ідеологією. Нарешті це усвідомив народ і на двох виборах обрав нову владу. 

Що ж змінилося в державній політиці, і чи стає вона справді народною? Дехто лементує на телеекранах, що в нас відсутня державна ідеологія, мовляв, ми навіть не знаємо, яку державу будуємо. Таким всезнайкам хочу нагадати, що в кожній нормальній країні державна ідеологія закладена в Конституції. Інша справа, як все те виконується – декларативно чи насправді.

На українській території протягом останнього століття конституційну ідеологію замінювали і продовжують замінювати божевільними ідеями і лозунговими нововведеннями. Боюся, що і нова влада інерційно слідує цим антинародним шляхом. 

Скажімо, чим особливим вона відрізняється від усіх команд попередників? Модою на нові обличчя? Але така мода вже виставлялася на політичні подіуми. Дехто може сказати, що у президента Володимира Зеленського більш сучасні підходи до цієї моди, вона стає однією з головних складових нової державної політики. Тож цікаво, а чи відомо її творцям те, що всесвітньо відомий вчений і винахідник Генрі Форд найголовнішим у житті вважав зберегти мозок молодим, а не обличчя. Отже, думаю, варто б народу знати, на якому місці в «молодих обличчях» мізки? І які вони: молоді, освічені, розумні, талановиті, чи, може, й зістарені дочасно? Це щоб уберегтися від застереження древнього мислителя Сократа: «Існує лише одне зло – невігластво». Чи не найбільше в Європі, якщо не в світі, страждає від цього Україна. Бо й після 28 років незалежності омріяні Тарасом Шевченком «щасливі син і мати» залишаються на задвірках державної ідеології й державного піклування. Для порівняння: у США соціальне забезпечення в розрахунку на людину в сотню разів краще, ніж в Україні. Найголовніше ж – заокеанська держава створює всі умови, щоб людина могла заробити на гідне проживання. Там свого часу раз і назавжди звільнилися від ганебного рабства у всіх аспектах життя людини. І головний символ цієї країни – статуя Свободи. А в нас?.. Самі оком киньте.

Чому більшовики боялися, а тепер демократи бояться справжньої свободи? 

Відповідь на це запитання дав британський драматург Джордж Бернард Шоу: «Свобода означає відповідальність». Це поняття, я б сказав, більше стосується економіки і суто державотворення. Але без реальної свободи немає й справжньої демократії. Тобто в людському суспільстві все тісно взаємопов’язано. Тому цікавить і мене, сільгоспвиробника з шістдесятилітнім трудовим стажем. Бо і за радянських часів, і за роки так званої незалежності, серцем і тілом гостро відчуваю, як заважає нормально працювати й розвиватися не лише державна управлінська ідіотія, а й ідеологія, яка нищівно засмічує людські мізки, притуплює їхні властивості мислити глибоко, не мізерно. Тож і кидається ще народ на гарні обіцянки і лозунги – як і при більшовиках. 

Вдумаймося, чи є на мапі світу ще хоч одна така країна, як Україна, що живе не прагненнями розвитку економіки і підвищенням добробуту пересічної людини, а зранку й до ночі славиться химерним прагненням вступу до Євросоюзу і НАТО? Ну один в один, як колись хизувалися шляхом до комунізму. І результати однакові: шлях до комунізму привів до краху, маревний шлях до ЄС і НАТО уже привів Україну до статусу найбільш корумпованої і найбіднішої в Європі. Що далі на цьому суто ідеологічному шляху – важко прогнозувати. Бо в Україні як не було справжньої свободи, отже й відповідальності, так і немає – поки що.

Як тут не згадати вкотре невмирущі слова Ліни Костенко:

Україно, чи ти була колись незалежною, хоч на мить

Від кайданів, що волю сковують, від копит, що в груди б’ють?

Від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають?

Перші «доленосні» заяви і нової влади лякають: продаж і скуповування України може вийти на новий виток під гаслами нової ідеології нових керманичів з новими обличчями. Не сьогодні-завтра пустять з молотка і землю сільськогосподарського призначення. 

Звісно, зупинити «чорний ринок» головного багатства країни, добитися від сільгоспвиробників ефективної праці на ній (з вигодою для держави і пайовиків), запровадити оптимальну оплату за оренду і використання землі, сприяти фінансово й організаційно закріпитися на землі вмілим і відповідальним хліборобам, – для цього треба мати розумну голову й силу духу. А так – запустив у маси лозунг, що земля повинна стати товаром, -–і ти герой перед Європою і вітчизняними глитаями. У старій і новій ідеології немає місця для пропаганди досвіду країн Європи і США, як там запроваджували ринок землі, і чому більшість земель уже повернуто в державну власність. Бо в нас ідеологія не свободи, а рабовласницька, отже відсутня й відповідальність за те, що коять, в тому числі й за знущання над людьми.

Бо ні в радянські часи, ні, тим більше, в роки незалежності державні керманичі не притягнуті до відповідальності за явну антидержавну діяльність? Навпаки, зараз національними героями виставляють себе ті, за влади яких втрачена цілісність території держави, розвалена економіка, до зубожіння доведений простолюд, передусім пенсіонери. Зате вони «героїчно» ляпають язиками на телеекранах.

Що від такого «героїчного патріотизму» має український народ? Наведу свіжий приклад. Днями одержав листа від місцевого жителя, інваліда війни першої групи, 93-річного Олексія Проценка. Живе дідусь одиноко (дружина і син померли) в помешканні площею 55 квадратних метрів, що опалюється газом. Вносити оплату за паливо допомагає соціальний працівник. Але після запровадження нових хитромудрих розрахунків оплати за газ для тих, хто одержує субсидії, інваліду нарахували були 370 гривень боргу. Потім з’ясувалося, що помилково. Але невдовзі повідомили про борг у 5464 гривні. Добрі люди допомогли дідусеві добратися до газової контори в Бобровиці, і там сказали, що треба платити. Інвалід війни пише мені, що в нього, буває, не вистачає грошей на хліб, вся пенсія йде на ліки, бо, крім старих болячок, ще й руку недавно поламав. «Як мені жити, хоч живим у яму лягай?», – питає дідусь і просить допомоги. 

Звісно, ми не залишимо цього ветерана один на один з газовими глитаями. Але вдумаймося в цю історію! Щоб забезпечити голові державного «Нафтогазу» Коболєву і його свиті зарплати в розмірі мільйона на день – небувалі в світі – «рідна» українська влада, тепер уже з новим обличчям, здирає з інваліда війни першої групи не те що останню сорочку, а ладна забирати передчасно життя!

Скажіть, в якій країні ми живемо? Про який шлях до Європи язиками плещемо? Скільки ще часу потрібно команді Володимира Зеленського з новими обличчями, щоб почати викорінювати з життя українського суспільства таку антинародну ганьбу? Бо наведений мною приклад аж ніяк не виняток у «очищеній» Майданами гідності Україні. Щоб нарешті український народ позбувся ідеологічного рабства, запровадженого більшовиками і осучасненого їхніми правнучатами, що перефарбувалися в демократів і патріотів. Щоб демократія стала справді диктатурою більшості, тоді й друга частина пророцтва Тараса Шевченка неодмінно збудеться: «… і буде син, і буде мати», і вже без «демократичних» деспотів у владі. 

Перші кроки вже зроблено: український народ кайдани на своїх руках дещо ослабив, язики розв’язав, трохи свіжого повітря в голови впустив, але до науки глибоко мислити ще не дійшов. 

Хоч не так уже й багато треба від самих нас: потрібно різними засобами дружно нагадувати «новим обличчям», що термін нашого терпіння до їхньої влади скорочуватиметься не по роках, а по днях, якщо вони не виконуватимуть того, на що ми сподівалися, голосуючи за них. 

Новые досье

Гончарук Алексей. ДОСЬЕ

Шевцов Евгений Александрович. ДОСЬЕ

Звитневич Александр. ДОСЬЕ

Данилюк Александр. ДОСЬЕ

Богдан Андрей. ДОСЬЕ

Зеленский: В Украине легализуют азартные игры в 5-звездочных отелях

Кто будет руководить новой Радой. Досье на руководство парламента

Билозир Оксана. ДОСЬЕ

Бухарев Владислав. ДОСЬЕ

Шефир Сергей. ДОСЬЕ

Реклама

Партнеры